КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Зовнішньоекономічна діяльність підприємства»

 

  

КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Зовнішньоекономічна діяльність підприємства»

Варіант 1

 

 

 

Зміст

 

1.                Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності, його сутність та особливості………………………………………………………………...………3

Вступ…………………………………………………………………..…….3

1.1. Сутність менеджменту зовнішньоекономічної діяльності……..……3

1.2.         Підходи в управлінні ЗЕД…………………………………….…….6

Висновки……………………………….…………………………………...8

2. Зміст поняття "франчайзинг”. Франчайзингові угоди…………….….9

Вступ…………………………………………………………….………..…9

2.1. Сутність, передумови виникнення та використання франчайзингу….....................................................................................................10

2.2. Характеристика різновидів франчайзингових угод……………….16

Висновки……………………………………………………………..……25

Задачі…………………………………………………………………..…..27

Список використаних джерел…………………………………………...28

 

 

 

2.                Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності, його сутність та особливості

 

1. Вступ

Процес входження України в систему світогосподарських зв'язків багато в чому залежить від якості прийняття управлінських рішень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Ефективний розвитокостанньої неможливий без таких управлінських дій, як планування, організація, мотивація, контроль, координація тощо, які в управлінні зовнішньоекономічною діяльністю мають особливості. Тому вивчення теоретичних засадменеджменту зовнішньоекономічної діяльності є підґрунтям ефективної зовнішньоекономічної діяльності.

 

1.1. Сутність менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

В економічній літературі не існує єдиного тлумачення поняття «менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», кожний з авторів прагне дати визначення залежно від власного розуміння зовнішньоекономічної діяльності та доцільності її розвитку

На думку Г.М.Дроздової [2] менеджмент зовнішньоекономічної діяльності підприємства являє собою управління виробничо-господарською ікомерційною діяльністю підприємства, пов’язаною з його виходом на зовнішній ринок, в зовнішнє міжнародне середовище з метою більш повного використання зовнішніх (міжнародних) факторів економічного росту.

О.А.Кириченко [3] наголошує, що сутність менеджменту зовнішньо-економічної діяльності полягає в комплексному дослідженні та моделюванніміжнародного середовища у поєднанні з налагодженою взаємодією всіх підрозділів і посадових осіб організації/установи в інтересах продуктивного доягнення визначених зовнішньоекономічних стратегій.

А.А.Мазаракі [6] вважає, що менеджмент зовнішньоекономічної діяльності – це цілеспрямоване, системне управління зовнішньоекономічною діяльністю щодо забезпечення стабільного економічного зростання та підвищення як міжнародної, так і внутрішньої конкурентоспроможності підприємства в довгостроковій перспективі на основі більш повного використання зовнішніх (міжнародних) факторів економічного зростання.

Досліджуваний термін розглядається лише на рівні підприємства. Проте згідно ст. 3 ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» [7]Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України є також суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності. Це є підґрунтям розглядати менеджмент зовнішньоекономічної діяльності не лише на мікро-, а й макрорівні. На макрорівні менеджмент зовнішньоекономічної діяльності – це управління та регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів зовнішньоекономічноїдіяльності, зовнішньоекономічних зв’язків регіону, держави.

Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності має свої специфічніособливості, а саме:

- наявність зовнішньої сфери й міжнародного рівня;

- відмінність політичних, економічних, правових і культурних умов;

- наявність в ролі суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності не тількипідприємств, а й держав зі своєю зовнішньоекономічною політикою.

Управлінська діяльність завжди базується на основних правилах, якихдотримуються керівники і спеціалісти апарату управління в процесі прийняття тих або інших рішень. Ці правила можуть бути декларовані в спеціальнихдокументах або ж бути своєрідною традицією, нормою, звичаєм. Частіше

усього має місце поєднання і того й іншого.

Під принципами в менеджменті розуміють традиції, звичаї, правила,закономірності та норми, яких має дотримуватись менеджери (керівники,спеціалісти). Однією з особливостей менеджменту зовнішньоекономічної діяльності є те, що з одного боку, він є побудованим на принципах загальногоменеджменту, а з іншого боку, формується з врахуванням принципів зовнішньоекономічної діяльності. Можна виділити три рівні принципів зовнішньо-економічної діяльності: загальні; специфічні; національні.

Дотримання тих чи інших принципів при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності можливо лише при виконанні суб’єктом конкретних функцій. Функції менеджменту зовнішньоекономічної діяльності – це засоби вирішення важливих завдань, вираження змісту і призначення менеджменту зовнішньоекономічної діяльності. Кожна функція менеджменту зовнішньоекономічної діяльності являє собою процес, тому що складається з серії взаємопов'язаних дій і спрямована на розв’язання специфічних і різноманітних проблем управління зовнішньоекономічної діяльності, що вимагає здійсненнявеликого комплексу конкретних заходів.

Основними функціями менеджменту зовнішньоекономічної діяльностіє планування; організація; мотивація; контроль; регулювання.

Звичайно, всі зазначені функції менеджменту в зовнішньоекономічнійдіяльності мають істотні особливості.

Функція планування передбачає рішення про те, якими повинні бутицілі підприємства в сфері зовнішньоекономічної діяльності і що повинні робити члени цього підприємства, щоб досягнути цих цілей. У процесі планування варто враховувати міждержавні відносини, що впливають на вибірпартнерів. Крім того, слід враховувати і маркетинг зовнішньоекономічної діяльності, який базується на вивченні міжнародних ринків, особливостей запитів іноземних клієнтів, просування товарів і послуг на закордонні ринкиздійснюється з урахуванням місцевих традицій і численних обмежень і т.д.

По-іншому виглядає і функція організації в зовнішньоекономічній діяльності. Організація – це процес створення структури підприємства, яка даєможливість людям ефективно працювати разом для досягнення як загальнихцілей, так і в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Тобто, організація якпроцес являє собою функцію по координації багатьох задач здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

При плануванні і організації роботи в сфері зовнішньоекономічної діяльності керівник визначає, що конкретно повинна виконати дане підприємство, коли, як і хто, на його думку, повинен це зробити. Якщо вибір цихрішень зроблений ефективно, керівник отримує можливість втілити своїрішення в справи, застосовуючи на практиці основні принципи мотивації.

Мотивація - це процес спонукання працюючих до діяльності для досягнення цілей в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Контроль - це процес, що забезпечує досягнення цілей підприємства всфері зовнішньоекономічної діяльності. Він необхідний для виявлення і вирішення виникаючих проблем раніше, ніж наслідки стануть дуже серйозними, іможе також використовуватися для стимулювання успішного розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Процес контролю складається з установкистандартів, зміни фактичне досягнутих результатів і проведення коректувань втому випадку, якщо досягнуті результати істотно відрізняються від встановлених стандартів. Контроль - це критично важлива і доладна функція управління.

 

1.2. Підходи в управлінні ЗЕД

Одна з найважливіших особливостей контролю, яку потрібно враховувати насамперед, полягає в тому, що контроль повинен бути всеосяжним.

Функція регулювання - вид управлінської діяльності, спрямований наусунення відхилень, збоїв, недоліків тощо в здійсненні зовнішньоекономічноїдіяльності шляхом розроблення і впровадження керуючою системою відповідних заходів.

Метод управління – це спосіб здійснення управлінської діяльності, приякому досягаються цілі управління зовнішньоекономічною діяльностю. Методиуправління тісно, пов’язані з принципами управління. Методи управління виступають в ролі способів реалізації принципів. Методи мають більш альтернативний характер. Основними методами управління ЗЕД є: правові, адміністративні, економічні, організаційні.

Для досягнення високої ефективності ЗЕД необхідно враховувати існуючі підходи в управлінні ЗЕД, а саме:

– історичний підхід – заснований на вивченні явищ у їхньому виникненні і розвитку. В його основі лежить вивчення реальної історії розвитку іуправління ЗЕД, виявлення історичних фактів і на цій основі розумове відтворення історичного процесу управління ЗЕД;

– герменевтичний підхід – ґрунтується на сукупності принципів і методів тлумачення й інтерпретації сутності процесу управління ЗЕД. Вони можуть мати форму як нормативно-правових, так інших документів, а такожнаукових монографій та інших письмових праць вчених;

– ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес управління ЗЕДі є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації. Об’єктом досліджень ситуаційного підходувиступають найбільш значущі елементи внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства;

– системний підхід – дослідження процесу управління ЗЕД як цілісноїмножини елементів в сукупності відношень і зв’язків між ними, тобто розгляд управління ЗЕД як системи;

– предметний підхід – дає відповідь на питання що?, тобто розкриваєсуть ЗЕД та визначається ідеєю зовнішньоекономічних операцій;

– регулярний (функціональний) підхід – відповідає на питання як? Робота менеджерів ЗЕД полягає у поєднанні та координуванні використанняресурсів для досягнення цілей підприємства.

Ідея тієї або іншої зовнішньоекономічної операції може бути реалізована тільки в тому випадку, коли предметний аспект повною мірою відповідатиме функціональному підходу.

– комплексний підхід – методологічні підходи дослідження процесу розвитку і управління ЗЕД не ізольовані один від одного і можуть мати взаємообумовлений характер, що викликає появу повторних підходів Це пояснюєтьсятим, що ЗЕД явище багатогранне, тому важливе дослідження його властивостейяк цілого, та к і його складових, а також факторів, які на нього впливають.

Висновки

Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності підприємства являє собоюуправління виробничо-господарською і комерційною діяльністю підприємства, пов’язаною з його виходом на зовнішній ринок, в зовнішнє міжнароднесередовище з метою більш повного використання зовнішніх (міжнародних)факторів економічного росту.

Менеджмент зовнішньоекономічноїдіяльності слід розглядати не лише на мікро-, а й макрорівні.

На макрорівні менеджмент зовнішньоекономічної діяльності – це управліннята регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, зовнішньоекономічних зв’язків.

Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності побудований на принципах загального менеджменту з врахуванням принципів зовнішньоекономічної діяльності. Виділено три рівні принципів менеджменту зовнішньоекономічної діяльності: загальні; специфічні; національні.

Кожна функція менеджменту зовнішньоекономічної діяльності являє собою процес, тому що складається з серії взаємопов'язаних дій і спрямована на розв’язання специфічних і різноманітних проблем управління зовнішньоекономічної діяльності, що вимагає здійснення великого комплексу

конкретних заходів. Визначено зміст основних функцій менеджменту зовнішньоекономічної діяльності (планування, організація, мотивація, контроль,регулювання).

Метод управління зовнішньоекономічною діяльністю – це спосібздійснення управлінської діяльності, при якому досягаються цілі управліннязовнішньоекономічною діяльністю.

Основними методами управління ЗЕД є:правові, адміністративні, економічні, організаційні.

Для досягнення високої ефективності ЗЕД необхідно враховувати існуючі підходи в управлінні ЗЕД, а саме: історичний підхід; герменевтичнийпідхід; ситуаційний підхід; системний підхід; предметний підхід; регулярний(функціональний) підхід; комплексний підхід.

 

2. Зміст поняття "франчайзинг”. Франчайзингові угоди

Вступ

Франчайзинг як форма організації бізнесу не має історичних коренів у нашій країні. Досвід таких відносин був запозичений Україною із США, Великобританії та юридично закріплений лише у 2004 р. Таким чином, договір комерційної концесії (франчайзингу) у вітчизняному діловому та науковому обігу використовується лише протягом останніх десятиліть.

Франчайзинг, у сучасному його розумінні, виник у Сполучених Штатах Америки в другій половині ХІХ століття, а в ХХ столітті почав поширюватися в країнах Європи та світу.

Як свідчить світова історія, саме з доби середньовіччя беруть свій початок перші елементи франчайзингу. Англійських баронів король наділяв правом здійснювати збір податків на певній території  абсолютно самостійно. Барони, в свою чергу, повинні були виконати певні його умови. Високим церковним чиновникам органи місцевого самоврядування надавали ліцензії для підтримання громадського порядку та оцінки податків. Також, середньовічні суди або лорди надавали іншим право на експлуатацію поромів, володіти ринками і здійснювати бізнес-діяльність . Ліцензіат (той, хто отримує дане право) платив роялті можновладцям в обмін на "захист" з їхньої сторони. Це було схоже на створення цілковитої монополії комерційних підприємств. Дана практика спостерігалась протягом усієї доби середньовіччя. Згодом, у колоніальний період, європейські монархи надавали привілеї сміливим підприємцям, які погоджувалися встановити колонії і отримати захист "Корони" в обмін на податки або роялті.

Перше покоління франчайзингу сформувалось як новий ефективний спосіб просування товару в межах відносин «оптовик – роздрібний продавець». Пізніше (так зване друге покоління франчайзингу) характеризувалося переходом до бізнес-формату, що включає створення схожих підприємств зі встановленими стандартами якості, критеріями обслуговування, коли франчайзер отримує переваги швидкого розширення без формування власних представництв, а франчайзі – можливість працювати під найменуванням відомої ТМ (торговельної марки) та отримувати консультативну та іншу допомогу.

 

2.1. Сутність, передумови виникнення та використання франчайзингу

Прискорення розвитку франчайзингу в післявоєнний період спричинено такими чинниками: зростання частки автомобілізації населення; створення густої мережі автострад; розвиток телебачення (у тому числі зростання частки реклами, що передавалася через цей канал); збільшення темпів міграції населення; зростання кількості туристів.

Усе це потребувало розвитку інфраструктури та стало поштовхом до появи таких відомих франчайзингових мереж у сфері харчування, як McDonalds, Kentucky Fried Chicken (KFC), та засновників готельного бізнесу, таких як Hilton, Sheraton та ін. Велике значення для розвитку такої форми співробітництва у США мав закон про товарні знаки (прийнятий у 1946 р.). Підприємство, яке відзначалося певними індивідуальними відмінностями, маючи гарну репутацію, високу якість продукції, могло отримати ТМ чи знак, що робило можливим право передачі права на використання цієї ТМ на певній території за плату та за умови дотримання стандартів якості, встановлених власником. Таке положення надавало можливість власнику розширювати мережу без значного вкладання коштів, а покупцю надавало можливість заручитися підтримкою досвідченого партнера при відкритті власної справи.

Однак справжній пік розвитку прийшовся на 70–80-ті рр., коли антитрестівське законодавство США, розуміючи перспективність розвитку нової форми бізнесу, переглянуло свої погляди щодо франчайзингу.

Тенденції до світової глобалізації сприяють виходу відомих франшиз на міжнародні ринки, що ґрунтуються на таких основних причинах:

-        франчайзинг  визнано одним із найбільш перспективних і доступних методів організації бізнесу у світі;

-        завдяки розвитку сучасних інформаційних технологій рекламування продукції в інших країнах стає дедалі простішим, що надає можливість сформувати потенційні ринки збуту закордонних товарів;

-        перенасичення національних ринків змушує здійснювати пошук нових ринків збуту товарів та послуг за кордоном;

-        франчайзинг приносить економічний розвиток країнам, що його застосовують, і має значні перспективи використання в постсоціалістичних країнах та країнах, що розвиваються.

Стрімкого розвитку франчайзинг набуває в Японії, Західній Європі, Канаді, Австралії, державах Тихоокеанського регіону тощо. З інших країн франчайзери розглядають вихід на ринок Сполучених Штатів. З даного пункту у часі, розпочинається розвиток міжнародного франчайзингу, який прогнозує ще більші темпи свого розвитку. По всьому світу відбувається активний пошук по лініям франчайзер-франчайзі та навпаки, приватні особи, що бажають придбати франшизу для створення власного прибуткового бізнесу за рахунок фінансової та технологічної підтримки фірм-продавців ліцензії, в пошуках франчайзерів з іноземних країн [3].

Визначення поняття «франчайзинг» зводяться до таких його напрямів - це: особливий вид ліцензування; спосіб доставки продукції та послуг споживачеві; форма організації і здійснення підприємницької діяльності на основі кооперації матеріальних і фінансових ресурсів підприємств; форма вертикальної інтеграції великих і малих підприємств; спосіб просування та збуту товарів і послуг; форма організації підприємницької діяльності; вид ділового співробітництва.

Визначення франчайзинг асоціаціями зводиться до таких його напрямів - це:  вид ліцензування; система просування товарів на ринок; співпраця між франчайзером та франчайзі; система збуту товарів, послуг, технологій.

Законодавчі визначення:

У проекті Закону України «Про франчайзинг» від 08.11.2001 р. №8241 франчайзинг визначається як підприємницька діяльність, за якою на договірній основі одна сторона (правоволоділець) зобовязується передати іншій стороні за винагороду на визначений строк або без такого комплекс виключних прав на використання знака для товарів та послуг, фірмового найменування, послуг, технологічного процесу і (або) спеціалізованого обладнання, ноу-хау, комерційної інформації, що охороняється законом, а також інших передбачених договором обєктів виключних прав. [29]

Відповідно до Положення про франчайзинг Всесвітньої організації інтелектуальної власності «франчайзинг» - це «договір, за яким одна особа, франчайзер, який має розроблену систему бізнесу, дозволяє іншій особі- франчайзі- використовувати цю систему відповідно до вимог власника франшизи в обмін на винагородуｻ.

Директива Комісії ЄС № 4087/88 визначає франчайзинг як договір, за яким франчайзер надає франчайзі за пряму або опосередковану винагороду право на використання франшизи на ринку певного типу товарів і послуг.

Ст. 1203 нового Цивільного кодексу України визначає франчайзинг як договір, за яким один підприємець - франчайзер (правоволоділець) надає іншому підприємцеві - франчайзі (користувачеві) запевну винагороду право експлуатувати франшизи з метою продажу визначеного сторонами виду товарів та/або послуг.

Законодавча база зводить поняття франчайзинг до таких напрямів- це: підприємницька діяльність; договір.

Існують три підходи до оцінки природи франчайзингу з точки зору інтеграції. Перший розглядає її як процес становлення єдиного цілого. Так, Т. Коротков вважає, що «…це процес руху, розвитку до більш цілісного стану, що характеризується не тільки ступенем взаємозв’язку всіх елементів, але, перш за все, зміною властивостей самих елементів [70]». Другий підхід трактує природу франчайзингу як результат, як «…узгодженість, впорядкованість, стабільність системи [11]». Третій одночасно говорить про неї, як про процес і результат: «…якдвоїстийпроцесуніверсалізаціїелементів ігармонізаціїзв’язківміжними [62]». Ю. Іванов, А. Пилипенко, підтримуючи цю думку, пропонують розглядати зв’язки, що формуються при інтеграції «у статичному та динамічному аспектах, тобто і як стан зв’язаності окремих диференційованих частин у єдине ціле, і як процес, що веде до цілісного стану. Відносно підприємств може розглядатися як процес взаємного пристосування, розширення економічного й виробничого співробітництва, утворення об’єднань та груп [56]».

Створення інтеграційних зв’язків – «це завжди свідома взаємодія елементів, а не однобічні дії. Результатом,наслідком такої взаємодії є виникнення цілісності, що має нові якість та суть. У процесі взаємодії відбувається формування інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності [6, с. 36]».

Таким чином, проаналізувавши визначення франчайзингу та доповнивши їх, нами було запропоновано таке його трактування: франчайзинг (комерційна концесія) – це  форма інтеграційних зв’язків між самостійними суб’єктами господарювання, що передбачає співпрацю їх учасників (франчайзера та франчайзі) з приводу передачі на використання комплексу виключних прав і діє на умовах комерціалізації, підтримки та самостійності.

Досягнення успіху в цьому виді бізнесу залежить від відповідності основним вимогам, що лежать в основі його ефективності. До них належать (за С. Шейном): правильний вибір галузі; розуміння переваг, які надає франчайзинг; усвідомлення недоліків такої форми бізнесу; відповідність бізнес-концепції компанії стратегії франчайзингу; розробка правильної стратегії управління системою; забезпечення системи підтримки й допомоги франчайзі; створення ефективної системи ціноутворення; розробка ефективної стратегії розширення бізнесу; урахування правового аспекту конкретної країни; ретельний відбір франчайзі та оптимізація їх кількості [15, с. 18].

Здійснений аналіз наукових праць щодо комерційної концесії та їх узагальнення дає можливість сформувати перелік переваг і недоліків франчайзингу, наведений у табл. 2.1.

Вендинг набув розповсюдження у багатьох країнах світу і проявив себе як зручний та невибагливий засіб торгівельної діяльності товарами або послугами.

Найбільше поширення саме в Україні отримав продаж продуктів харчування: кава, соки, сокифреш, безалкогольні напої, шоколадні батончики, готові бутерброди, попкорн та ін. Найбільш привабливими та вигідними залишаються кавові автомати.

Вендинг характеризується багатьма перевагами, серед яких: можливість започаткування з мінімальними капіталовкладеннями; технічна простота установки; відсутність необхідності використання касових апаратів; незначні витрати на обслуговування: автомат сам обслуговує покупців, для догляду за машиною вистачить одного працівника, який повинен періодично завантажувати та інкасувати об’єкт; цілодобова робота; значний термін експлуатації; висока рентабельність, а отже, швидка окупність; широка цільова аудиторія; наявність резервів підвищення доходів без додаткової цінової загрузки споживача (наприклад, якщо автомати спеціалізуються на продажу кави, стаканчики можна використовувати як засіб реклами) тощо.

 

 

Таблиця 2.1

Переваги та недоліки франчайзингу

Ознака	Франчайзер	Франчайзі
Переваги	-                   отримання коштів для розширення бізнесу (початковий внесок, роялті,платежі за послуги консалтингу та маркетингу, передача обладнання й площ в оренду та ін.); -                   можливість продажу товарів чи послуг на відокремлених територіяхта проведення територіального розподілу ринку з метою мінімізації конкуренції між франчайзі; -                   донесення інформації про товар (послугу) до ширшого кола споживачів; -                   звільнення від необхідності оперативного управління точками; -                   зацікавленістьфранчайзі в успішності бізнесу, що зумовлює його прибутковість для франчайзера	-                   отримання власного перевіреного бізнесуз меншим ризиком банкрутства (порівняно з відкриттям бізнесу з нуля); -                   одержання постійної підтримки франчайзера; -                   можливість працювати під найменуванням відомої ТМ; -                   відсутністьконкурентів на певній території (інших франчайзі цієї мережі); -                   швидкий іефективний початок ведення бізнесу; -                   використаннявжеперевіреної системи
Недоліки	-                   складність підбору франчайзі; -                   ризик перетворення франчайзі на потенційного конкурента в майбутньому; -                   труднощівиведення недобросовісного франчайзі з бізнесу; -                   ризикрозголошення конфіденційної інформації; -                   можливість втрати контролю над франчайзі; -                   невпевненість франчайзерав отриманні правдивого звіту від франчайзі; -                   репутаціяодного франчайзі може кинути тінь на ТМ,зіпсувати репутацію всієї мережі	-                   неможливість впливу на умови договору; -                   обмеження ініціативи; -                   відсутність належної підтримки у випадку підбору недобросовісного франчайзера; -                   повнавідповідальністьза свій бізнес; -                   необхідність сплати внесків; -                   небезпекакраху у випадку банкрутства франчайзера

 

Серед недоліків існують такі: високі відсоткові ставки кредитів на придбання автоматів; висока вартість оренди місця встановлення автомату; спостерігаються випадки вандалізму, що перешкоджає розміщенню автоматів у багатьох перспективних місцях.

Таким чином, дослідження практики використання міжнародного франчайзингу надало можливість узагальнити основні групи перешкод на шляху його впровадження в Україні:

-                   організаційно-правові – недосконалість законодавчої бази, низький рівень підготовки підприємців (потенційних франчайзерів), які могли б створити власні франчайзингові системи;

-                   економічні – кризовий стан економіки України (застосування франчайзингу потребує стабільності та прогнозованості економіки), відсутність у потенційних франчайзі власних капітальних засобів для вступу у франчайзингову мережу, складність або неможливість отримання кредитів для купівлі франшизи;

– соціально-психологічні – відсутність вітчизняної практики використання комерційної концесії, що викликає упереджене ставлення до франчайзингу як форми бізнесу, зневага до інтелектуальної власності тощо.

 

2.2. Характеристика різновидів франчайзингових угод

Для вітчизняної економіки франчайзинг залишається порівняно новим явищем, незважаючи на широке його використання у світовій практиці протягом останніх двох століть. Цей вид співпраці підприємств отримав своє відображення у Цивільному кодексі України (ЦКУ), хоча останній не зовсім точно відображає його суть і називає комерційною концесією.

В Україніне існує законодавчого визначення поняття «франчайзинг». «Законопроект «Про франчайзинг» був поданий на розгляд у 2004 р., але так і не був прийнятий [41]».Натомість вживається термін «комерційна концесія», використання якого в Україні регулюється ЦКУ (глава 76), Господарським кодексом України (ГКУ, глава 40) [51], численними постановами Кабінету Міністрів України, які були прийняті для виконання згаданих законів, та іншими нормативно-правовими актами. За розвитком відносин щодо цього договору слідкує Асоціація франчайзингу України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, Українська біржа інтелектуальної власності та ін. [4].

Для ведення бізнесу та реалізації договорів на основі франчайзингу іноземним і вітчизняним інвесторам необхідне чітке розуміння змісту термінів задля запобігання конфліктів та непорозумінь. Тому порівняємо поняття комерційної концесії та франчайзингу з метою перевірки їх співставлення в Україні відповідно до світового досвіду. 01 січня 2004 року набрав чинності ЦКУ, що регулює відносини комерційної концесії  (лат. concession – дозвіл, поступка). У главі 76 надано пояснення щодо договору комерційної концесії, однак відсутнє власне визначення терміна [4]. Так, у ст. 1115 ЦКУ вказано, що «за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг [8]».

Предметом договору визначається право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (ТМ, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.

Проаналізувавши їх, нами були виділені особливі риси, притаманні франчайзингу:

-          наявність письмового зареєстрованого договору;

-          юридична, фінансова й адміністративна самостійність сторін – незважаючи на партнерство, кожна сторона договору несе виключну відповідальність за свою діяльність і ризик, пов’язаний із цим;

-          існування двох сторін договору (франчайзера та франчайзі);

-          консультативна та інша підтримка зі сторони франчайзера;

-          передача комерційного досвіду та (або) прав на користування об’єктами інтелектуальної власності (ОІВ);

-          право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (ОПІВ) здійснюється на платній і строковій основах;

-          наявність виключних прав у франчайзера.

У світовій практиці франчайзинг не може існувати без підписання договору. У цьому питанні комерційна концесія повністю відповідає поняттю «франчайзинг», оскільки в ЦКУ зазначено, що договір вважається дійсним лише при укладанні його в письмовій формі та при його державній реєстрації, функція якої покладена на власника (якщо інше не встановлено договором) [9].

Обидві сторони – самостійні суб’єкти господарювання. За цим пунктом поняття «комерційна концесія» також відповідає франчайзингу, позаяк користувачем може виступати юридична чи фізична особа, що є суб’єктом підприємницької діяльності. Отримання постійної консультативної та іншої допомоги з боку франчайзера є базовою функцією франчайзингу. Українським законодавством також передбачено технічне та консультативне сприяння з боку власника (франчайзера) .

Одним із ключових моментів, на якому базується франчайзинг, є його предмет договору. При купівлі франшизи відбувається передача комерційного досвіду та прав на користування ОІВ (ТМ, назва, ноу-хау тощо). Розглядаючи договір комерційної концесії в Україні, його предметом є також право на використання ОПІВ (ст. 1116 ЦКУ). У ЦКУ та ГКУ визначається необхідним контроль за якістю продукції чи послуг, який надається франчайзі з боку франчайзера, що збігається із загальновизнаними стандартами ведення бізнесу франчайзингу у світі. У разі порушення якості продукції вони разом несуть відповідальність. Крім того, комерційна концесія діє на платній основі та не є обов’язково обмеженою на певній території та за строком, а франчайзер не має права встановлювати ціну на продукт або її рівень.

Слід ураховувати, «що в українському законодавстві існують спірні моменти щодо укладання договору комерційної концесії. Права й обов’язки сторін такої угоди роз’яснені в ст. 1120–1122 ЦКУ та ст. 370–372 ГКУ. Згідно зі ст. 1123 ЦКУ правоволоділець несе субсидіарну та солідарну відповідальність із користувачем (франчайзі). Проте солідарна відповідальність виникає при корпоративних формах ведення бізнесу, а франчайзі та франчайзер є самостійними суб’єктами господарської діяльності. Стаття 1119 ЦКУ визначає, що до договору субконцесії застосовуються ті ж норми, що й до концесії.

Також франчайзер згідно із чинним законодавством не має права вимагати від франчайзі підтримки цін на певному рівні, що може стати причиною неможливості встановлення єдиної цінової політики для всіх підприємств, які діють під однією ТМ, що негативно впливає на франчайзерів (як і умова про продовження угоди на тих самих умовах, що не надає франчайзеру можливості враховувати зміни умов у ринковій кон’юнктурі).

«У ст. 1122 ЦКУ вказано, що в угоді може бути чітке обмеження на продаж товарів конкретним особам, проте такий принцип суперечить принципу економічної конкуренції.

Актуальними залишаються питання щодо реєстрації договору (він стає чинним лише з моменту його державної реєстрації), адже процедура реєстрації таких договорів не затверджена. Ураховуючи нерозвиненість механізму реєстрації договору комерційної концесії, замість нього іноді використовують ліцензійний договір. Деякі юристи для кращого захисту своїх прав радять укладати не лише договір комерційної концесії, а цілу низку договорів, наприклад, договір ліцензії на використання ОПІВ, договір оренди чи лізингу при передачі обладнання, договір про надання послуг, договір постачання тощо [41]».

Перед підписанням договору потенційному франчайзі необхідно запросити та ретельно перевірити інформацію про франшизу, позаяк переддоговірні стосунки не регулюються законами України, на відміну від таких країн, як США, Іспанія, Франція та ін [35].

Отже, в Україні відносини франчайзингу помилково іменуються комерційною концесією, хоча, зважаючи на їх зміст і умови, у ЦКУ йдеться саме про франчайзинг. Тим паче що Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в листі від 11.02.2004 р. № 761 пояснив: поняття «франчайзинг» відповідає поняттю «комерційна концесія» [14]. Використання терміна «комерційна концесія» призводить до непорозумінь між вітчизняними та зарубіжними інвесторами, оскільки для перших асоціюється з поняттям «концесія» (що визначається Законом України «Про концесії» винятково як форма державно-приватного партнерства та не співвідноситься з терміном «комерційна концесія»), а для других – із терміном «комерційна концесія», що має в їхніх країнах зовсім інше змістовне навантаження. Укладаючи франчайзингові договори з іншими країнами, треба розуміти особливості регулювання франчайзингових угод на їх території. У низці держав поняття комерційної концесії є вужчим, аніж поняття франчайзингу. Так, у Бельгії, Франції та Швейцарії комерційна концесія є різновидом дистриб’юторських угод і відповідає лише збутовому типу франчайзингу (з правом використання фірмового найменування) [52]. Таким чином, актуальним є доопрацювання існуючих законодавчих актів.

За наявності контролю над поведінкою формально самостійних фірм та за відсутності такого над їх власністю спостерігається квазіінтеграція. В такому випадку, юридично незалежні компанії, добровільно погоджуються на здійснення контролю над їх поведінкою на ринку.

Укладаючи між собою угоду про забезпечення сировиною чи готовими виробами, підприємства визначають умови, ціну, терміни, форму такої домовленості (у вигляді договору чи контракту) тощо. Якщо така угода укладається на тривалий час, то починають застосовуватися вертикальні обмеження. У такому разі взаємовідносини між постачальником/виробником і його партнером можуть розглядатися як часткова інтеграція, але юридично вони залишаються самостійними суб’єктами господарювання.

На практиці реалізація вертикальних обмежень може набувати різноманітних форм залежно від мети, яку ставить перед собою компанія- постачальник/виробник. Ці обмеження є певними зобов’язаннями, які мають виконувати підприємства, що беруть участь в інтеграції. До них відносяться:

-     встановлення рівня ціни, за якою фірма може перепродувати куплений товар (resale price maintenance);

-     обмеження території реалізації товару (territorial restrictions);

-     зобов'язання підприємства взаємодіяти лише з одним виробником (exclusive dealing);

-     продаж продукції при купівлі інших товарів (tying arrangements, bundling).

Франчайзинг також розглядають як приклад вертикального інтеграційного обмеження. Франчайзер допомагає франчайзі організувати ведення бізнесу, проведення рекламної компанії, навчання та підвищення кваліфікації робітників. Проте він також здійснює обмеження кількості франчайзі на певній географічній території, впливає на ціну товару та методи організації бізнесу, що дозволяє максимізувати прибуток мережі.

При застосуванні сервісного формату франчайзі діє під ТМ франчайзера та керується його настановами під час ведення бізнесу. При виробничому форматі франчайзі самостійно виготовляє продукцію, яку продає під ТМ франчайзингової мережі. Торговельний формат передбачає обмеження збуту певної продукції, яку продає франчайзі в торговому закладі, що має фірмове позначення франчайзера.

Найпопулярнішими є торговий та сервісний формати. Вони можуть використовуватися в чистому та комбінованих варіантах. Для них характерним є утворення вертикальних інтеграційних зв’язків, оскільки франчайзер виступає виробником продукції, а франчайзі займаються розподілом чи збутом, післяпродажним обслуговуванням. Виробничий франчайзинг через складність його організації використовується рідше. При застосуванні останнього франчайзі ― повноцінний виробником товару, і відносини з франчайзером полягають у передачі прав на використання патентів, ноу-хау тощо.

Розрізняють чотири комбінації сторін за франчайзинговим договором, що також співвідноситься з етапами історичного становлення франчайзингу.

На початковому етапі розвитку франчайзингових відносин стосунки «франчайзера ― франчайзі» розвивалися у форматі «виробник продукції ― роздрібний торговець». Уперше таку комбінацію почали використовувати в автомобільній промисловості США, де незалежні дилери прийняли на себе функцію перепродажу автомобілів та їх післяпродажного обслуговування. Пізніше за такою самою схемою почав розвиватися франчайзинг автозаправних мереж.

Другий тип зв’язку виникає між виробником та оптовим дистриб’ютором. Яскравим прикладом такої взаємодії є виготовлення концентрату сиропу виробником, а право на бутилювання та розповсюдження вже передається франчайзі.

Третя форма виникає між оптовим дистриб’ютором та роздрібними продавцями. При цій формі відбувається максимально ефективне використання складських приміщень, логістики, устаткування та інфраструктури.

Остання, четверта, форма виникає між двома роздрібними продавцями, коли один із них виступає в ролі франчайзера й передає франчайзі право на використання ТМ та ін. Таку форму найчастіше використовують підприємства громадського харчування та готельного бізнесу [24].

Існує доволі багато класифікацій та різновидів франчайзингу. Кожен науковець прагне створити своє розмежування франчайзингових форм, тому досить важко узагальнити усі знання. Проте, слід окреслити зміст базових форм франчайзингу, які, до речі, зустрічаються у всіх авторів. Учасники франчайзингової діяльності керуються наступними критеріями під час вибору необхідного виду франчайзингової угоди: вид господарської діяльності; особливості ринку місцевого франчайзі; стабільності бізнесу франчайзера та місця його товарів і послуг на ринку. Історично сформувалися та закріпилися у використанні три види франчайзингу - товарний, виробничий, діловий франчайзинг. Також, до основної трійки деякі науковці виділяють ще четвертий – змішаний тип франчайзингу, який також доцільно розглянути.

Товарний франчайзинг – різновид франчайзингу, який функціонує у сфері торгівлі з приводу продажу готового товару. Іноді він ще має назву «франчайзинг продукту ( чи торгового імені)». Франчайзером, як правило, є виробник, який продає дилеру-франчайзі продукт чи  напівфабрикат. Франчайзі, купивши товари у франчайзера, перепродає їх під торговою маркою франчайзера. Франчайзі повинен здійснювати передпродажне та післяпродажне обслуговування покупців товару франчайзера і, також, відмовитися продавати товари конкурентів. Це основне змістовне правило взаємин партнерів товарного франчайзингу.

Даний вид діяльності, спрямований на те, щоб у провідної компанії купували права на реалізацію товарів власника торгової марки. Інколи трапляється і так, що компанія-фрачайзр оплачує гарантійні послуги, відшкодувує витрати на спільну рекламу. Вузька спеціалізація дуже характерна для товарного франчайзингу, тому франчайзі реалізує один вид товарів або послуг. Даний вид широко використовуваний багатьма компаніями. Прикладом є виробництво автопокришок. До цієї категорії, до речі, не включають товари і послуги без торгових марок.

Розглянемо другий вид. Виробничий франчайзинг – це вид франчайзингу, який широко використовується у харчові та хімічній промисловості. Розглянемо механізм роботи на прикладі виробництва безалкогольних напоїв. Місцеві чи регіональні заводи з розливу  і пакування напоїів є франчайзі від материнської компанії. Остання (наприклад Coca Cola, Pepsi тощо) продає складові, які необхідні для виробництва їх продукції місцевим розливним компаніям. Дані компанії виготовляють і розливають продукцію у тару (пляшки чи банки) і далі розповсюджують по місцевих дилерах. Товар не повинен відрізнитися у різних місцевостях продажу [11].

По суті, об’єктом виробничого франчайзингу є продаж ліцензії франчайзером на здійснення виробництва певної продукції. В даному випадку, франчайзі отримує право виробляти рподукцію франчайзера під його торговою маркою, тому це не ліцензування. Виробничий франчайзинг характеризується й тим, що власник торгової марки може надати франчайзі устаткування для виробництва та матеріали й сировину за пльговими цінами. Також, вся продукція франчайзингової мережі повинна бути однорідною за складом та якістю [12].

Третій вид франчайзингу - діловий, або "франчайзинг бізнес формату". Це вид діяльності, при якій компанії чи приватні особи купують ліцензію у франчайзера на право відкриття кіосків, магазинів або груп магазинів з метою продажу товару або послуг під товарною маркою праводавця. Таким чином відбувається приєднання малого підприємства в масштабний виробничо-господарський процес великої корпорації. За умов цього формату, франчайзер (велика корпорація), зі свого боку, висуває конкретні вимоги до якості, технологічного процесу, і, крім того, забезпечує допомогою у виборі площадки для будівництва підприємства, навчанні персоналу, ведення оперативної звітності тощо. З іншого боку, франчайзі повинен оплачувати постійні внески, здійснювати внески у рекламний фонд. Більше того, праводавець (франчайзер) може запропонувати франчайзі орендувати в нього основні фонди, допомогу з фінансування проекту та постачати сировину і матеріали для виробництва [11].

Останнім видом в базовому сегменті є змішаний франчайзинг. Це своєрідне поєднання вище перелічених трьох видів франчайзингового бізнесу. Сфера послуг активно використовує дану форму франчайзингових відносин. Приклад: медична фірма надає консультаційні послуги, а згодом ще й реалізує певні лікарські препарати, і все це на умовах франчайзингу. Отже, франчайзі займатиметься безпосередньо торгівлею і, паралельно, наданням послуг [12].

Окрім вже згадуваних базових різновидів існують ще класична модель та її модифікації: регіональний, субфранчайзинг та франчайзинг, що розвивається. Така варіація виникла на основі варіації взаємовідносин між франчайзером і франчайзі.

Суть класичної моделі наступна: франчайзер (велика компанія) надає на обмеженій території підприємцю або групі підприємців (франчайзі) франшизу, на визначених договором умовах та термінах, для торгівлі товарами, виробництва товарів або послуг під ім'ям франчайзера в обмін на сплату початкового внеску, а надалі певної суми, яка визначається від обсягу продажу у відсотках, тобто роялті. Велична останнього напряму залежна від популярності даної материнської компанії. Найвищою ставкою на сьогодні є 13% від прибутку франчайзі, яка сплачується компанії "Макдональдс". Розмір сплати початкового внеску залежить, насамперед, від інтересу у створенні нової точки франчайзером та від фінансових можливостей франчайзі. У всіх франчайзі абсолютно однакові права, тому вони рівні між собою.

Модифікаційні різновиди відмінні від класичної моделі наявністю посередників між франчайзі та франчайзером, а, також, терміном дії.

У системі регіонального франчайзингу офіційним представником франчайзера виступає головний франчайзі в певному регіоні. Якщо материнська компанія недосконало знає регіон, а також при обмеженості кадрового та фінансового потенціалу, то вона вдається до послуг посередників. Головному франчайзі, при даній схемі, поручається частина повноважень франчайзера, а саме: набір та початкове навчання нових франчайзі у своєму регіоні. У даному випадку, розмір роялті встановлюється строковим договором заключеним між франчайзером та головним франчайзі і визначається часткою в доходах франчайзі, які залучив головний франчайзі у систему.

Субфранчайзинг характеризується, також, наявністю посередника - субфранчайзера. Функції останнього ідентичні з головним франчайзі у попередній схемі бізнесу. Відмінність полягає у тому, що в попередньому випадку залучені франчайзі вступали в контакти з головною компанією, а тепер вони напряму працюють лише із субфранчайзером. Субфранчайзер стягує новоспечених франчайзі внесок та роялті: частина перераховується франчайзеру, а залишок – посередникам та для утримання системи. Субфранчайзер, можна сказати, повністю відповідальний за успіх усієї справи.

Висновки

Існування різних підходів до інтерпретації термінів «франчайзинг» в науковій літературі зумовило необхідність детального аналізу та порівняння цих категорій.

Встановлено, що згадані вище поняття мають різне значення залежно від країни застосування, проте в Україні, у зв’язку з особливостями правового регулювання, замість загальноприйнятого терміна «франчайзинг» використовується словосполучення «комерційна концесія».

На основі вивчення літературних джерел франчайзинг доцільно визначити як систему відносин двох і більше суб’єктів ринкупри якому торгова марка і/або торговий знак франчайзера, його ноу-хау, методи і технології ведення бізнесу та інші права на виробництво і інтелектуальна власність надаються франчайзі за умови їх використання за призначенням на обмеженій території в обнім на пряму або опосередковану фінансову винагороду при тривалій підтримці в технічних, консультаційних, маркетингових питаннях і в питаннях ведення бізнесу та навчанні із сторони франчайзера в рамках і в період дії спеціально заключеного обома сторонами для цієї цілі франчайзингового договору.

Головним посередником у франчайзингу, що розвивається, виступає група інвесторів. Материнська компанія надає їм виключно права на освоєння регіону. На визначеній території та у визначений термін інвестори повинні створити визначену франшизою кількість точок.

Міжнародний франчайзинг став важливою стратегічною ланкою для зростання бізнесу, створення робочих місць та економічного розвитку за межами держави материнської фірми, і є ефективним методом розширення для фірм на міжнародному рівні.

 

Задачі

Інкотермс як головний документ регулювання базисних умов поставки при здійсненні ЗЕД

Варіант 1

Умова 1.

На територію України у м. Одеса із США імпортується товар на умовах FOB, ціна 1 тони товару EXW – 20 дол. США, кількість 20000 тон. Експортні формальності на території США становлять 0,1% від ціни EXW, транспортні витрати на території США – 500 дол. США, розвантаження транспортного засобу в порту відвантаження – 100 дол. США, навантаження на судно – 100 дол. США, страхування – 0,1%, інші накладні витрати експортера – 250 дол. США, вартість морського перевезення до Одеси – 3000 дол. США.

Розвантаження в порту Одеси – 1600 грн., мито – 20 %, ПДВ – 20%. Вартість транспортування та складування в Одесі – 8000 грн., оформлення ВМД – 400 грн., вартість сертифікату відповідності – 800 грн. Визначити контрактну вартість товару, загальні витрати імпортера.

Розв’язування

Контрактна вартість товару.

КВ(EXW) = 20000  * 20 = 400000 (дол. США).

Загальні витрати імпортера

КВ (FOB) = 20000*20+ 400000*0,001+500+100+100+400000*0,001+

+250+3000=404750 (дол. США).

 Мито = 404750 (дол. США).

Митна вартість = 404750 * 0,2 = 80950 (дол. США).

ПДВ = (404750 + 80950) * 0,2 = 97140 (дол. США).

Витрати на території України (курс: 1 дол. США = 25 грн)

В = 1600+8000+400+800= 10800грн = 432 дол. США

Загальні витрати імпортера

ЗВ = 400000+80950+97140+432 = 578522 (дол. США).

 

Список використаних джерел

 

1.     Анін В. І. Провідні аспекти узгодження економічних інтересів учасників угоди комерційної концесії у будівельній галузі / В. І. Анін, В. О. Поколенко, А. В. Шпаков, А. В. Ігнатенко // Науково-технічний збірник «Комунальне господарство міст». – 2007. – № 77. – С. 115–121.

2.     Геселева Н. В. Емерджентні властивості системи / Н. В. Геселева, Н. М. Заріцька // Бізнес Інформ. – № 7. – 2013. – С. 93–97.

3.     Гончаров С. М. Тлумачний словник економіста / С. М. Гончаров, Н. Б. Кушнір. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 268 с.

4.     Гостева І. С. Поняття та види інтегрованих підприємств / І. С. Гостева // Економіка. Менеджмент. Підприємництво. – 2008. – № 20. – С. 1–9.

5.     Дают ли банки кредит франчайзи? // Недвижимость. Аренда и продажа. Rent&Sale [Електронний ресурс]. – 2011. – № 14 (61). – С. 22, 23. – Режим доступу до ресурсу : http://rs63.ru/archives_numbers/17/.

6.     Дергачова В. В. Перспективи розвитку сучасних підприємств на умовах франчайзингу [Електронний ресурс] / В. В. Дергачова, А. К. Костюк // Актуальні проблеми економіки та управління. – К. : НТУУ «КПІ», 2014. – Режим доступу до журн. :http://probl–economy.kpi.ua/node/451.

7.     Жуковська О. А. Основи інтервального аналізу : навч. посіб. / О. А. Жуковська. – К. : Освіта України, 2009. – 136 с.

8.     Закон України «Про державно-приватне партнерство» : станом на 1 лип. 2010 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2010. – 524 с. – (Бібліотека офіційних видань).

9.     Закон України «Про концесії» : за станом на 16 лип. 1999 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 1999. – 372 с. – (Бібліотека офіційних видань).

10.                       Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 08.09.2011 № 3715-17, поточна редакція від 05.12.2012 р., підстава 5460-17: офіц. текст : станом на 28 січня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3715-17.

11.                       Захаркіна Л. С. Стратегічне планування в системі управління інноваційним розвитком машинобудівних підприємств : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.04 «Екoнoміка та управління підприємствами» / Л. С. Захаркіна. – Суми, 2011. – 20 с.

12.                       Звід кодексів України : за станом на 30 лип. 2009 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2009. – 632 с. – (Бібліотека офіційних видань).

13.      Зовнішньоекономічна діяльність підприємств : підруч. для вузів / І. В. Багрова, Н. І. Редіна, В. Є. Власюк, О. О. Гетьман. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 580 с.

14.                       Иванов И. Ф. Использование логистической кривой для оценки стоимости компании на развивающемся рынке / И. Ф. Иванов // Корпоративные финансы. – 2008. – № 5. – С. 47–62.

15.                       Інформаційний портал франчайзингу СНД [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу : http://triarh–franchising.com.

16.                       Кам’янська О. В. Визначення ефективності інвестиційно-інноваційної діяльності підприємства / О. В. Кам’янська, Ю. М. Шкіль // Інвестиції: практика та досвід. – 2013. – № 1. – С. 61–65.

17.                       Кам’янська О. В. Податкові пільги як складова системи стимулювання інноваційної діяльності підприємств / О. В. Кам’янська, І. О. Солов’ян // Економіка і управління. – 2013. – № 3 (59). – С. 79–85.

18.                       Колісник М. К., Сміх К. Е. Стан підприємств машинобудування в Україні і можливі шляхи виходу з кризи за допомогою стратегії інтеграції / М. К. Колісник, К. Е. Сміх // Регіональна економіка. – 2008. – № 4. – С. 163–173.