Бачення Т. Шевченком сенсу людського життя та ідеальної особистості

Бачення Т. Шевченком сенсу людського життя та ідеальної особистості

Тарас Григорович Шевченко - це Одкровення Бога Україні. Як із Його Слова "постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього", бо ж "у Ньому було життя, і життя було світло людей" (Ів. 1: 3-4), так і з Шевченкового Слова і завдяки йому воскресла Україна з тієї руїни, в яку її загнала імперська, шовіністична політика Москви.

Це Слово було святим охоронцем всього українського і мало дуже велику надприродну силу, оскільки незважаючи на всі потуги заглушити його, вселити в українців національну німоту, виконувало роль Пророка й Спасителя. У віршах поета ми читаємо [2, c. 321]:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих ...

Возвеличу,

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

поставлю СЛОВО!

Вся художня і поетична творчість Тараса Шевченка пронизана. Джерело наснаги і сили духу поета була поєднане з любов'ю до свого народу та його глибока релігійна віра. Цілком можна погодитись з В.Слюзарем, який описує  віру Шевченка, що "його віра йшла в парі із рівнем його свободи і свободою його народу. Всі герої у творах Шевченка були борцями за правду і волю своєї нації - і віруючими християнами... Віра без діла є мертва. Тільки чинна віра, діяльна, була для Шевченка справжньою вірою. Шевченко служив до кінця свого життя і вмер на службі нації й Богові!" [3, c. 321].

Дух Правди не давав поетові змоги спокійно спостерігати неправду людську, убогість України. Поєднуючи Бога з Правдою і розглядаючи її як Правду Святу, Правду Божу. Шевченко намагається  визначити і пояснити, чому Духу Христового немає в Україні, чому "на сім світі" кати панують. Отже у всій творчості Шевченка йде постійний його діалог з Богом і почався цей діалог ще з дитинства.

Основна тема в молитвах Шевченка  - це Україна. Він вірить в щасливе майбуття свого народу і в прийдешнє заступництво за нього Бога і це ми можемо читати у пронизаних поетичних творах і в заповіті кожному українцеві є такі слова поета [2, c. 7]:

Любітеся, брати мої,

Україну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

Поет шукає Божого благословення у всіх діях, пов'язаних з боротьбою України за її свободу і незалежність. Українська тема у виконанні Шевченка виходить за межі його рідного етносу. Іменем Бога він благословляє на боротьбу й кавказькі поневолені народи, що водночас звучить і як заклик до українців: "Борітеся - поборете, вам Бог помагає! За вас Правда...".

Розглядаючи палітру світоглядних орієнтацій Шевченка, його не можна вважати релігійним нігілістом. Для нього скоріше був характерний антирелігійний скептицизм, який сформувався на основі його стихійно-матеріалістичних поглядів та на основі боротьби з панівним станом речей у суспільстві. Поет судить про справедливість і людинолюбство Бога за його ділами, а їх "то й немає". Тому, будучи впевнений, що не Бог, а народ повалить самодержавство, у своєму славнозвісному "Заповіті" Т.Шевченко закликає [1, c. 354]:

Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

Дуже часто у своїх творах поет повторює думку про Божу причинність: “Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!” Від Бога Шевченко виводить все багатство розуму, шляхетність духу людини, її славу й волю, навіть духовну недосконалість та сірість.

А оскільки Бог був таким щедрим щодо людини, то вона за допомогою розуму, серця і волі зобов’язана так облаштувати своє життя, щоб воно було не образою Бога, а його образом, давало можливість в руслі християнського людинолюбства вільно жити.

Т.Шевченко визнавав, що він вірить у Бога і є релігійною людиною. Але Бог його - не той, якому поклоняються всі віруючі. Слова Т.Шевченка засвідчує "Бог", "Господь", "Божий", "Творець" вживаються дуже багато разів, але ці слова в різних, а то й в одних і тих же самих творах поета мають різне смислове значення. Якщо в одному випадку вони використовуються ним у звичайному, буденному розумінні ("заснув собі з Богом", "дай Боже, щоб...", "слава Богу", "не дай Боже", "що тобі послав - тільки Бог святий знає" тощо), то в іншому – висловлюють судження, які засвідчують чіткий, осмислений його підхід до їхнього змісту.

Багато дослідників творчості Т.Шевченка твердять, що слово "Бог" у нього взагалі немає релігійного змісту. При цьому посилаються на Івана Франка, який писав, що у Шевченка слово "Бог" - поетична фраза, "образове речення". Певною мірою це так. Слово "Бог" поет справді вживає у різних метафоричних значеннях. Бог для нього - щось всесильне, всемилостиве, всезнаюче, таке невідоме і незбагненне явище, без втручання якого ніщо не може відбутися. Це - Дух Правди Христової. Водночас у деяких творах поета є такі звертання до Бога, які можна розуміти як визнання його реального існування у вигляді якоїсь надприродної сили.

Шевченкове життя - це постійний пошук і прагнення до Божої "Живої Правди": "Боже милий! Як хочеться жити, і любити Твою Правду, і весь світ обняти!” [2, c. 323]:. Правди світ у поета виступає як загальнолюдська цінність. І позаяк вона не може існувати лише для українця, монополію на неї не можуть мати інші народи чи окремі людські спільноти.

Національний Пророк України прагне зігріти Божою Правдою всіх людей - "від молдованина до фіна". Очікуючи на краще, Т.Шевченко вірить, що воно може з'явитися як чудо і лише завдяки Богові. У поемі "Тризна" він пише [1, c. 211]:

О Боже! сильный и правдивый,

Тебе возможны чудеса,

Исполни славой небеса

И сотвори святое диво.

Проте Добра поет бажав не собі особисто. В його уяві завжди "стояла обездолена Україна, за якою у нього постійно боліла душа, за яку він посилав слово молитви до Бога Живого [2, c. 281]:

Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Україні понеслось,

І на Україні святилось.

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини! Амінь !.

Вірячи в Божу підтримку і благоговіючи перед Його величчю, поет закликає всіх земляків своїх до згоди: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" Лише за цих умов засяє світ ясний, новий, "забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України".

Аналізуючи “Кобзар” громадський і церковний діяч  митрополит Іван Огієнко вводить поняття “шевченківський релігійний стиль” думання і написання. Дослідник відзначає, що всі твори поета “просякнені глибокою й істотною релігійністю. Це релігійність душі й серця, яка привита ще з колиски. У кожному вірші згадується Бог, Господь, Небо, Рай, Церква, і ці слова в нього скрізь, бо вони не кидають його думать. Релігійність і церковність – основна ознака стилю-змісту всієї української мови, тому й мови Шевченкової. Навіть саму українську мову автор зве хрещеною, а це народна ідеологія: полонені “довго не чули хрещеної мови”. У Шевченка думання виразно релігійне” [5, c. 292].

Потужним мечем у руках поета було Слово Боже. Проводячи паралель між історичною долею єврейського і свого народу, Шевченко подеколи у переспівах біблійного тексту слово "Ізраїль" навіть замінює словом "Україна". Але частіше він вкладає історію українського народу в зміст біблійних сюжетів, в діяльність біблійних персонажів. Як і історія євреїв, вона відтак постає перед нами як історія Божого народу, якого напасники його, "вороги новії" розкрадають і розтинають [4, c. 211]. Поет ніяк не міг збагнути, за що ж то Бог так карає Україну? Чи то є Боже покарання за якісь всенародні гріхи ? - звучить з його уст питання. І, відповідаючи сам собі, поет зауважує, що Бог спить, а "настоящі християни" з наших "братів слов'ян", зневажаючи Господа, діють щодо інших народів за принципом "Сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, не нами дана? Й чом ви нам платить за сонце не повинні".

Шевченко не використав вислів "державне християнство", але подібне словосполучення як би виходило з змісту його творів. Бог в його християнстві виступає вже як покірний царю, благословенником його волі і діянь, а не якоїсь принциповою реальністю.

Т.Шевченка  вважав, що ідеалом Добра і Правди, Бог, має бути силою, яка покликана утверджувати своєю діяльністю справедливість у світі, карати всіх, хто відхиляється від визначених релігією норм людського співжиття.

Але, коли оцінюючи поет "караючу функцію" Бога, він не стоїть на ортодоксально-церковних позиціях і висловлює навіть скептицизм, іронію щодо дій Бога, які в нього подеколи переростають у зневагу. Найбільше ця зневага помітна у вірші "Юродивий":[2, c. 298]:

А ти, Всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали.

І вішали. А Ти не знало?

І Ти дивилося на них

І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі...

Та цур їм, тим царям поганим!.

У звертаннях поета до Бога частими є запитання: чому? доки? хто одностайно стане за "євангеліє правди"? "Немає кому", - відповідає Шевченко сам собі і робить висновок, що й "суду не буде, бо вже мене осудили на сім світі люди".

Для віруючої людини найвищою цінністю є Бог. Всіляку кривду щодо Бога вона розглядає як найбільший гріх. Для Шевченка ж такою цінністю є насамперед Україна, доля її народу, її майбутнє.

Мій краю прекраний, розкошний, багатий!

 Хто тебе не мучив?...

І тут поет виходить за межі "релігійної пристойності" й робить закид Богові, не вважаючи це гріхом, а навпаки - виставляє Бога великим грішником за сплюндровану долю України [2, c. 47]:

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?.

Думка про Україну, її долю та історичне призначення домінує в змісті усіх творів Т.Шевченка. Україна для нього має абсолютну вартість.

Шевченко був людиною, яка протягом всього свого життя була нещасною в людському розумінні. Але його християнські міркування на тему Всевишнього, тему віри такі величні, що, навіть будучи висловленими в своєрідній поетичній формі, постають в рівні з судженнями християнських філософів, а його “Кобзар” – своєрідною національною Євангелією, в якій Бог поєднаний з долею України і з віршів якої можна було б укласти прекрасний християнський молитовник.

Для Т.Шевченка Україна існує не в історичному континуумі, а в міфологічному. Вона не підлягає законам історичної необхідності. Сплюндрована і зруйнована, Україна, як і її Церква, за Т.Шевченком, уособлюється в “Церкві-домовині”, що стоїть у селі Суботові. Поет вірив у щасливе майбутнє свого народу. Моделлю для міленарного мислення в християнських культурах йому служила Біблія. Перефразовуючи Книгу пророка Ісайка, він малює дивовижну картину спасенного світу:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі

І пустиню опанують

Веселії села.

Хоча Т. Шевченко писав про те, що народ "заходиться вже будить" загостреною сокирою, проте щасливе майбуття його він пов'язував здебільшого з дією надприродних сил. "Золотий вік", який має наступити, поет сприймає як сакральну будову, котра означатиме тріумф не Розуму, а істинної Мудрості, яка, подібно до багатьох міленарних пророцтв, характеризуватиме грядущу ідеальну спільність обраних.

Національна самосвідомість поета була такою високою, що він готовий був за Україну проклясти "святого Бога",а отже і загубити свою душу. Водночас він закликає Бога зжалитися над Україною, якої, "може вже немає", а братів-українців - не вдаватися у тугу й молитися Богові, працювати розумно в ім'я нашої безталанної матері-України.

Християнським світоглядом, вірою "сина Божого во плоті" пройняті всі твори Шевченка. Християнську ідею "Людина - образ Божий" він переносить на свої оцінки відносин між українцями. Його відомі "І мертвим і живим ..." своїм епіграфом мають євангельські слова: "Коли хто скаже: Я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той є лжець, бо хто не любить брата свого, якого бачить, то Бога, якого не бачить, як може любити?" (Ів. 4: 20). Тому, підкреслюючи, що "і царяти, і старчата - Адамові діти", поет звертається до тих своїх земляків, які "людей запрягають в тяжкі ярма", із словами: "Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте!"

Водночас поета турбує конфесійна роз'єднаність українського народу. Його звернення до слов'ян припинити те "порізнення", яке внесла між ними різна релігійна належність, у перекладі на український ґрунт звучить як заклик не бути "игралищем иноплеменников", злитися воєдино любов'ю і братством [2, c. 18]:

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого,

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть (2 : 18).

Шевченко постійно наголошує на тих збитках, яких завдала національному буттю українців "присяга Москві". І в цьому, наголошує поет, не допомогла Богданова молитва, "щоб москаль добром і лихом з козаком ділився". Вину за "національне осміяння", загибель "слави України", її волі Шевченко також переносить і на Російську Православну Церкву як "головний вузол московської внутрішньої політики", яка, зрадивши чисту святу віру, благословляла всіляке гноблення й розбійництво Росії щодо інших народів, перетворила Українську Церкву у “Церкву-домовину”.

Засуджуючи державне християнство і виступаючи проти всевладдя в християнському світі Апостольської столиці, яке допомагало "добрим" сусідам України поневолити її, Шевченко висловлює тверду віру в праведного Бога, який "розвіє тьму неволі, світ Правди засвітить. І помоляться на волі невольничі діти" (1:307). Та зробить він це, розваливши ту "Церкву-домовину", яку витворила в Україні Московська Патріархія, що, поглинувши 1686 року Київську Митрополію, сприяла ліквідації Українського християнства, підмінила в свідомості українців їхню етнічну належність конфесійною - російсько-православною.

Тарас Шевченко – поет християнсько-євангельської любові, для якого любов є не тільки змістом, а й сенсом життя. Про це свідчать його слова, що “невесело на світі жить, коли нема кого любить”. Але при цьому слід зауважити, що для поета кохання було святим, але любов суспільна – найсвятішою. Він все життя оспівував братню любов і любов між своїми людьми.

Ідея християнського прощення проходить і через зміст поеми Шевченка “Меж скалами, неначе злодій”, де, повернувшись із тяжкої й довгої солдатської служби і заставши невірну дружину, солдат [2, c. 129]:

Підняв руки калічені

До святого Бога,

Заридав, як та дитина…

І – простив небогу!

Таке всепрощенство поета є усвідомленням ним того, що всі ці вади і несправедливості є не від Бога, а від людської зрадливості. І якщо Шевченко когось не любив, то не любив їх не як людей, а як злочинців, втілення непоправного гріха. І тут поет звертається до Бога з проханням за таких людей. Шевченко словами свого християнського мученика Алкіда наказує молитися за своїх ворогів, навіть за катів:

Молітеся, братія! Молітесь

За ката лютого! Його

В своїх молитвах пом’яніте,

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь!

Молитва – Богові! (2, 290).

“Хіба ж може бути молитва чистіше, вища й Богу вгодніша, як молитва за нерозкаяного грішника?” – запитує Т. Шевченко у своєму “Щоденнику”.

Дуже розмаїтими є думки Т.Шевченка про долю людини. То він дотримується ідей провіденціалізму ("великий Божий вирок", "життя призначення", "все від Бога!"). "Од Бога все! А сам нічого дурний не відає чоловік!" — пише він у "Варнаці".

Але, розглядаючи Бога як силу, що визначає долю людини, її життєві орієнтації, Т.Шевченко одночасно піддає його гострій критиці за те, що він карає, по суті, невинних людей: дівчину за те, що щиро полюбила козацькії очі; поета, який і так у житті дуже багато терпів; дівчину, яка народилася на світ, щоб "всякому добро творити", а стала черницею, занапастила себе у монастирі. у поемі "Княжна, звертаючись до Бога, поет у поемі  пише такі рядки [2, c. 27]:

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

Т.Шевченко висловлює своє невдоволення тією байдужістю, яку Бог виявляє до людей і відзначає, що саме таке ставлення його до земних справ неодмінно породжує сумнів, небажання вірити в нього: "Як же його вірить, заплющивши очі, рад би я вірить, та серце не хоче".

Світогляд Т. Шевченка, зміст його поезії сформувався не під впливом суспільного стану поета а через сутність умов, у яких він жив і творив. Такими умовами було зростання там, де доживали свій вік очевидці Коліївщини, де були живі згадки про козаччину, де співали думи про Б. Хмельницького, де були злидні, нужда й упокорення селянина-кріпака.

Бачення Т. Шевченком сенсу людського життя та ідеальної особистості
Глибоке знання життя, традицій боротьби за волю й не менше прагнення до неї дало йому змогу інстинктивно відчути минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи й події, звернутися не тільки до сучасників, а й до потомків із закликом вирішувати вічні проблеми, що сягають основ національного буття. Звернувшись до минулого в ідеалах народної традиції, він знайшов мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справедливості, свободи й національності, протесту проти політичного гніту й будь-якого посягання на свободу й гідність людини, людської особистості. Саме цим він і заклав міцні під-валини національного відродження.

Нове суспільство й нова людина, які спираються на знання й справедливість, – це ідеал Т. Шевченка й шевченківської людини. Стрижнем її світогляду є наука, головною рушійною силою – розум. Він є тим вічним революціонером, що «духа рве до бою, рве за правду, поступ, волю» (три божества тієї людини). Він – розум, це потуга, проти якої немає сили, щоб у бігу його спинити... Хара-ктерні і часто повторювані слова одного з найсвітліших лицарів світогляду шевченківської людини І. Франка: «В космосі того світогляду наука є ядром, а релігійність і мистецтво – це імлистий молочний шлях почувальних сил душі, серед яких заблисло ясне сонце мислі» [5, с. 21 – 23].

Поезії Т. Шевченка, сяйво духу якого, за словами П. Куліша, було надприроднім, сприймаються як молитви і сповіді Господа за Україну. Виступаю-чи провідником волі Божої українському народові («Поховайте та вставайте, кайдани порвіте»), поет шукає у Святому Письмі відповіді на одвічні питання людського буття. У цьому полягає головний секрет філософічності його творчості. Адже не лише «релігійність», а внутрішня, глибинна побожність як суттєва риса ментальності українського народу «вулканічно»  виникає в поезії Т. Шевченка, надихаючи її життям.

У центрі уваги генія – людина, котра перебуває в боротьбі за високий сенс життя. Філософське мислення Т. Шевченка характеризується намаганням осягнути в загальному особисте, вписати інтимні людські переживання в над-звичайну картину світу, створеного з великої любові Божої. Ту життєдайну любов відчував у собі і поет:

«Боже милий! Як хочеться жити,

І любити Твою правду,

І весь світ обняти! « [4, с. 197].

В поезії Т. Шевченка наявні зразки найвищої християнської любові, милосердя і прощення, емотивності та почуттєвості української вдачі, що є виявом національної духовності. Творчість нашого пророка дає змогу відчути, що ірраціональні джерела національної ментальності занурені вглиб віків, звідки відбувалося розгортання історичної долі України як здійснення Божого Промислу.

Незважаючи на те, що Шевченко не обґрунтовував свої моральні ідеї щодо внутрішньої свободи людини, відповідальності особистості та відповідальності національної еліти, можливості у реально-життєвих ситуаціях кореляції між справедливістю і любов’ю, сам факт їх існування у його світогляді та вираження у творчості є дуже важливим у практичному вирішенні моральних питань сучасності, адже саме до них, як до традиційно притаманних українській духовній культурі, ми можемо апелювати у наших моральних судженнях, аби подолати або хоча б послабити негативні наслідки тотальної прагматизації життя, хаотично-ліберальної економіки та панівної нині ситуативно-егоїстичної етики.

Т. Г. Шевченко як митець, а не теоретик не займався розробкою абстрактних питань, тому не залишив якоїсь структурованої, чіткої концепції ідеалу, мабуть його мало хвилювали питання походження або якісь інші аспекти функціонування ідеалу, натомість у його творчості  на всіх рівнях простежується бачення того бажаного стану відносин між людьми, досконалого суспільного устрою, досконалої особистості, які і прийнято вважати ідеалом. Оскільки етичний ідеал Шевченка формувався на засадах християнської етики, поєднаної з романтичним світовідчуттям, то його можна назвати трансцендентальним, але водночас його ідеали – свобода, милосердя, правда, справедливість – великі світові вічні ідеї – не були абстрактно-прекраснодушними, вони пов’язувалися зі становищем його народу, наповнювалися життям і болями цього народу.

Для Шевченка з його болісними внутрішніми шуканнями (Бога, себе, свого шляху і призначення), гострою критичністю до себе у першу чергу, настійними сумнівами у власній правоті, сатирою, іронією та самоіронією не характерне буквальне відтворення у власному житті якогось образу чи перетворення ідеалу на ідею-фікс. У його творчості присутня – патетика морального ідеалу: «ідеальні образи матері, коханої дівчини, відважного волелюбного козака, селянина-трударя і т. д., які формують духовну основу поезії Шевченка» [3, 208]. Так само не накидає він власних ідеалів іншим, його модель бажаного – це одночасно мрія, вектор, орієнтир, спрямований до почуттів людини, покликаний розвивати та збагачувати її (тобто саме ідеал), інакше не спонукав би він до рефлексії українську спільноту. Основне питання для поета не «що робити», характерне для утопії, а як людині навчитися осмислювати й оцінювати: «учітеся, брати мої, думайте, читайте», – щоб з  власної доброї волі прийняти такі ідеали, у спрямуванні до яких зростати духовно, намагатися зробити кращим світ.

Дослідження основних засад, на яких формувався етичний ідеал Шевченка, варто, на мій погляд, здійснювати  у зв’язку з питанням про поетову ідентичність. Така постановка проблеми обумовлена тим, що існує важливий взаємозв’язок, між особистою ідентичністю, моральними джерелами та непорівнянно вищим благом, а саме поняття особистої ідентичності, залучене до розгляду у тому значенні, у якому воно артикулюється в сучасному філософському дискурсі, є найприйнятнішим для розуміння зауваженої не одним поколінням дослідників суперечливої постаті і творчості поета.

Естетична стадія Шевченка наснажена романтичним світовідчуттям і романтичним етичним ідеалом, в якому почуттю надається центральне місце у моральному житті, а серце як основа і квінтесенція почуття є ключем для осягнення буття. Внутрішній голос всередині людини є єдиним вірогідним орієнтиром, що спрямовує до ідеалу. Пошук цього періоду зумовлюють досить різні погляди на шляхи досягнення блага, які перехрещуються, утворюючи якісно нове розуміння моральних принципів. З одного боку, особливо у творах історичної тематики присутні певні відгомони ще античної етики честі, ідеалом стає волелюбна козацька спільнота, з іншого  –звичайне, але сповнене чеснот, натхненне заповідями Божими, життя селянина, який для Шевченка потенційно теж козак, схвалюється поетом як високе і моральне, оскільки сприятиме втіленню ідеального у майбутньому.

Етична стадія у Шевченка характеризується концептуалізацією морального ідеалу. Основні його домінанти – братолюбіє, правда, воля. Інтенція до втілення ідеалу у життя відзначається надзвичайним викривальним та пророчим пафосом, прагненням перебрати на себе відповідальність якщо не за все людство, то принаймні за свою націю, докласти надзусиль, аби надати їй парадигмальних засад для відродження й морального вдосконалення. Прискіпливо досліджується Шевченком на цьому етапі явище зради, яка інтерпретується як кумулятивний чинник більшості негараздів як в суспільних, так і у суто міжособистісних відносинах. Причому наголошується саме на моральному аспекті зради, яка призводить до руйнації всього етичного укладу спільноти.

Як сутнісна моральна загальнолюдська опозиція тема добра і зла присутня у всіх творах Шевченка, вона ширша за тему гріха, покари і спокутування, розгортається, трансформується, втілюючись у ті чи ті образи, відкриває інші, пов’язані з нею і взаємообумовлені проблеми: справедливості Бога (теодицеї), людської свободи, справедливості і милосердя, помсти, можливості зла заради добра. Не завжди можна, вихоплюючи із усієї творчості окремі твори, зробити адекватний висновок, але справа тут не у суперечностях, розбіжностях або відсутності сталого світогляду у митця. Основні моральні цінності, як видно із хронології думок і почувань, втілених художньо або висловлених прямо, лишалися незмінними протягом його життя. Радше йдеться про болісну надчутливість поета і провоковані нею емоційні стани, про духовну еволюцію, зростання від прийнятого з дитинства, перейнятого і засвоєного згодом до внутрішнього морального змужніння, зрілого розуміння сущого і належного.

Найбільший вплив на формування етичних установок Шевченка релігійної стадії мала переосмислена, індивідуально сприйнята християнська філософія. Вона, безперечно, впливала на його моральну свідомість і на ранніх стадіях, але релігійна стадія демонструє нове, унікальне переживання віри, для якого характерне ставлення до предмету віри, ставлення, що стосується не лише суб’єктивності та емпірики людини, а і її об’єктивного буття, прагнення до втілення віри у спосіб життя людини. Стосунки між людьми та Абсолютом кваліфікуються поетом як реальний двосторонній зв’язок особистостей з особистістю, Ми з Ти,  в якому Бог  – це абсолютне і трансцендентне Ти, відношення до інших людей  – це есенційне відношення Я до Ти, оскільки для поета у відношенні до людини виявляється істинне відношення до Бога. Як вислід власного етичного досвіду найсуттєвішим моментом моральної рефлексії поета стає мотив прощення.

Тема свободи  – наскрізна для творів митця. Роздуми над долею свого народу, скутого путами соціально-економічної та національно-політичної неволі, ведуть Шевченка до висновку, що це  – наслідки іншої, духовної неволі, комплексу раба, лише позбувшись якого людина може стати дійсно вільною. За основоположний для себе поет обирає Євангельський ідеал свободи, яка, на його погляд, у первозданній природі буття, дарованій Богом. Саме свобідна суть людини і є першопричиною зла на землі (коли людина відмовляється від свободи, чинить зло супроти себе, коли зловживає, то свобода перетворюється на сваволю, тоді від зла страждає не лише сама людина, але й інші).

Свобода для Шевченка є джерелом існування ідеального взаємозв’язку між людиною і Богом, коли її моральний вибір постає її власним вольовим вибором, а не детермінується страхом перед Господом чи накидається чужою людині нормою. Ступінь свободи особистості у поета визначається мірою її відповідальності. Духовний акт перемоги над внутрішнім рабством в собі призводить до боротьби, до руйнування рабської залежності від соціальної та національної тиранії. Соціальне звільнення стає закономірним розвитком звільнення духовного, яке передбачає подолання пасивності, покірності, всетерпимості.

Проблема свободи та відповідальності людини нерозривно пов’язана у поета з уявленням про місце і роль Бога в тристоронньому відношенні: зло  –свобода  –відповідальність.

Ранній етап творчості засвідчує в основному схильність поета до догматичної теодицеї з визначальною ідеєю провіденціалізму, яка базується на викладених у Біблії, але інтерпретованих з точки зору буденного рівня релігійної свідомості ортодоксально-християнських принципах – покарання, дисциплінування, випробування, таємниці (неспроможності для людини осягнути Божу волю), сатанинської спокуси. Невідповідність християнських уявлень про буття Бога і світу життєвим реаліям приводить Шевченка на складний шлях богошукання і богоборства, внаслідок чого поет приходить до теодицеї персоналістичної, в якій принцип провіденціалізму трансформується в ідею співтворчого спілкування людської особистості з особистістю Божественною, в ідею самоцінності людської особистості, яка внаслідок невідповідного використаннядарованої Богом свободи волі стає чинником зла у світі. Для митця важливо, щоб люди зрозуміли, що принципом, який конституює людину як особистість, є не та чи інша характеристика її природи, а звернена до неї любов Божа, прийнявши та спроектувавши яку наз овні, на стосунки з іншими, розкриє людина у собі риси Божої подоби.

Отже, смисловим наповненням морального ідеалу для Шевченка є любов («братолюбіє»), що конкретизується у категоріях милосердя, співчуття та прощення; свобода («воля»), яка нерозривно пов’язана з категорією відповідальності, справедливість («правда»), яка є одночасно виявом як соціальної, так і Божественної справедливості, виражає діалектичний зв’язок між поняттями справедливості та любові. Етичний ідеал для поета має водночас і трансцендентний характер (універсальну цінність), і є формою ціннісної свідомості, що орієнтує людину Шевченка у її реальному житті. Свобода особистості у творчості Шевченка постає як результат переходу зі стану підкорення обставинам до стану змагання з ними, що відбувається лише внаслідок подолання в людині комплексу раба. Соціальне звільнення є закономірним розвитком звільнення духовного.

Щоденник Т.Шевченка як джерело автобіографічних свідчень і відомостей про епоху
Журнал (Щоденник) Тараса Шевченка написано в окремому саморобному зошиті-альбомі, виготовленому з дев’яти пронумерованих менших зшитків, оправленому в гарний коричневий сап’ян, з витисненими на лицевому боці оправи золотом словами: «Дневник Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года», нижче — «12 июля 1858 года», з написом рукою М. М. Лазаревського на звороті останнього, 104-го аркуша: «Этот дневник подарен Т. Г. Шевченком 12 июля 1858 года в день именин Лазаревского» (ІЛ, ф. 1, № 104).

Жанр написання щоденника досить цікавий, оскільки текст у ньому трохи побідний на щоденник, трохи – на подорожній нотатник, трохи  - на «альбом», а трохи якась антологія. Український літературознавець Григорій Грабович називав його «інтимним твором» [1], а Григорій Костюк зарахував описував автора як такого, хто пишуть свої щоденники «обдумано, з розрахунком на публікацію у майбутньому. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі». Але майже всі коментатори вважають «Журнал» як інтимним щоденником. Михайло Могилянський зайшов ствердячи, що Шевченко створив, мабуть, найчеснішу, найбільш відверту книгу на світі, в якій він оповідає про кожний момент свого життя, нічого не скриваючи [2]. Науковий шевченкознавець Сергій Єфремов писав: «Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках» [3]. Я буду намагатимуся показати, що всі цитовані критики мають де в чому рацію - такий бо цей текст складний і остаточно таємничий. Отже, Журнал (Щоденник) Тараса Шевченка - літературний твір, у якому «актуальність» віддалена у мистецтво, а «інтимність» - це засіб літературної гри.

Вже на перших сторінках Шевченко заявляє, що «сатана так і шепоче на вухо: «пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних [морських] журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів». Коли б я свій журнал до друку лагодив, то хто зна, чи не спокусив би лукавий ворог правди, але я, як сказав поет наш,

Пишу не для мгновенной славы,

Для развлеченья, для забавы,

Для милых искренних друзей,

Для памяти минувших дней.» (13. VI. 57)

«Журнал», написаний передовсім для «милих щирих друзів». І хоча Шевченко просить Лазаревського тримати рукопис у тайні, він мав би бути справді наївним, щоб серйозно надіятися на таку секретність. Крім того, це було б проти його скритого, але дуже щирого бажання; оскільки все в тексті  натякає на «запроектованого» невідомого читача.

Рукопис написано російською мовою і одна з можливих причин цього, що він розрахований на знайомих та незнайомих «искренних друзей» [4]. Передбачуваний читач щоденника тільки подекуди сходився з уже дійсними читачами Шевченкової української поезії. Умовний термін «українськомовна маска» має окреслити мовне втілення чогось, що тоді вважалося за запорозький дух - дуже розраховану стилізацію якоїсь такої мовної розпатланості, розв’язності, і при тому майже барокової декоративності.

Писав Шевченко свій «Журнал» від червня 1857 до травня 1858 року, в особливо неспокійний період життя: очікування на офіційний документ звільнення з Новопетровської фортеці, довга зупинка в Нижньому Новгороді через «непорозуміння» з боку влади (навмисне) щодо дозволу жити в Петербурзі, коротка хвороба Москві і перші місяці життя в «рідній» столиці. Отже, текст можна умовно поділити на чотири частини, залежно від даних умов його писання: 1) Новопетровське; 2) плавання Волгою до Нижнього Новгороду; 3) Нижній Новгород; 4) Москва і Перербурґ. Ці частини можна, на вищому рівні, поєднати у дві пари: перша й друга - наближення до спокуси, третя й четверта - боротьба зі спокусою.

Перша частина щоденника писана, - коли життя поета проходило у бездіяльності й розпачливій нудьзі очікування - літературно найповніша й найвибагливіша. Друга частина стає подорожнім нотатником, все ще високо літературним, з живими, влучними спостереженнями міст, краєвиду й людей та метафоричними перевтіленнями цих спостережень у світ мови. Ця частина щоденника дуже нагадує літературні «подорожні нариси», що були модні в вісімнадцятому і першій половині дев’ятнадцятого сторіч. Третя частина трішки наближається до «нормального» щоденника, більше уваги приділяється щоденним подіям, з менш розгорненими розповідями, з коротшими записами. У Москві, а вже особливо у Петербурзі, коли поета заманює вир привітань, зустрічей, розмов, вражень - текст неначе поїдає сам себе. Шевченко майже безупинно бігає по обідах та вечерях, і його проза задихано поспішає за ним, іноді не встигаючи. Хоч часом трапляються влучно-дотепні портрети, а особливо карикатури, прозі вже бракує широкого віддиху, розповідного розвитку, того своєрідного «третього виміру», що так причаровує у перших частинах.

Стиль «Журналу» не тільки уважно опрацьований, але іноді зухвало висувається наперед, заставляючи нас зупинятися і переглянути його, особливо  кидається в очі у перших двох частинах. Але навіть у коротких записах четвертої частини помітне уважне стилістичне опрацювання. Хоч у цілому щоденнику переважає лагідний розповідний клімат, кожна з його частин стилістично дещо відмінна від інших. Всередині кожної частини часто зустрічаються круті стилістичні повороти - від лірики до іронії, від високої риторики до солдатської лайки, від витонченої елегантності до грубого сарказму.

Притаманний «Журналові» лагідно-розповідний, злегка іронічний тон іноді обривається блискавично-громовим гнівом, про який ми добре знаємо з Шевченкової поетичної творчості. Слід підкреслити, що такі пасажі теж до кінця писані: вони іноді навіть старанніше опрацьовані, ніж багато іншого в тексті. «Прокляття вам, корпусні та інші командири, мої мучителі безкарні! Гидко! Не по-людському, мерзенно гидко!» (21. IX. 57). Те, що такі інвективи писані, бачимо хоча б з уважно контрольованого стилістичного вміння підсумовувати пасаж коротким вигуком осуду найчастіше окличним прислівником. Та навіть такі високо риторичні пасажі іноді нівельовані іронією, що створює ефект якогось ренесансового риторично-комічного стилю, або ж, що є більш правдоподібним, пародію на російську оду вісімнадцятого сторіччя. Це особливо помітне у наступному пасажі з його церковнослов’янщиною та ілюзіями до античності:

Детальний аналіз показав би, що чергування таких стилістичних «середовищ» створює своєрідний, майже музичний ритм (не свідомо, а скоріше інтуїтивно будований), який не дозволяє нам зупинятися й конфузитися, а несе його від одного «середовища» до іншого з досить гідною легкістю.

У третій і четвертій частинах, коли Шевченко особливо буйно зустрічає «центральні» блага і не піддається їх спокусі, переважають короткі портрети, іноді гоголівські карикатури, нових знайомих.

В «Журналі» є дуже багато описів про театр. Але навіть у пасажах, що не зв’язані з театром, Шевченко називає себе «лицедієм». Можна сказати, що текст цього твору - це своєрідна сцена, на якій єдиний актор виконує всі ролі п’єси, що її він сам для себе написав.

Шевченкове «я» відразу опановує кожну клітину тексту щоденника. Воно стоїть у центрі чи не кожного запису - якщо не явно, то так заховано, як ховаються діти у грі. Та ось що цікаве: в «Журналі» авторове «я» спостерігане самим собою неначе зовні і подане нам посередньо, тобто писане, майже так, як поданий герой у першій особі в якомусь оповіданні чи  романі. До того ж, «я» майже завжди віддзеркалюється в обставинах, в яких перебуває герой. З цього виходить, що поетове «я» тимчасово, для гри, розколюється надвоє: на «я», яке спостерігає, і на «я», яке діє.

Щодо своєї української поезії, то Шевченко іноді говорить про неї теж із притаманною йому самоіронією: «Почав переписувати для друку свою поезію, писану від 1847 до 1858 року. Не знаю, чи багато з цієї полови визбирається доброго зерна» (21. II. 58). А ось, переписуючи в «Журнал» російські вірші, він зауважує вже інакшим тоном: «...на дозвіллі захожусь переписувати для друку свою невольничу поезію. А сьогодні перепишу чужу не поезію, а досить вдалі віршики...» (24. II. 58).

Т. Шевченко дуже добре знає, що земляки шанують і люблять його як поета, і що це куди важливіше, ніж «хліб насущний». Одержавши грошовий анонімний подарунок з України, він пише: «Чим же я віддячуся вам, добрі, великодушні земляки мої, за цю щиру жертву? Вільною, щирою піснею, піснею вдячності й молитви!» (13. XII. 57). Найголовніше тут те, що ця пісня - вільна. Адже внутрішньо уярмлена душа не може заспівати пісні ні вдячності ні молитви. Він знає, що земляки поважають його як поета, але він також поважає земляків як читачів, і навіть трохи боїться їх: «Як то зустрінуть земляки мої мою невольничу музу?» (6. III. 58) Такий відгомін для нього таки справді дуже важливий: майже все життя відірваний від свого читача, він не дуже точно визначив його у своїй уяві. В цьому випадку безпосереднє оточення не віддзеркалює його «я».

У Перетбурзі Шевченко щодня чує великі похвали у свій адрес не за своє малярство, а за українські вірші, які їх ніхто там не читає. Але все таки, це гарячкувате бігання від графа до князя – дуже спокусливе. Шевченко відчуває природу цієї спокуси і, знову з ноткою самоіронії, попереджує себе у щоденнику: «Боюсь, щоб не став я модною фігурою в Пітері. А на це виглядає» (30. III. 58). Він відчуває, що для цього середовища він - людина дивна, периферійна, «оригінал». І замість того, щоб боротися проти такого відчуття, щоб зажити нормальним, вигідним, пристосованим життям, він це почуття культивує, оскільки навіть маска Квазімодо краща від маски Ріголетто Ця непевність, ця амбівалентність мусить бути за будь-яку ціну збережена: мусить відбутися тимчасове сприйняття оточення, але його остаточне заперечення.

В кінці щоденника ми читаємо такий коротенький запис: «Замовив фотографічний портрет у шапці та кожусі для М. О. Дорохової» (30. III. 57). Отже, маска дивака повністю втілюється у життя. Нотуючи цю інформацію, бідний поет не знав, скільки лиха принесе йому ця маска - зображена і на цій фотографії, і в автопортретах – і принесе вона своїми дивними метаморфозами. Після його смерті розбіжності між Москвою й Києвом, яке він сам допомагав починати, стало радикальним. У підсвідомості інтелігента створилося враження, що «висока культура» взагалі, пливучи Невою, смертельно заражена від неї, і що український народ мусить випалювати цю заразу власною альтернативою. Але дуже скоро стане зрозумілим, що така альтернатива все таки дуже слаба. Ті, що відразу побачили небезпеку такого розпачу, наприклад Драгоманов, з наївною безпосередністю накинулися на поетову ікону - на маску в шапці й кожусі. А ті, хто трошки пізніше побачили цілком очевидний факт, що «висока культура» абсолютно не мусить пливти Невою, щоб «закотвичитися» в Києві, що таке враження було ілюзією спокуси, що «високій культурі» пливти до Києва Невою навіть не по дорозі, і що, врешті, два сторіччя тому «висока культура» плила в протилежному напрямі - кинулися боронити Шевченка від його власної маски, переконуючи народ, на основі саме щоденника, що поет був висококультурною, широкоосвіченою людиною, і що ця маска «батька Тараса» - це просто зворотня сторона посмертної маски поета, яку на його обличчя насунули ті з «Пітера» - маски нешкідливого мужика-простачка. А щодо слідів такої ікони в тексті «Журналу», то там їх взагалі немає. В цій розмові ця маска є зовсім позатекстова [5].

Вперше надруковано за автографом із багатьма вимушеними купюрами й переробками тексту з огляду на цензуру в журналі «Основа» в 1861 році.

Цензурні умови не давали змоги подати повний текст щоденника і змушували пропускати політично гострі записи поета й переробляти деякі місця. До цього додавалися перешкоди іншого, етичного порядку. Писаний у 1857 — 1858 рр., щоденник був ще надто свіжим документом, щоб його можна було друкувати повністю одразу ж по смерті поета. Згадувані в ньому особи були ще живі й, природно, могли б обурюватися публікацією деяких місць щоденника, що їх стосувалися. Надруковані в «Основі» уривки обіймали майже весь текст щоденника, але містили численні купюри, іноді досить великі (не вміщено, зокрема, запис від 21 червня 1857 р.), в окремих випадках — часткові переробки тексту. Частина прізвищ була зашифрована.

Проте й така, скорочена публікація, з купюрами цензурного та етичного характеру, викликала докори на адресу журналу. Закінчуючи у восьмій книжці 1862 р. друкування щоденника, редакція зазначала у примітці: «Нас упрекали, зачем мы печатали весь Дневник сподряд, не исключая многих мелочей — и не занимательных, и в то же время слишком обнажающих темные стороны домашней жизни поэта. По мнению этих строгих судей, образ поэта должен оставаться светлым и величавым, как его произведения: следовало выбрать лучшие страницы из Дневника, а не помещать таких подробностей, которые прочесть было бы неприятно самому Шевченку».

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Повне зібрання творів Тараса Шевченка. - Том четвертий. Щоденні записи (Журнал). Текст. Первістні варіанти. Коментарій / Редакція і вступне слово акад. Сергія Єфремова. — К.: ДВУ, 1927.

У передмові «Од редактора» організатор роботи над томом С. Єфремов зазначав, що «силкувався якомога менше відступати від первотвору, навіть у дрібницях, аж до пунктуації, дуже своєрідної у Шевченка, намагаючись дати точну копію оригіналу» (с. VI). Видання готувалося як дипломатичне, документальне і становить точний передрук тексту Шевченкового щоденника засобами нового друкарського набору. Вперше подано первісні варіанти тексту, понад 650 сторінок займають у томі докладні й ґрунтовні коментарі, написані самим редактором (432 коментарі) та залученими ним до праці співробітниками, фахівцями з різних галузей науки.

Після незаконних репресій, що звалилися на С. Єфремова в результаті штучно сфабрикованого процесу над так званою Спілкою визволення України, видання повного зібрання творів Шевченка припинилось, видані вже третій та четвертий його томи були вилучені чи опинились у спецсхронах.

Наступні публікації Шевченкового щоденника повернулися від дипломатичного типу видань до видань переважно науково-критичних. Критично перевірений текст щоденника подано в академічних виданнях: Повне зібрання творів Т. Шевченка в десяти томах (Т. 5. - К., 1951) та Повне зібрання творів у шести томах (Т. 5. - К., 1964).

Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Список використаних джерел

1. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / [редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] / Т. Г. Шевченко. – К.: Наук. думка, 2001. – Т. 1.  1: Поезія 1837-1847. — 784 с

2. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / [редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] / Т. Г. Шевченко. – К.: Наук. думка, 2001. – Т. 2:  Поезія 1847-1861 - 784 с

3. Слюзар В. Тарас Шевченко переміг з вірою// Голос України.– 1999.– 22 травня.

4. Домашовець В. Псалми Давидові в поетичних творах Т.Шевченка. – Оттава. - 1992.- 160 С.

5. Іван Огієнко(Митрополит Іларіон). Тарас Шевченко/ Упоряд., авт. передм. і комент. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2002. – 440 с.