Кредитування у сфері підприємництва

 Поняття кредитування та кредитів

Загальні положення. Правові основи надання, використання і повернення кредитів та регулювання взаємовідносин між суб'єк­тами, що виникають у процесі кредитування, докладно регулює Положення Національного банку України "Про креди тування",

затверджене постановою Правління НБУ від 28.09.95 р. № 246.

У цьому нормативному акті кредитна операція визначаєгься як договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у ба­лансах кредитора та позичальника.

Суб'єктами кредитних правовідносин є кредитор та позичальник.

Кредитор - суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користу­вання.

Позичальник - суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове к мстування кошти на умовах повернення, платності і строковості.

Кредит - це позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільовою характеру вико­ристання.

У Законі "Про оподатковування прибутку нідмриємсів" кредит визначений нк коїшги та матеріальні' цінності, що надаються резидентами або нерезидентами в користування юридичним або фізичним особам на певний строк і під відсоток.

Згідно з • їм Законом кредит поділяється на фінансовий кредит, ТОР.ІФНКЙ кредиті кредит під цінні напери, то засвідчують

ВІДНОСНИЙ   ПОЗИКИ.

<!*;и ?*и'0іі.їй креди І - кошти, що наддкмься банком рези­дентом т идгтгом, кваліфікованім ям банківська установа в;дн-л:'і.. .. і '?,іі<инодавства країни перст'ванни нерезидента, або

резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позику юридичній або фізичній особі на певніш строк, для цільового використання і під відсоток.

Товарний кредит - товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, яка передбачає відстрочку остаточного розрахунку на певний строк і під відсоток.

Товарний кредит передбачає передачу права власності на товари (результати робіт, послуг) покупцю (замовнику) у момент підписання договору або в момент фізичного одержання товарів (робіт, послуг) таким покупцем (замовником) незалежно від терміну погашення заборгованості.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики, -це кошти, що залучаються юридичною особою - боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компен­сація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів.

Відповідно до Закону "Про внесення змін до деяких законів України з метою підтримки наукової і науково-технічної діяль­ності" від 01.12.98 р., до ст.1 Закону України "Про оподаткову­вання прибутку підприємств" внесені зміни: види кредитів допов­нені інвестиційним податковим кредитом.

Інвестиційний податковий кредит визначений як відстрочка плати податку з прибутку, надана суб'єкгу підприємницької діяльності на певний строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, із подальшою компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий внаслідок реалізації інноваційних програм.

Відповідно до Положення про кредитування суб'єкти госпо­дарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий і консорціумний. ... „

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування всіх форм власності в тимчасове користування на умовах, визначених кредитним договором.

Банківський кредит поділяється на окремі види за різними ознаками. Так, якщо критерієм класифікації є строки використан­ня, то банківські кредити можуть бути:

а) короткострокові - до 1 року (можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникзютв у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпеченими надходжен­нями коштів у ві/шопідному періоді);

6) передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій   ' юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ); ;

в)  переоформлення комерційного кредиту на банківський.

У рж» оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя погашення такого кредиту здійснюється на умовах, пе-редбаченнхчдоговором сторін.

Бланковим кредит може надаватися комерційним .банком тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення - тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які\мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватися позичальнику бан­ківським консорціумомутакими способами:

а) акумулюванням Іфедитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним банком або групою банків - кредитування здійснюється залежно від потреби у кредиті; \

в) зміною гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консор-ціумній операції. \ ;

Положення про порядок здійснення консорціумного кредиту-; вання затверджено постановою Правління НБУвід 21.02.96 р. № 37.

Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для проведення операцій на валютних ринках або для великомасштабних лізингових чи факторингових операцій на ринках позикових капіта­лів. Члени консорціуму несуть солідарну відповідальність перед; позичальниками. Координує дії учасників консорціуму провідний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє Е іежах повноважень, що одержані від інших учасників консорціуму.

Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Іпотечний кредит це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Крсдіїторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки^або спеці­альні іпотечні компанії, а також комерційні банки. \

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні оіюби, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручитель, які надаюті під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.

Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно викорйсто-' вуиати: житлові будинки, квартири, виробничі будинки, ^'юр^пи, ма/азнни, земельні ділянки, що є власністю позичаль і н\ є

о/Ггкгом застави за іншою угодою. \ V                                            '                                                             V

Відповідно до абзацу 3 п.10 Положення про кредитування (зі змінами від 22.12.99 р. № 601) кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-ре-. зидентам, що займаються підприємницькою діяльністю, резиден­там щодо операцій, здійснюваних ними з використанням платіж­них карток міжнародних платіжних систем, і юридичним особам - нерезидентам - банківським установам. У п.24 Поло­ження передбачено, що кредити в іноземній валюті надаються комерційними банками за умови мобілізації ними валютних ресурсів на відповідний термін. При цьому допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у гривню на міжбан-ківському валютному ринку України або в іншу іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України чи на міжнародних валютних ринках відповідно до умов укладених кредитних дого­ворів.

Можливе одержання резидентами кредитів в іноземній ва­люті від іноземних кредиторів.

Суб'єкти підприємницької діяльності України нерідко одержу­ють кредити від іноземних кредиторів. Так, лише за перше півріччя 1998 р. Київським регіональним управлінням НБУ було зареєстро­вано 195 іноземних кредитів на сотні мільйонів доларів (1 ].

Відповідно до її. З ст. 25 Закону України ''Про підприємства в Україні" підприємство має право одержувати кредити від своїх партнерів за кордоном. Валюта зараховується на баланс підпри­ємства і використовується ним самостійно.

Одержання кредитів від нерезидента не є одержанням виручки від здійснення експортних операцій. Такий висновок випливає з визначення експоргу (експорту товарів), що міститься в ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Тут екс­порт (експорг товарів) визначений як родаж товарів іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів, крім передачі майка суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності іно­земному суб'єкту господарської діяльності за кордоном як нату­ральної частки участі у формуванні статутного капіталу при спільній господарській діяльності. Національний банк України зазначив, що кредит в іноземній валюті, наданий на умовах кредитора-нерезидента, не є валютною виручкою резидента (лист НБУ від 27.10,97 р. № 13-125/2137-7794).

Одержаная кредитів від іноземних кредиторів підлягає реєстрації відповідно до Положення про порядок реєстрації одержання резидентами кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, яке затверджено постановою Правління НБУ від 07.05.97 р. № і 44. Це Положення >шо спростило реєстрацію іноземних крелк.ів.

Кредити в іноземній валюті від іноземних кредиторів можуть одержувати юридичні особи - резиденти України для здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами (раніше це було можливо тільки під конкретні проекти). Вказані кредити отримуються у безготівковій формі.

Резиденти можуть купувати іноземну валюту на міжбанківсь-кому валютному ринку для направлення її на погашення заборго­ваності як за основним боргом, так і заборгованості з відсотками, можливими штрафними санкціями та іншими платежами в іно­земній валюті в розмірах, передбачених кредитними угодами.

Дтя одержання реєстраційного свідоцтва резиденту-позичаль-нику необхідно подати до відповідного обласного управління Національного банку України лист-повідомлення за встановленою формою.

Реєстраційні свідоцтва на одержання резидентами кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів надаються обласними управліннями Національного банку України.

Національний банк України не здійснює реєстрацію таких операцій, як одержання резидентом від нерезидента (компанії, фірми) кредиту у формі відстрочки платежу за реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги. Вказані операції регулюються чинним законодавством України, зовнішньоекономічними конт­рактами та міжнародними угодами.

Уповноважений банк у межах отриманої ним ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-кореспондентів на строк до 1 року з урахуванням можливої пролонгації кредиту (при цьому загальний строк користування кредитом не може перевищувати 1 рік) без одержання реєстраційного свідоцтва. Для залучення кредитних ресурсів на строк понад 1 рік уповноважений банк має одержати таке свідоцтво.

Підставою для відмови у наданні резиденту свідоцтва про реєстрацію Національного банку України може бути неналежним чином оформлений лист-повідомлення.

Реєстраційне свідоцтво видається резиденту-позичальнику без права передачі його третім особам для реалізації тільки одного кредитного проекту. Воно не може бути підставою для залучення іншого кредиту чи збільшенім суми кредиту та здійснення інших валютних операцій.

У разі необхідності внесення змін та доповнень до кредитної угоди (зміна суми кредиту, строку погашення тощо) позичальник може звернутися до обласного управління Національного банку України з клопапишян шодо внесення відповідних змін або доповнень до тексту реєсІраціГшого свідоцтва. Зміни та допов­нення оформлюються у вигляді лсхкггка до реєстраційногосвідоц-

тва, який є невід'ємною частиною раніше наданого реєстраційного свідоцтва.

Реєстраційне свідоцтво дійсне за наявності реєстраційного! номера, дати і печатки установи Національного банку України.'..'

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про, введення механізму страхування експортних та кредитних ризи-' ків" від 17.08.98 р. № 1280, питання про надання Кабінетом Міністрів України гарантій або інших зобов'язань щодо забезпе­чення погашення заборгованості українських юридичних осіб за іноземними кредитами розглядаються Валютно-кредитною радою Кабінету Міністрів України в першочерговому порядку за наяв­ності договору страхування відповідних кредитних ризиків дер-. жави.

Договори страхування відповідних кредитних ризиків держави' приймаються на розгляд відповідно до п. 1 Постанови, якщо вони укладені страховиками, які:

а) мають сплачений статутний фонд у розмірі, еквівалентному не менш як 500 000 ЕКЮ,

б) одержали ліцензію Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю на страхування таких ризиків;

в) є членами фонду страхових гарантій, створеного відповідно до цієї Постанови. -

8.3. Кредитний договір

Відповідно до Положення "Про кредитування" кредитні взає­мовідносини між банком та суб'єктом підприємницької діяльності регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладають­ся між кредитором І позичальником тільки у письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Відповідно до Закоьу "Про банки і банківську діяльність" кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної оди­ниці (положення, статут, доручення), остання має право укладати кредитні договори віл ;мені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладення кредитних догово­рів від імсш баїг «іде шість у тексті договору посилання на те, що такий догоь. ,кладено від імені банку за наданими повнова-

женнями, не може бути підставою для визнання договору недій­сним. За цих обставин слід вважати, що договір укладено від імені банку. Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній надалі письмово схвалив цю угоду, то у таких випадках слід керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України (п. 2 роз'яс­нення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із укладенням та виконанням кредитних договорів" від 06.10.94 р. М» 02-5/706).

Вищий арбітражний суд роз'яснює, що чинне законодавство, зокрема глава 33 Цивільного кодексу України і Закон України "Про банки і банківську діяльність'', не передбачає вимоги щодо форми та змісту кредитного договору. Щодо цього питання необхідно виходити з загальних правил, установлених ст. 44, 153 і 154 Цивільного кодексу України. Оскільки усні угоди здійсню­ються в момент їх укладення (ст. 43 Цивільного кодексу України), а виконання зобов'язання за кредитним договором не збігається з. моментом його укладення, то кредитний договір має бути складений у письмовій формі. • : Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так . і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підпи­саними стороною, яка їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можли­востей і правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування креди­том.

Для одержання кредиту позичальник звертається в банк. Фор­ма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, сірок погашення та форми забезпечення. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він подає в банк установчі документи з зазначенням юридичної адреси, картку зі зразками підписів, засвідчену банком, і довідку банку про залишки коштів на рахунках та наявності заборгованості за позиками.

Розмір відсоткових ставок та порядок сплати їх встановлюють­ся банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склапися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

У практиці нерідко виникають спори, пов'язані зі зміною умов договору при зміні облікової ставки. Тому важливою є встанов­лена в н. 16 Положення "Про кредитування" норма: у разі зміни

облікової ставки умови договору можуть переглядатися і зміню­ватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора і позичальника. По суті, ця норма є конкретизацією стосовно кредитшго договору встановленого в ст.162 Цивільного кодексу України правила: одностороння зміна умов договору не припускається, за винятком випадків, передбачених законом. Винятки із цього загального пра­вила стосовно кредитного договору законодавство не передбачає.

Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'яза­них із укладенням та виконанням кредитних договорів" від 06.10.94 р. № 02-5/706, внесення змін до кредитного договору, зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюватися, у тому числі у разі зміни облікової ставки Національним банком України, тільки в порядку, передбаченому ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу України. Якщо сторони не дійшли згоди щодо розміру ставки за кредит, то у арбітражного суду відсутні підстави для встановлення цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі у випадку зміни її розміру Національним банком України.

Відповідно до ст. 11 АПК України підприємство або організа­ція, що вважає необхідним змінити або розірвати договір, надси­лає пропозиції про це іншій стороні, яка має дати відповідь не пізніше як протягом 20 днів. Якщо сторони не дійшли згоди, а також у разі неотримання відповіді у встановлений термін заці­кавлена сторона має право передати спір на вирішення до арбіт­ражного суду. До внесення змін до договору про процентну ставку за кредит сторони та арбітражний суд мають виходити з перед­баченої договором ставки.

Отже, якщо у комерційного банку виникає необхідність вне­сення до кредитного договору змін, пов1 язаних зі зміною обліко­ве' ставки, то він не може обмежитися надсиланням позичальни­кові письмового повідомлення про зміну процентної ставки. За відсутності письмової згоди позичальника на зміну процентної стаяки кредитний договір не може вважатися зміненим. Вимоги банку про стягнення процентної ставки у розмірі, не погодженому з пози чальником, не підлягають задоволенню. , ..

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчас­ним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позігчальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збере­ження заставленого майна, що має бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати "-педгчшй договір, що є підставою для стягнення''всіх коштів у .•жал. зобов'язань позичальника за кредитним договором у вста­новленому чинним законодавством порядку.

Визнання кредитного договору недійсним можливе за пору­шення вимог чинного законодавства.

Так, до арбітражного суду області звернулось акціонерне товарис­тво (далі - Позивач) із заявою про визнання недійсним кредитного договору пш договору застави, укладених ним із комерційним банком в особі його відділення (далі - Відповідач).

Рішенням арбітражного суду вимоги Позивача були задоволені та обидва договори визнані недійсними з моменту їх укладення на підставі ст. 48 Цивільного кодексу України, оскільки під час їх укладення сторонами порушені вимоги п. 4 ст 12 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств", що діяв на момент укладення договорів, як-то: був відсутній дозвіл Фонду державного майна України на одержання кредиту та заставу майна.

Наглядовою інстанцією арбйпражного суду області рішення зали­шене в силі.

Відповідач, не погодившись із рішеннями, що були прийняті з справи, звернувся у судову колегію Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою, у якій просив скасувати рішення і постанову арбітражного суду області, посилаючись при цьому на таке.

1. Арбітражним судом не враховано, що видача кредиту була зроблена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і НБУ'Про заходи щодо зменшення заборгованості за енергоресурси " від 30.06.95 р. № 479. Наявність цієї постано«и свідчить про згоду Фонду державного майна України на одержання кредиту Позивачем, оскіїьки на той період, коли уюіадали договори, що оспорюються. Фонд державного майна України був підпорядкований, підконтроль­ний та підзвітний Кабінету Мністрів України.

2. Фонд державного майна України листом (1998 р.) підтвердив повноваження керівника Позивача, що стосується укладення догово­ру кредиту.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія установила таке.

У липні 1995 р. сторонами у справі був укладений кредитний договір із строком погашення кредиту в січні 1996 р. Кредит був цільо­вим - він був отршшний для оплати енергоносія.

Способом забезпечення зобов'язання за кредитним договором був

договір застави, предметом якого була продукція Позивача на суму,

що перевищує отриманий кредит, залишена в користуванні, володінні

. і розпорядженні заставника.   У встановлений договором кредиту

строк позивач не погасив борг.

Під час укладення договорів, що оспорюються, Позивач перебував у процесі приватизації, що засвідчено відповідним листом Фонду державного майна України, який своїм наказом, виданим у грудні 1994 р., дав згоду на приватизацію підприємства - Позивача уданій справі, а в лютому 1-995 р. почався продаж його акцій.

Відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції від 04.03.92 р.} з моменту ул^а-їе/шл рішення про приватизацію державного підприємства сто­совно останнього припиняється дія окремих норм Закону України "Про підприємства в Україні", г тому числі в частині надання

підприємству кредитів у сумах, що перевищують середньорічний рівень таких операцій за останніх три роки.

У разі, ямцо такі операції необхідні для ефективного функціону­вання державного підприємства, майно якого приватизується, вони здійснюються підприємством із дозволу Фонду державного майна України або відповідного місцевого органу приватизації.

Таким чином, укладення спюронами договорів, що оспорюються, відбулося у період, копи процес привапшзації вже почався, а тому підприємство не мало права па кредит у сумі, що перевищує середньорічний рівень пшких операцій за останніх три роки, без дозволу Фонду державного майна України.

Контрольно-ревізійне управління області, перевіривши зазначені опе­рації підприємства за три роки, що передують приватизації, підпівер-дило, що сума отриманого Позивачем кредиту в два з половиною рази перевищила встановлений розмір можливого кредиту..

Докази наявності дозволу Фонду державного майна України на укладення договорів, що оспорюються, у матеріалах справи відсутні. Доводи ж Відповідача про те. що укладення договорів зроблено на підставі постанови Кабінету Міністрів України і Національного

•'    банку України від 30.06.95 р. № 479. а отже, за згодою Фонду

•     державного майна України, неспроможні, оскільки зазначена поста­нова мала рекомендаційний, а не імперативний характер.

Посилання Відповідача на лист Фонду державного майна України, датоване 1998 роком, як на його дозвіл на укладення договорів також неспроможна, оскільки у цьому листі підтверджені тільки повнова­ження керівника Позивача відповідно до статуту підприємства, що не стосується укладення договорів, які оспорюються.

За таких обставин рішення у справі, що винесені арбітражним судом області, відповідають чинному законодавству'та обставинам справи, а пюму судова колегія Вищого арбітражного суду України з '   перегляду рішень, ухвал, постанов не знайиїла підстав для їх скасу­вання або зміни [2].

Висновки. Кредитний договір - це договір, за яким одна сторона (кредитор) зобов'язується надати кредит іншій стороні (позичальникові) на передбачених умовах та в розмірі, а позичаль­ник зобов'язується у встановлений строк повернута кредит та сплатити відсотки за нього.

8.4. Способи забезпечення кредитних зобов'язань

Однією з проблем кредитних зобов'язань є забезпечення повернення банківського кредиту.

Для тою щоб забезпечили своєчасне виконання кредитного зобов'язання, необхідно використовувати встановлені законодав­ством засоби забезпечення виконання зобов'язань.

Важливе значення для забезпечення кредиту мають передба­чені законодавством або договором вили ного забезпечення: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава. Положення "Про кредитування' лише називає види забезпечення кредиту, не роз'яснюючи особин востен їх застосування.

Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредіітних зобов' ячінь) - це спеціальні засоби, що не мають загального значення і призначаються за домовленістю сторін або за вказівкою закону. Самостійне існування способів забезпечення виконання зобов'язань неможливе. Якщо недійсне саме кредитне зобов'язання, то недійсним є і спосіб його забезпечення.

Виконання зобов'язань із повернення кредиту і сплати відсот­ків за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією. Це додаткові зобов'язання, оформлені договорами між кредитором за кредитним зобов'язанням (банком) і поручителем (гарантом) для забезпечення виконання кредитного (основного) зобоз'язаїшя.

Відповідно до ч.І ст. 191 Цивільного кодексу України пору­ка - це договір, за яким поручитель зобов'язується перед креди­тором іншої особи - відповідати за виконання останнім свого зобов'язання у повному обсязі або в частині. На відміну від поруки, у законодавстві безпосередньо не вказується договірний характер гарантії.

Відповідно до ррз' яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'яза­них із укладенням та виконанням кредитних договорів" від 06.10.94 р. №02-5/706, підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним догово­ром є договір, укладенні! між банком (кредитором) і поручителем (гарантом). Тим самим Вищий арбітражний суд України підтвер­див правову природу гарантії як договору, тобто двосторонньої (багатосторонньої) угоди.

Під загрозою недійсності договір поруки повинен бути укла­дений у письмовій формі (ст.191 Цивільного кодексу України). Ця норма застосовується і щодо гараїлії.

Письмова форма договору поруки або гарантії має відповідати вимогам ч.2 ст. 154 Цивільного кодексу. За цією нормою, якщо згідно з законом або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, піл писаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телс! р.ішмп, телефонограмами тощо, підписаними сто­роною, яка їх падем.;;,.»'.:. Як роз'яснила Президія Вищого арбіфаж-ііого суду Укра;.";! %.10.94 п., олним Із лою:-;!," укладення договору гарантії с письмове повідомлення (лисі. Іолеграма, телегашюітхіма, тс ^фонограма тощо) банкуларлнчл про ге, що

банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком і гаран­том, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не запере­чив. Якщо в кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, то слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

Президія Вищого арбітражного єуду роз'ясняє, що якщо струк­турна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладення від її імені договору гарантії або поруки, тоді та обставина, що в тексті договору відсутнє посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи відповідно до наданих повноважень, саме по собі не може бути основою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

Ні законодавство, ні Вищий арбітражний суд України не роз'ясняють, чи необхідне укладення окремого договору поруки або гарантії паралельно із кредитним договором, чи можливе об'єднання їх у один, де поручитель або гаранг бере участь як сторона у кредитному договорі разом із банком і позичальником.

Можливі обидва варіанти правового оформлення відносин щодо забезпечення виконання кредитного зобов' язання, і в прак­тиці має місце як укладення окремого договору поруки чи гарантії, так і залучення поручителя чи гаранта як сторони кредитного договору. Укладення одного договору, учасниками якого є банк, позичальник і поручитель (гарант), є кращим варіантом.

Практично важливим є питання не тільки про форму, а й про зміст договорів поруки і гарантії.

Законодавство не містить будь-яких спеціальних вимог до змісту договору поруки або гарантії. Тому слід керуватися загаль­ними положеннями про зміст цивільно-правового доіовору, вик­ладеними у ст. 153 Цивільного кодексу України. Відповідно до цієї норми, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є Іі умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сгорін мас бути досягнуто згоди.

істотними умовами договору поруки і гарантій за відсутності яких договір не може вважатися укладеним, слід вважати, нап­риклад, строк повернення кредиту І його суму (частину), що зобов'язується Іюїіорнути поручитель (Іара;іт) яри невиконанні

Зобов'язання   [КОііЧаЛЬШІКОМ.   Тому   НС   Мас   К'ріІ:,П:ЧНОЇ   ЧИННОСТІ

гарсипїйш-їй лист, у якому не зазначені сума крекчу І -..-греки йот)

повернення, оскільки договір не може вважатися укладешім за відсутності в ньому істотних умов.

Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язання пред'явити свою вимогу як до несправного боржника, так і до поручїггеля.

Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відпові­дальність у повному обсязі вимоги кредитора, включаючи сплату відсотків, неустойки, судові витрати зі стягнення боргу та інші збитки кредитора, спричинені невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов'язання.

Однак договором поруки може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність поручителя, що означає відшкоду­вання поручителем лише тієї частини боргу, що не може бути стягнена з боржника. У разі, коли поручитель взяв на себе відповідальність за виконання частини кредитного зобов'язання, він відповідає перед кредитором лише за цю частину.

У разі пред' явлення до поручителя вимог кредитором поручи­тель зобов'язаний залучити до участі у справі боржника (пози­чальника) для захисту ним своїх інтересів. Поручитель може оспорювати вимоги кредитора, всі заперечення, що міг предста-вити сам боржник.

Поручитель, який виконав зобов'язання за боржника, набуває всіх прав кредитора по кредитному зобов'язанню в обсязі, в якому поручитель задовольнив вимоги банку. Таким чином, виконання поручителем зобов'язання замість позичальника створює право­відносини, в силу яких поручитель стає на місце вибулого з зобов'язання кредитора (банку) й одержує право зворотної вимога (регресу) до позичальника в розмірі сплаченої поручителе.. суми банку. За цих умов до поручителя переходять від кредитора всі документи, що підтверджують його право вимоги до боржника. Огжс, після виконання поручителем зобов'язання кредитор (оанк) зобов'язаний вручити поручителю документи, що засвідчують вимоги до позичальника, і передати права, що забезпечують ці вимоік. Якщо кредитне зобов'язання забезпечується кількома поручителями, то кожний Із них набуває право регресної вимоги у розмірі сплаченої суми.

Мсрідко на практиці ототожнюють поруку і гарантію. Дійсно, гарантія подібна до поруки Іим, що при гарантії, як і при поруці, відповідальність за невиконання боржником зобов'язання в повному обе>п! або в частині носе Ірля особа - гарант. Відповідно до ст. 191 Цнл Іі.моіІ» кодексу України Іар-іцп. чк І поручитель, зоб- усі оя перед банком, Іцо надав кредит Іншій І -'хюі, відновиш" ',/$... .конання нею еноїх зобов'язань за кредитними договорами (ст. 196 ЦК

поширює на гарантію правши ст 191 ЦК). Тому гарантію нерідко розглядають як форму (різновид) поруки.

Однак, незважаючи на значну подібність, гарантія значно відрізняється від поруки, що свідчить про її самостійність як способу забезпечення виконання кредитного зобов'язання.

Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при поруш, за загальним правилом, наступає солідарна відповідальність по­ру чі-гі-е. ш і боржника, а при гарантії - субсидіарна (додаткова), що застосовується лише у разі непогашений заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Огже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому разі, якщо у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичаль­ника немає підстав звертатися до гаранта з вимогою про погашен­ня боргу). Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника чи до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії такої альтернативи не існує.

Розрізняється характер відповідальності поручителя або гаран­та і за сплату банку неустойки при простроченні платежу пози­чальником. Відповідальність поручителя за сплату неустойки за кредитним зобов' язанням встановлена ч.2 ст. 192 ЦК у тому самому обсязі, що і боржника (якщо інше не встановлено догово­ром поруки).

Що ж стосується гарантії, то оскільки відповідних правил для неї не передбачено, на гаранта, за загальним правилом, не може бути покладена відповідальність за сплату позичальником неус­тойки (пені). Водночас у договорі гарантії може бути передбачена умова про відповідальність гаранта і за сплату пені при простро­ченні платежу позичальником.

Відрізняються і наслідки виконання кредитного зобов'язання поручителем і гарантом. Поручитель, то виконав зобов'язання за позичальника, набуває всіх пщз кгсдн гора за кредитним догово­ром. На відміну від поручителя, гарант, що виконав зобов'язання, не чаймас місце кредитора Оамісгь банку) і не користується пр,-.::ом гсчтх'сної вимоги до Поожмикл -фо повернення сплачених ним сум.

р",;;,; .-<,(,„ , порядок пр: ' м.>гл 'о і і г'!рантії є однаковими. Пп • • •'• г':;м;о>:і-іпо до загаль-н,їл •.- _, : •-.:.... .•.;•. • . •••• !'^Ч:^гииг^. Крім цих •;;:! .• ;ьги,-; і;ол;ді!л с • :•'-:;.. . .; - м>:;^.х. •- V .' ^'.іші передбачає

СНС.ІЧЬ'ЬН! ;і <СТ;:ЙН , ''!гі: : .;"..'> ;.ОП\-иИ. !•',;•; '.,«.:ІЧЧЯ /ЮіШІр^ОСч:^Я і }К: і \.т^: ІгСІ' '

•   прнї'.инеїЧія '.І;и;о її.:-...:;і-І; •' •''. ••-  ^/-о..:;: яі:!;;і?я; е   ЯІПііо :.ї^д'.Ітог !Ірі'оь.-іл*.і ;р'=  V ч,и'яІнн л лня настаннясі^юку іоГ)-,і!і"ї-;.іаі:(!Я пс ніч;ч иан» ;:      пу до поручіпгля (і:а«шта).

Отже, якщо сірок повернення кредиту настав, і банк протя­гом трьох місяців не звернувся з позовом до поручителя або гаранта, договір поруки або гарантії припиняється. Причому цей термін не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом;

•   якщо строк виконання зобов'язання не зазначенні! або визначений моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одною року з дня укладення договору поруки або гарантії. Іноді в арбітражній практиці пред'являються вимоги про

визнання недійсним договору поруки, що забезпечує виконання

кредитного зобов'язання.

Так, арбітражний суд області зупинив провадження у справі за позовом будівельного підприємства (далі ~ Позивач) до акціонерного банку (далі - Відповідач) про визнання недійсним договору поруки. Зупинення провадження у справі мотивовано розслідуванням кримі­нальної справи, що ведеться стосовно керівника третьої організації, яка уклала з Відповідачем договір кредиту, виконання якого забезпе­чувалось порукою Позивача.

Постановою наглядової інстанції ухвалу арбітражного суду про зупинення провадження у справі залишено в сші з посиланням на ст 79 Арбітражного процесуального кодексу України, якою арбітраж­ному суду надане право припиняти провадження у справі до рішення відповідного питання компетентними органами.

Не погоджуючись з ухваїою та постановою, що були винесені у справі, Відповідач звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування визначення і постанови арбітражтюго суду та розгляду справи по суті, посилаючись на відсутність причинного зв 'язку між: діями керівника позичальника і Відповідача Крім того, розслідування кримінальної справи, пов'язаної з відхиленім пцуетьої організації від сплати податків, закінчено і порушень законності в діях посадових осіб Відповідача при видачі кредиту не встановлено.

Розглянувши матеоіали справи, судова ко. ггія установила таке.

У 1996 році Відповідач надав третій організації кредит За договором поруки Позивач зобов'язався пове^аупш кредит у разі невиконання зобая 'яланпя позичальником. Оскільки зобов 'язання з повернення кредиту виконано не було, то рішенням ні іншою справою арбітражний суд області стягнув суму оснівної заборгованості за кредипІнкм договором.

.Лрбіїгіражт.пп суд області, зупинив провадження у справі про визнання недійсним договору поруки у зв'я<>.. :; />СУ,'Іядом криміналь-ної справи !.';•.•;)<> посадових осіб третьої с-рганізаин - позичці Іьпика, що !>б.';Ііі'.'<*а'-І\'~!І.їіІ':к а \ ^І'І.-'Іті (<<'</ сплатні податків. При цьому арб;>н/І(.' •/<;••//''• •-• .•' '.,-• • :'.<--и-і. :</./ /?у•'•-'''№ •• .••/:/••'/'-(і'.і'-.ч •/•' І' стороною

Г ('///'. /:>'.'   /1/Л; ,. м.'.'Л/   (.'(•'    ,-"•                        ,',        •'.    ';".•         -.-'/   ч і ! і! :Я   \! И!-.Т

припинено.   '..••• .-•.•-••.•'•    '            .//І^-^              ііплівіїчем у спр-.иїі    І І'іями •                          '•/-   ••'•••''' .''/'-'••'''•• -'"••          :-?--лт причин-

ний зв'язок. Крш пюго, арбітражний суд в ухвалі і постанові у траві 'не обґруюпував неможливість вирішення спорів про визнання дого­вору поруки недійсним до закінчення розгляду криміна.;іьної справи, пов 'язаного з ухиленням від сплати податків.

Судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку про необґрунтованість зупинення провадження у справі, що не сприяє виконанню договірних зобов 'язань і одночасно збільшує розмір пені і відсотків, які підляга­ють стягненню у зв 'язку з невиконанням договору поруки, обчислю­ваних на день прийняття судового рішення.

Виходячи з викладеного, судова колегія скасувала ухвалу та поста­нову арбітражного суду і надіслала справу на новий розгляд [3].

Використанням поруки і гарантії не вичерпуються можливості забезпечення виконання кредитних зобов'язань. Нарівні із пору­кою (гарантією) або крім них можуть використовуватися інші способи, наприклад неустойка (штраф, пеня).

Неустойкою згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу України визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання.

Пеня (різновид неустойки) - це грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові в процентному відношенні до суми простроченого платежу (невиконаного зобов'язання) за кож­ний день прострочення.

Неустойку (пеню) іноді ототожнюють із платою за наданий кредит, що виражається у процентній ставці за його використання, в той час як неустойка є додатковим обов'язком боржника і засобом майнової відповідальності.

Відповідно, при стягненні неустойки застосовується шестимі­сячний (скорочений) строк позовної давності, у той час як при стягненні процентної ставки за наданий кредит застосовується загальний строк позовної давності - 3 роки.

Відповідно до п. 49 Положення НБУ "Про кредитування" у кредитних договорах необхідно передбачати відповідальність по­зичальника за несвоєчасне повернення кредиту і відсотків за його використанім у вигляді стягнення кредитором пені в розмірі 0,5% і більше за кожний день прострочення у встановленому чинним законодавством порядку.

Схоже положення передбачене в її. 7 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 р.: при невико­нанні позичальником зобов'язання про повернення суми кредиту і процентної ставки у встановлений договором термін до нього може бути застосована майнова відповідальність відповідно до Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання

грошових зобов'язань", за умови, що конкретним договором неї встановлений конкретній розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Використання застави як способу забезпечення виконання зобов'язання докладно регламентовано Законом України "Про заставу" і підлягає конкретизації у договорі застави.

Застава нерухомого майна є відмітною рисою одного із кредитів - іпотечного кредиту, передбаченого Положенням НБУ ''Про кредитування".

Відповідно до визначення, даного у Положенні, іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з пріводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Із проведенням приватизації з'являється все більша кількість об'єктів нерухомого майна, що привабливі як предмети застави при кредитуванні, особливо землі, тому іпотечний кредит має перспективи розвитку в Україні.

Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, за якими креди­тор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед інши­ми кредиторами.

Із прийняттям Закону України "Про заставу" від 02.10.92 р., що значно розширив сферу застосування застави, вона стала одним із досить поширених способів забезпечення кредитного зобов'язання.

Однак певні обмеження щодо предмета застави залишилися для державних підприємств, що не можуть самостійно здійсню­вати заставу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, а мають право робити це тільки з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповно­важеним управляти відповідним державним майном (ст. 11 Закону України "Про застану").

Відповідно до Положення про порядок надання Фондом дер­жавного майна України дозволу на заставу державного майна, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 04.06.96 р. № 618, дія цього Положення поширюється на акціо­нерні товариства, державні й орендні підприємства, що перебува­ють у процесі приватизації і входять у сферу управління Фондом державного майна України. Для одержання дозволу на заставу майна підприємства та акціонерні товариства звертаються в орган, що проводить їх приватизацію. Дозвіл на заставу майна надається шляхом узгодження Ііроеісгу договору застави майна заступником Голови Фонду державного майна або начальником відповідного регіонального відділення Фонду.

Забезпечення І-'г>еди'ІІюго договору заставою майна можливе двома шляхам „місрше, договір про заставу може бути са-

мостійнлш, тобто окремим стосовно кредитного договору. Цей шлях більш прийнятний у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (тобто при укладенні договору іпотеки), а також транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або пере­робці, оскільки в цих випадках закон вим^агає нотаріального . посвідчення договору застави. При включенш умови про заставу .переліченого майна до кредитного договору останній також пот­ребує нотаріального посвідчення, що в практиці створює труднощі застосування застави для забезпечення кредитного договору.

По-друге, умови про заставу (тобто забезпечення зобов'язання боржника заставою) можуть бути включені в кредитний договір. Цей шлях найбільш прийнятний у випадках, коли здійснюється застава такого рухомого майна, при якому досить простої пись­мової форми договору. Тоді в кредитному договорі вказується, що забезпечення своєчасного повернення кредиту забезпечується заставою рухомого майна, визначається його склад, робиться опис, оцінка і вказується його місцезнаходження.

Визнання договору застави недійсним на підставі ст. 48 Цивільного кодексу України можливе при порушенні різних вимог законодавства про заставу як за формою, так і за змістом договору застави, зокрема, у разі передачі в заставу майна, що не належить заставодавцю.

Це є наслідком недотримання нотаріальної форми договору застави, якщо ця форма визнана законом обов' язковою для застави певного майна.

Іноді в практиці виникають спори, пов'язані з визнанням недійсною застави як способу забезпечення кредитного зобов'я­зання і, зокрема, що стосується тлумачення законодавства.

Так, до арбітражного суду області звернувся комерційний банк (далі - Позивач) із заявою про визнання недійсним договору застави товарів у обороті, укладеного ним із фірмою (далі - Відповідач), оскільки зазначений договір не посвідчений нотаріально.

Із цісї причини арбітражний суд області задовольнив вимоги Позивана.

Постановою нагляданої інстанції рішення скасоване та у позові відмовлено з посипанням на те, що промислові товари і продуїрпи .харчування не входять до переліку майна, визначеного ст. 13 Закону України "Про заставу", щодо якого визнане обов'язковим нотаріаль­не посвідчення договору застави.

Позивач не погодився з прийнятою постановою, у зв'язку з чим звернувся до судової колегії Вищого ирбіпфажного суду України з перегляду рішень, ухвал, поспкпюв із заявою про скасування поста­нови і підтвердження прийнятого судом рішення. Свою заяву Позивач мотивував тим, що під час }к.'Іадення договору застави і на момент виникіітпя спору оіяіа редакціє ст. 13 Закону України ^'Цро заста­ву", що передбачмо нопюріа.іьас посвідчення договору застави товарів у обороті або в переробці.

Судова колегія, перевіривши матеріали справи, установила таке.

У 1995 р. сторони уклали кредитний договір №211, за яким Відповідачеві було надано кредит. Пізніше, у 1996 р., для забезпечення виконання зобов'язання за кредитни.4 договором сторони уклали договір застави промислових товарів на суму кредиту.

У зв 'язку з тим, що кредит не було повернуто, Відповідач звернувся до Позивача з пропозицією про реалізацію умов договору застави, однак Позивач відмовився прийняти закладені піовари, про що складено відповідний акт.

Як випливає з матеріалів справи, постанова, що оскаржується, не відповідає чинному законодавству, виходячи з такого.

На ці правовідносини поширюється чинність Закону України "Про заставу" у редакції від 02.10.92 р., із змінами, внесеними в 1994-1995 р. Відповідно до ст 13 цього Закону у випадках, якщо предметом договору застави є товари в обороті або в переробці, його нотарі­альне посвідчення є обов'язковим. При недотриманні даної умови ст 14 цього Закону передбачає визнання такого договору недійсним як суперечному чинному законодавству (спг 48 Цивільного кодексу України).

Помилковим визнано приведений у постанові, що оскаржується, висновок арбітражного суду про відсутність необхідності нотарі­ального посвідчення договору, що оспорюється, оскільки він ґрунту­ється на застосуванні ст 13 Закону України "Про заставу" у редакції від 21.10.97р., що у силу принципу необоротності чинності Закону в часі не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли з моменту укладення договору в 1996 р.

Крім того, за змістом ст 40 вказаного вище Закону промислові товари, зазначені в інвентаризаційному описі - невід'ємній частині договору застави, є товарами в обороті, чим спростовується протилежний висновок арбітражного суду.

Необґрунтованим є також висновок постанови, що оскаржується, про те, що причиною виникнення спору послужила не відсутність нотаріального посвідчення договору застави, а відмова заставодер-жателя від одержання предмета застави, оскільки сам факт недотримання встановленої законом форми договору свідчить про правомірніспіь позовних вимог і наявність підстав для їх задоволення.

З урахуванням викладеного судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала постанову у справі, залишивши у силі рішення арбітражного суду [4]. \

Недійсність договору застави може бути обумовлена і пору-ШЄІШЯМ вимог закону, коли предметом застави є майно, що за законом не може бути закладене.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про заставу" за рахунок закладеного майна заставодержатель (за кредитним договором — бак..) має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному до моменту фактичного задоволення, включаючи відсотки, відшкодування збитків, заподіяних простроченням ви­конання (у випадках, передбачених законом або договором, — усі^іікуу, необхідні втрата з утримання закладеного майна, а

також витрати щодо здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Практична дієвість законодавства про заставу багато в чому визначається можливостями реалізації закладеного майна, що найчастіше становить найбільшу складність.

Відповідно до сі. 21 Закону України "Про заставу" звернення стягнення на закладене майно здійснюється за рішенням суду, арбітражного суду, третейського суду, якщо інше не передбачено законом, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, передбачених законодав­ством України.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. Воно ґрунтується на договорі страхування ризику непогашення кредиту. о

Об'єктом страхування є відповідальність страхувальника (по­зичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і відсотків за його використання протягом строку, передбаченого договором страхування.

Період страхування визначається договором, виходячи із стро­ку повернення сум кредиту при страхуванні окремих кредитів.

Розмір страхового відшкодування визначається на підставі акта про непогашення кредиту і встановленої в договорі страхування страхової суми. Після виплати банку страхового відшкодування банк уступає страховику право регресу - вимоги про відшкоду­вання заподіяного боржником збитку в межах виплаченого стра­хового відшкодування. Банк зобов'язаний передати всі необхідні для реалізації цього права документи.

Укладення позичальником і страховиком договору страхування . ройку непогашення кредиту є підставою для виплати страхової суми банк>', що надав кредит, тільки при включенні в договір відповідної умови. Адже в договорі, укладеному позичальником і страховиком, банк є не стороною, а третьою особою (вигодонабувач), на користь якої укладено договір. Обов'язком банку є перевірка наявності в договорі зобов'язання страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування банку.

У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду УктМни "Про деякі питання пракгики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням та виконанням кредитних договорів" від 06.10.94 р. № 02-5/706 зазначено, що відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України "Про страхування", укладаючи договір страхування, страховик має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітражний суд повинен з' неуваги, чи є у догов

умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. ЗЯ відсутності такої умови у банку немає правових підстав вимагати ^ від страховика сплати суми неповерненого позичальником креди­ті' і відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасного повернення кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк повинен перевірити наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку сплатити страхову суму банку.

Підстави відмови у виплаті страхових сум перелічені в Законі України "Про страхування".

Зокрема, однією з підстав відмови у виплаті страхової суми є несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхо­вого випадку страховику без поважних причин.

Умовами договору страхування можуть бути передбачені й і ниті підстави для відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству.

Страховик повинен відповідати за договором страхування тільки у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту дос­татніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину арбітражний суд виявляє при вирішенні спору (п. 6.4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «ід 06.10.94 р.).

Можливе одночасне застосування всіх або кількох видів забез­печення кредиту (способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань) і кредитного ризику - вибір одного з них або їх поєднання є прерогативою сторін кредитних правовідносин.

банківський кредит бланковий кредит гарантія застава

іпотечний кредит

комерційний кредит

консорціумшй кредит

кредит

кредитна операція

кредитний договір

кредитний рахунок

кредитор

лізинговий кредит

неустойка

позичальник

порука

страхування ризику непогашений кредиту

форми кредиту *>

Рекомендовані нормативно-правові акти

Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.91 р.

Закон України "Про заставу" від 02.10.92 р.

Положення про кредитування. - Затв. постановою Правління НБУ від 28.09.95 р. № 246.

Положення про порядок реєстрації одержання резидентами кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів. - Затв. постановою Правління НБУ від 07.05.97 р. № 144.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Завдання 1. Дайте відповіді на питання.

1. Дайте визначення основних понять кредитування.

2. Які види кредитів Вам відомі?

3. Назвіть форми кредиту.

4. Які різновиди банківського кредиту передбачені законодав­ством?

5. Назвіть особливості комерційного, бланкового, консорці-умного, лізингового та іпотечного кредитів.

6. Яка процедура одержання кредиту в іноземній валюті встановлена законодавством?

7. Який порядок одержання резидентами України кредигу від іноземного кредитора?

8. Яка форма і порядок укладення кредитного договору?

9. Якщо філія банку укладає кредитний договір, то вона має робити це від свого імені або від імені банку? Хто є стороною за кредитним договором у таких випадках - філія або банк?

10. Який порядок зміни кредитного догоропу?

11..Назвіть способи забезпечення кредг         зобов'язань.

До розділу 7

Базарова ТП. Чек - М, 1993.

Беляков ММ. Вексель как важнейшее платежное средство. - М: Трансферт, 1992.

Иванов Д.Л. Вексель. - М., 1993.

Ефимова Л.Г. Банковское право: Учеб. й практ. пособие. - М: Издательство БЗК, 1994. - 360 с.

Новоселова Л.А. Вексель в хозяйственном обороте. - М: Статут, 1998.-116с.

Основи банковского дела / Под ред. А.Н. Мороза. - К .: МП "Изд-во Либра", 1994. - 330 с.

Предпринимательское право УкраиньІ: Практикум / Под общ. ред. Н.А.Саниахметовой. - Харьков: Одиссей, 1999. - 416 с. - Рази. V.

До розділу &.

Ефимова Л.Г. Банковское право: Учебн. й практ. пособие. - М: Иад-во ЮК, 1994. - 360 с.

Коган МП. Предприятия й банк. Операции й сделки. Црава й обязанности. - М. : Аркаюр, 1993.

Нетрадиционньїе видьі кредитов й порядок их предоставления // Бизнес. - 1995. - № 45.

ОсновьІ банковского дела / Под ред. АН. Мороза. - К .: МП Изд-во "Либра", 1994. - 330 с.

Павлодскіш Е. А Банковскіш кредит й способи его обеспечения. - М, 1994.

Понікар МІ. Кредитні відносини в сучасних умовах. Законодавство і практика // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 1998. - № 1. -С.179-182.

Правові основи підприємницької діяльності / За ред. В.І. Шакуна, П.В. Мельника, В.М Поповича, - К: Правові джерела, 1997. - 780 с. - Гл. 14.

Предпринимательское право УкраиньІ: Практикум / Под общ. ред. Н.А.Саниахметовой. Харьков: Одиссей, 1999. - 416 с. - Разд. V.

Саниахметова Н. Обеспечение исполнения кредитнььх обязательств // Юридический вестішк. - 1995. - № 2. - С. 84-90.

Глава VI

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття, призначення і види кредиту

Важливе місце у фінансовій системі України посідає кре­дит. Кредит — важливий інститут, за допомогою якого держа­ва здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним використанням їх. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує пере­лив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інстру­ментом державного регулювання економікою.

Встановлений законодавством обов'язковий порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установа­ми своїх коштів на рахунках у банках дає можливість викорис­товувати такі вільні кошти при кредитуванні. В процесі креди­тування виникають відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, бюджету та населен­ня, використання яких відбувається на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб держави.

Загальне визначення поняття кредиту дасться в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. та в затвердженому постановою Правління Національного банку України Положенні НБУ "Про кредиту­вання" від 28 вересня 1995 р. При цьому в Законі зазначається, що кредит це кошти та матеріальні цінно.сті, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк під відсоток.

Докладніше термін-"кредит" визначено у Положенні про кредитування, де вказано, що кредит —- це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передасться у тимчасове користу­вання на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція це договір щодо надання кредиту, який супрово-

диться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Кредит як інститут, що включається до фінансової системи держави, виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. Ці функції взаємозалежні і мають при кредитуванні специфічні особливості.

Емісійна функція здійснюється випуском і розміщенням цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредитування і взаємодіє з нею. Нестача платіжних засобів в економіці може також покриватись за ра­хунок розширення комерційного кредиту.

Розподільча функція виявляється в процесі мобілізації та вит­рачанні централізованих і децентралізованих фондів коштів, у розподілі та перерозподілі-національного доходу між суб'єктами господарської діяльності. Отже, за умов ринкової економіки за­значена функція сприяє вдосконаленню кредитної політики з метою регулювання грошового обігу і здійснення ефективного впливу на економічні процеси в державі.

Контрольна функція забезпечує нагляд за правильним і ефективним використанням коштів, що надаються клієнтурі банками, та поверненням їх у певні строки.

Таким чином, кредит в Україні є одним із видів еко­номічних відносин, за допомогою яких здійснюються акуму­ляція державою кредитних ресурсів та їх використання на умо­вах повернення, забезпеченості, строковості та відплатності підприємствами, організаціями усіх форм власності та насе­лення для задоволення потреб господарювання.

У банківській практиці існує різна класифікація кредитів, багатогранність їх критеріїв. Так, розрізняють кредит фінансо­вий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Фінансовий кредит — щ: кошти, які надаються банком резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно з законодавством країни перебування нерези­дента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус не-банківських фінансових установ, згідно з відповідним законо­давством у позичку юридичній або фізичній особі на визначе­ний строк, для цільового використання та під відсоток. Прави­ла надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (щодо банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (щодо небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

свої платежі по податку з подальшою поетапною сплатою сум кредиту і нарахованих відсотків.

При характеристиці кредиту найбільш поширеною є кла­сифікація кредитних операцій залежно від кредитора, у зв'язку з чим розрізняють державний, банківський і комерційний кредити.

Державний кредит надається державою іншій державі, а також юридичним чи фізичним особам. При цьому позичаль­ником або кредитором виступає держава або місцеві органи влади. Формами державного кредиту є натуральні позики (на­приклад, хлібні, цукрові), державні позики (облігації, скарб­ницькі зобов'язання) та інші кредитні документи. Кошти, які збирає держава за реалізовані цінні папери, становлять її борг. Після закінчення строку позики держава повинна розрахува­тися з кредиторами. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних ви­датків та покриття частки державного боргу. -

Банківський кредит є основною формою кредиту і надається суб'єктам господарської діяльності усіх форм влас­ності у тимчасове користування на умовах, передбачених кре­дитним договором. Банківський кредит — це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статут­них та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших гро­шових ресурсів, а також надання банками грошей (готівкою, безготівкове) в позику юридичним та фізичним особам, дер­жаві. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, залежно від економічної сфери застосування розрізняють кредит внутрішній і міжна­родний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків. За­лежно иід позичальників та мети використання кредити поділяються на: виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та ек­спортні. Залежно від забезпеченості кредити поділяють на не-за(5езпечені (бланкові) та забезпечені (персональні). Більшість кредитів, що надаються банками, мають відповідне забезпе­чення: наявність застави, відповідна гарантія або порука, стра­хування кредитного ризику. Надання незабезпечених кредитів означає вияв особливої довіри банку до свого клієнта, свідчить про його платоспроможність і враховується банком при аналізі економічного становища клієнтів.

. До небанківських кредитно-фінансових установ належать лізингові, факторингові, фінансові, страхові, інвестиційні ком­панії, біржі, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомо­ги та кредитні спілки.

КРЕДИТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

Установи	Форма власності
/. Національний банк України	Державна
II. Банківська система — спеціалізовані  універсальні   банки на акціонерній основі (Промінвестбанк, Укрсоцбанк) — спеціалізовані комерційні банки на державній   основі   (Ексімбанк   України, Ощадний банк) — інші комерційні банки	Акціонерна, кооперативна
///. Небанківські фінансово-кредитні	Акціонерна
установи Спеціалізовані інститути: — інвестиційні компанії та фонди — фінансові, трастові компанії
— лізингові компанії
— факторингові компанії
— клірингові центри — фондова та валютні біржі
— кредитні спілки — ломбарди	-
— каси взаємодопомоги
IV. Страхові установи та інші фонди	Акціонерна,
— страхові компанії — пенсійні фонди	кооперативна

Відповідно до п. З ст. 47 Закону України "Про банки і банківську систему" до поширених банківських операцій належать розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Статтею 49 Закону України "Про банки і-банківську -діяльність" передбачено, що для проведення спільного фі­нансування банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. В рамках такої угоди банки-у часники встанов­люють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-у часники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у кон­сорціум коштів. Банки зобов'язані мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів мож­ливе з дозволу Національного банку України.

Банки зобов'язані при наданні кредитів додержуватися ос­новних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо кон­центрації ризиків. Банки не можуть надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від відсоткової ставки за кре­дитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що випла­чується ним по депозитах. Виняток може бути зроблений лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не мати­ме збитків.

Банки мають право видавати бланкові кредити за умов до­держання економічних нормативів. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банки мають право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передба­чено угодою.

Чинне законодавство також передбачає, що до функції Національного банку України належить те, що він виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Національний банк надає кредити ко­мерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефі­нансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком (п. 1 ст. 42 Закону України "Про Національний банк України").

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони створюють у процесі своєї діяль-

ності. В разі потреби банки можуть на договірних засадах по­зичати ресурси один в одного або брати позички в Національ­ному банку України, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та вкладів.

При здійсненні кредитної політики, визначеної НБУ, ко­мерційні банки виходять з необхідності забезпечення поєднан­ня інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб'єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів. При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що пе­ревищує 10 відсотків власного капіталу ("великі кредити"), ко­мерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку України. Жоден з виданих великих кре­дитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може бути більшим за восьмикратний розмір власних коштів ко­мерційного банку, а загальний розмір отримання ко­мерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку.

Слід також зазначити, що отримання кредитів в іноземній валюті резидентами України регламентується спеціальними нормативними актами*.

§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин

Підприємства, організації в процесі господарської діяль­ності часто відчувають потребу у власних обігових коштах, яка може бути задоволена за допомогою кредиту банку. Банківським кредитом покриваються як тимчасові, так і постійні потреби в додаткових обігових коштах. Відносини, що виникають між банками і клієнтами з метою одержання , ними банківського кредиту, регулюються нормами права і на­зиваються кредитними правовідносинами.

Можна визначити, що банківські кредитні правовідноси­ни — це правовідносини, за яких позичальник зобов'язується повернути у встановлений строк позичкодавцю — кредитній установі одержану від нього таку саму суму грошей з відсотками.

* Див.: ст. 4 Закону України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність".— ВВРУ.— 1991.— №29; Указ Президента України "Про врегулювання порядку отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства" від 27.06.1999. — Урядовий кур'єр. — 1999 р.— 1 липня.

Кредитні правовідносини, як і решта правових відносин, передбачають наявність таких, елементів, як суб'єкти, об'єкт і

зміст.

Суб'єктами кредитних правовідносин можуть виступати з боку Ітозичкодавця — лише кредитні установи, а з боку пози­чальника — підприємства, організації, громадяни. Об'єктом кредитних правовідносин є гроші в безготівковій формі або готівкою. Крім грошей, об'єктом комерщ'йного кредиту мо-' жуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послу-/ ги, щодо яких надана відстрочка (ст. 36 Положення НБУ "Про кредитування"). Отже, незалежно від форми надання кредиту — в грошовій або товарній — він має грошову природу і визна­чається вартісним характером. Під змістом кредитних пра­вовідносин розуміються права й обов'язки їх суб'єктів. Зміст банківських кредитних правовідносин знаходить основне ви­явлення в принципах кредитування, до яких належать: забез­печеність, строковість, платність, повернення кредиту та цільовий характер його використання.

Принцип забезпеченості кредиту має за мету захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Кредити нада­ються -під конкретні товарно-матеріальні цінності та витрати виробництва і забезпечуються заставою цих цінностей або продукцією, що надходить у заставу у міру її випуску. Крім матеріального забезпечення, гарантією повернення кредиту можуть бути також цінні папери: акції, облігації, страхові поліси, векселі; гарантії та поруки платоспроможності юри­дичних і фізичних осіб тощо. Важливе значення для забезпече­ності кредиту має також неустойка (штраф, пеня) страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту. Спосіб забезпечення кредиту передбачається в кредитному договорі.

Принцип строковості означає, що кредит має бути повер-нений позичальником банку у визначений у кредитному дого­ворі строк. Конкретний строк повернення"кредиту залежить від цілей кредитування, розміру кредиту, платоспроможності позичальника. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення кредиту, стягуючи за це підвищений відсоток. Від дотримання принципу строковості кредиту залежить нормаль­не забезпечення підприємств коштами і можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є по­вернені позички. При порушенні строків повернення і наяд-

ності прострочених позичок нові кредити підприємствам не надаються.

Платність кредиту означає, що банк вимагає не тільки по­вернення одержачої позички, а й сплати певного відсотка за ~" користування нею. Розмір відсоткових ставок, що встанов­люється комерційними банками, залежить від різних факторів: строку й виду кредиту, ступеня його ризику для банку; темпів інфляції, попиту на кредит з боку підприємств; структури кре­дитних ресурсів конкретного банку, облікової-ставки тощо. Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок, його впровадження і зміцнення.

Принцип повернення кредиту є основним принципом кре­дитних правовідносин і передбачає обов'язкове повернення його позичальником банку у визначений у кредитному дого­ворі строк.

Цільовий характер використання кредитів передбачає, що позички видаються на конкретні цілі господарюючих органів, передбачені кредитним договором (ст. 9 Положення НБУ "Про кредитування").

Отже, принципи банківського кредитування визначають основні положення кредитного механізму і спрямовані на за­безпечення ефективного управління кредитом.

§ 3. Правова природа кредитного договору

Комерційні банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах. Надання банківського кредиту оформляється укладенням кредитного договору, згідно з яким одна сторона — банк — зобов'язується передати другій стороні (позичальникові) на підставі кредитного плану і на певний строк суму грошей, а позичальник зобов'язується надавати банкові необхідне забезпечення кредиту, використо­вувати його на обумовлені цілі і повернути у встановлений строк та сплатити відповідні відсотки.

Кредитний договір є договором господарським, плановим, консенеуальним, платним. Слід відрізняти кредитний договір від договору позики за такими ознаками:

1) він завжди є плановим, кредит надається на підставі кредитних планів;

2) кредити повинні використовуватися за цільовим при­значенням;

3) однією зі сторін у цьому договорі завжди виступає уста­нова банку;

4) об'єктом договору є гроші, а кредит надається банками завжди за плату.

Відповідно до Положення НБУ "Про кредитування"*, за­твердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р., кредитні договори укладаються в письмовій формі як складанням одного документа, підписа­ного кредитором і позичальником, так і обміном листами, те­леграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Крім того, форма кредитного договору визначена в додатку до зазначеного вище положення.

Кредитний договір є юридичним документом, який визна-- чає взаємні зобов'язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. До умов кредитного договору належать: об'єкти кредитування; розмір кредиту; умови його надання та погашення; відсоткові ставки за користування кредитом та порядок сплати відсотків; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобов'язань за дого­вором клієнтом; перелік розрахунків та відомостей, необхідних для кредитування; строк їх надання клієнту; май­нова відповідальність за порушення умов договору тощо. Конкретний зміст зазначеного договору і перелік усіх його умов визначаються за згодою сторін.

Укладенню договору передує глибоке вивчення банком господарсько-фінансової діяльності позичальника, а саме: його акуратність при розрахунках, поточне фінансове стано­вище і перспектива, спроможність в разі потреби мобілізувати грошові кошти з різних джерел, вивчення показників ліквідності балансу або окремих видів активів.

Видана за кредитним договором сума грошей зарахо­вується банко.м на кредитний рахунок, який відкривається о установах банку для обліку виданого кредиту.

У банківській практиці перспективними формами організації кредитних відносин банку з позичальниками є кре­дитні лінії і овердрафт.

. Кредитна лінія — це договір між банком і позичальником, відповідно до якого банк зобов'язується здійснювати надання клієнту кредиту впродовж певного часу в межах встановлено­го ліміту. Надання кредиту у вигляді кредитної лінії свідчить про високий рівень довіри банку до позичальника і сприяє вдосконаленню ефективності кредитування, забезпеченню надійного партнерства між банком і клієнтами.

Кредит у вигляді овердрафта означає, що банк може спла­чувати розрахункові документи клієнта на суми, що переви-

* Див.: Посрсдник.— 1995.— 18 жовтня.

щують кредитний залишок на його рахунку. Між банком і клієнтом укладається договір про те, що клієнт має право в порядку і на умовах, встановлених у договорі, виписувати чеки на загальну суму, яка перевищує позитивний залишок на його рахунку. В разі відсутності коштів на чековому рахунку чек повинен бути сплачений за рахунок кредиту банку. Оверд-рафт (контокорент) застосовується з позичальниками, які ха­рактеризуються високим рівнем платоспроможності, і є найбільш ефективним та вигідним методом кредитування.

За кредитним договором юридичні права й обов'язки сторін — банків та клієнтури — неоднакові. У банку-кредито-ра фактично знаходяться всі права, а основним його обов'язком є надання кредитів різних видів. На клієнтові ле­жать в основному обов'язки, хоча позичальник може і відмо­витися від укладення договору. Обов'язки клієнта: повернути в строк одержаний кредит, сплатити банку відсотки за корис­тування кредитом, не ухилятися від банківського контролю, дотримуватися цільового використання одержаного кредиту, надати і гарантувати наявність забезпечення за договором на весь строк кредитування.

За порушення зобов'язань за кредитним договором сторо­ни несуть відповідальність у вигляді стягнення неустойки і відшкодування збитків. При кредитуванні підприємств, організацій велике значення зміцнення кредитної дисципліни, яка має иа меті своєчасне погашення кредиту і суворе додер­жання позичальниками всіх умов договору. В разі порушення кредитної дисципліни до клієнта можуть застосовуватися такі санкції: сплата банку підвищених відсотків з прострочених по­зичок; припинення кредитування з правом дострокового од­ностороннього розірвання договору; дострокове стягнення раніше наданих позичок зі сплатою штрафу, переведення на акредитивну форму розрахунків або надання додаткових гарантій.

У свою чергу, банк несе відповідальність за несвоєчасну видачу кредиту, якщо це передбачено умовами кредитного до­говору, та у відшкодуванні збитків, завданих клієнту.

Відповідно до ст. 49 Положення НБУ "Про кредитування" у кредитних договорах передбачається відповідальність пози­чальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування ва­люти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін.

• Маркова О. М., Сахарова Л. С., Сидоров В. Н. Коммерческие банки й их операции. —.М.: Банки й биржи, 1995.

Операції комерційних банків / Кол. авторів.— 2-ге видання.— Львів, 2001.

Усоскин В. М. Современньїй коммерческий банк: управление й операции. — М.: ИПУ "Вазар Ферро", 1998.

Ширинская Е. Б. Операции коммерческих банков й зарубежньїй опьіт. — 2-е изд.— М.: ФинансьІ й статистика, 1995.

До глави V

Бтковские злектронньїе услуги: Учебн. пособие. — М., 1997.

Бухвальд Б. Техника банковского дела.— М.: ФинансьІ, 1994.

Васюренко О. В. Банківський менеджмент. — К.: Академія, 2001.

Миловидов В. Д. Современное банковское дело: Опьгг организа-ции й функционирования в США. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992.

Мирун Н. Й., Герасимович А. М. Банковское обслуживание пред-приятий й населення. — К., 1996.

Нормьі й обьічаи вексельного оборота // Фннансовая тема. — 1997. — №2.

Основьі банковского дела / Под ред. А. М. Мороза. — К.: Лібра, 1994. '

Пластиковьіе картьі. — 2-е изд. — М.: Банковскнй дсловой центр, 1998.

Фінансове право / За рсд. проф. Л. К. Воронової.— Вил. Друге. — Харків: Фірма "Консум", 1999.

Хозяпствеююе право: Умсбиик / Под рсд. акад. Мамутопа В. К. — К.: Юринком Интср, 2002. '•'""

•        До глави Уі ^

' Вітлінський В. А". Кредитний ризик комерційного банку. -- К.: Знання, 2000.

Вольїнский //. //. Кредит в условиях соврсмснного капитализма.— М.: ФинансьІ й статистика, 1991.

ГраЖданско*правовос рсгулирование банковской деятельности. — М., 1994.

Деньги, кредит, банки: Учебн. для вузов / Под рсд. О. Й. Лавруши-на. — М.: ФинансьІ її статистика, 1998.

Захарова Н. Н. Кредитний договор. — М., 1996.

Ковальчук А. Ф. Банківський кредит: правові засади повернен­ня.—К.: Знання, 2001. ___

Кроливецкая Л. П. Кредит при полном хозрасчете. — М.: Финан­сьІ й статистика, 1991. |

Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практи- 1 ка законодавчого регулювання / Кол. авторів. — К.: Козаки, 1996.      |

Кузьми» В. Ф. Правовеє регулирование банковского кредита. — М.: Сов. государство й право, 1974.—№2.

Лагутін В.Д., Кредитування. Теорія і практика. — К.: Знання, 2001.

Основи банковского дела / Под ред. А. Н. Мороза. — К.: Либра, 1994.

Общая теория денег й кредита: Учебн. / Под ред. Е. Ф. Жукова. — М.: Юнити. 1995.

Челноков В. Банки й банковские операции.— М., 1998.

До глави VII

Алекссев М. Ю. Рьшок ценньїх бумаг. — М.: Финансьі й статисти­ка, 1992. ""'-'

Алехин Б. Й. Рьшок ценньїх бумаг. — М.: ФинансьІ й статистика, 1991.

Белов В. А. Цснньїе бумапі: вопросьі правовой рстламснтации. — М.: Гуманзнание, 1993.

Бизнес на рьінке ценньїх бумаг: Справ.-пракг. пособис. -— М: Граникор, 1992.

Жуков Е. Ф. Цснньїе бумаги н фондовьіс рьшки. — М.: Банки н биржи. 1995.

Иванов А. Н. Обращснис й рсгистрация псиних бумаг. — М.: Цифра, 1996.

Каратусв А. К. Цснньїе бумапі. — М., 1997.

Копесник В. В. Ринок цінних паперів і принципи правоаого регу­лювання. — К., 1993.

Колссник В. В. Ринок ценньїх бумаг: участникн (правовий ас­пект). —- К., 1993.

Лмсснков Ю.. КамбуловД. Фондовий ринок. — К.. 1996.

Мусатов В. Т. Фондовий ринок: ИнструмснтьІ й мсханшми. М/. Мсждунар. отношсиня, 1991.

Миркин Я. М. Цснньїе бумаги й фондовий ринок. - М.: Перспек­тива. 1995.

Ссменкова Е. В. Оиераіпи с псиними бумагамн. М.; Псрспек-тива. 1997.

Спавинский В, //. Цснньїе бумаги: иллюшн й рса;іьносгь...--- До-нецк.1998.

Цінні папери: сутність, біржові операції, обіг: Зо. нормативної до­кументації. — К.. 1992.

,* .

І        До глави VIII

г .    Аписок Е. /І. Правовеє регул ирование валютних отношсний в Ук-

;._ раннє.— X/. Консум. 1998.

К        Валютнос регулирование: Метод, пособис. --• М.. Ьоіинс-клуб,

І  І997-

у вигляді кредитів особам, що мають потребу в пози­кових коштах, приносить реальну користь усьому суспі­льству.

Пунктом 10 Положення НБУ «Про кредитування» пере­дбачено, що основними джерелами формування банківсь­ких кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки-на розрахункових та поточних рахунках, залучені кошти юри­дичних та фізичних осіб на депозитні рахунки, до запитан­ня та строкові міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Здійснюючи цілеспрямований вибір майбутнім пози­чальників і надаючи кредити лише тим з них, хто може платити найбільшу проценти) ставку по виданому кредиту, узгоджуючись з загальними умовами ринкової кон'юн­ктури, банкіри направляюсь потік грошових коштів у русло інвестицій в реальний капітал, який сам по собі забе;г;ем\є високу видачу.1

Банківські кредити в залежності від вибраного критерію можна класифікувати: за строками, предметами кредиту­вання, цілями, забезпеченості економічної сфери застосу­вання, методами надання та способами погашення, харак­теру та способу сплати відсотків, числу кредиторів.

У банківській енциклопедії вказується на такі види банківського кредиту:" В залежності від економічної сфе­ри застосування, кредит можна розділити на внутрішній і міжнародний. В умовах дворівневої банківської системи виділяється кредит центрального банку і кредит комер­ційних банків.

Кредит комерційних банків обслуговує різні виробничі потреби підприємств і господарських організацій та спо­живчі потреби населення. Тобто, можна вести мову про такі два види кредиту, як виробничий і споживчий, Кре­дит комерційних банки* надається на поточні капітальні витрати. Виходячи з цьс\го, розрізняються кредити в обо­ротні фонди і фонди обертання, а також кредити в основні фонди.

В залежності від строку коригування, позики ділять­ся на короткострокові, середньострокові і довгостроко­ві. Виходячи з практики, що склалася, до короткостроко­вих слід відносити ті позики, термін користування якими

! Дош,і Еовін Д.ж:, Кемгюелл Колін Д., Кемн'їси Розмарі Дж. Гроші, банківська справа і грошово-лр^диІпа політ,Іка. М.-Л., І9УІ.-С. 102.

2 банківська енциклопедія. Лід рол. док. оком, наук професора Моро-.ча А. М., іууЗ.-С. 57.

не перевищує одного року. Середньострокові - це ті, які надаються до 5 років, а довгострокові - більше 5 років.

Виділяються такі два види кредиту - забезпечені І не-забезпечені.

Забезпечені кредити допускають наявність тої чи іншої застави. Більшість кредитів, що надаються банками, мають забезпечення. Головна причина, виходячи з якої банки ви­магають ^4'"с^;-.-ЧЄННЯ - цс рИЗИК ПОНЕСТИ збиТКИ V ВИГШДКу

неспроможності боржника повернути позичку в сірок. За­безпечення не Гарантує повернення позики, але зменшу? . ризик, оскільки у випадку ліквідації боржника банк стас кредитором, який має привілеї перед іншими, тобто одер­жує перевагу перед іншими кредиторами відносно будь-якого майна, яке служить забезпеченням банківського кре­диту. Надання незабезпечених кредит;^ — це виявлення особливої довіри банку до свого клієнта, яка виникає па" підставі глибокого знання економічного становища клієнта. .

Незабезпечешши є кредити банків, які надаються бю­джету на покриття державного боогу. 'І також недостачі фінансових ресурсів окремих господарських комплексів.

Бабічева Ю. А. розрізняє короткострокові кредити і до­вгострокові, забезпечені та не^абсзпечені і справедливо вважає, що при наданні кредиту банк повинен здійснювати контроль за цільовим призначенням цього кредиту і орієн­туватися на економічні (якісні), а не на технічні (кількісні критерії при вирішенні питання про надання кредиту - на потреби соціально-економічного розвитку суспільства як єдиний критерій для всіх банківських установ.'

Єфимова Л. підтримує таку класифікацію банківських кредитів:2

У залежності від строків користування ними кредити під­розділяються на короткострокові, середньострокові і довго­строкові. Під строком користування кредитом слід розуміти сірок від моменту одержання кредиту позичальником до обу­мовленого строку повернення його банку. На сьогоднішній день наше законодавство не містить чіткого розподілу креди-' ту на види в залежності від строку користування.

У залежності від забезпеченості кредити підрозділяють­ся на забезпечені і незабезпечень (банкові або персональні). Забезпеченням по кредитному договору можуть бути: за-

стаза, гарантія, порука, страхування кредитного ризику та ризику непогашений кредитів.

Кредит, що надається під заставу майна, яке передаєть­ся банку - заставоутримувачу, називають ломбардним.

Кредити під заставу нерухомості називають «іпотечни­ми»., а банки, що їх надають,- іпотечними банками.

У залежності від позичальників та цтей використання кредити підрозділяються на споживчі, промислові, інвести­ційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківсь-кі, Імпортні і експортні кредити.

Таким чином, надання міжбанківських кредитів є одним з видів банківського кредитування. Одна з особливостей цих угод полягає в тому, що позичальником по кредитному до­говору є банк або інша кредитна установа.

Другою особливістю усіх міжбанківських договорів е те, що банки-позичальники беруть кредит не для фінансування масних господарчих потреб, а для надання кредиту своїм клі-ентам-позичальникам. Тому нерідко такі договори називають договорами про купівлю-продаж кредитних ресурсів.

Найбільш детальну класифікацію банківських кредитів дає А. Мороз.1

У якості критеріїв класифікації він вказує: призначення і характер використання позикових коштів; наявність і ха­рактер забезпечення; строки використання; методи надання і способи погашення; характер і спосіб сплати процентів; число кредиторів. У залежності від цих критеріїв банківські кредити діляться:

За призначенням і характером використання позикових коштів:

- позики торгово-промисловим підприємствам;

- позики під нерухомість;

-споживчі кредити;

- сільськогосподарські позики;

- контокорентний кредит;

- кредит під цінні папери;

- кредити, пов'язані з вексельним обігом;

- міжбанківські кредити;

- кредити небанківським фінансовим установам;

- кредити органам влади.

За наявністю і характером забезпеченості:

-забезпечені (ломбардні) кредити;

- незабезпечені (бланкові) кредити.

1 Основи банківської справи, під ред. А. Мороза. К.,1994.- С. 58-62.

Формами забезпечення зобов'язань по поверненню кре­диту можуть бути:

- застава майна;

- гарантія або порука;

- переуступка на користь банку контрактів, вимог і ра­хунків позивачів до третьої особи;

-договір страхування відповідальності позичальника за непогашення заборгованості за позикою;

- шляхові і товарні документи;

- цінні папери;

- поліси страхування життя;

- інші грошові вимоги позичальника до третьої особи.

Не забезпечені (бланкові) позички, називаються в бан­ківській практиці довірчими, надаються тільки під зо­бов'язання позичальника погасити позику. Ці кредити пов'язані з великим ризиком для банку, тому вимагають більш пильної перевірки кредитоспроможності позичаль­ника і видаються під більш високі проценти.

За строками використання (терміновості) креоити підрозділяються на:

- строкові;

- безстрокові (до вимоги);

- прострочені;

- відстрочені;

Строкові - не позики, які надані банком на строк, зафі­ксований в угоді з позичальником. Вони бувають трьох ви­дів:' ~"~"~"

- короткострокові-до і року;

- середньострокові - від 1 до 3 років;

- довгострокові - понад 3 роки.

До безстрокових відносяться кредити, видані банком на невизначений строк — кредити до вішоги. Позичальник повинен погасити таку позику по першій вимозі банку. Якщо банк не вимагатиме повернення, то кредит тюгашас-і ЬСУІ зи розсудом позі-іЧильннКіІ.

Простроченими вважаються позики, по яким пройшли , строки повернення, встановлені в кредитному договорі між банком та позичальником, а позичені кошти не повернуті останнім. Такі суми враховуються на окремому позичково­му рахунку.

. Відстрочені - це позики, за якими на прохання пози­чальника банком прийняте рішення про зміну на більш піз­ніший час строку повернення кредиту,

Відстрочка погашення позики офор.^ля:- гьсл звичайно додатковою угодою до основного кредитного договору і

супроводжується встановленням більш високої процентної ставки.

За методами надання розрізняють позики, які надані:

- у разовому порядку;

-у відповідності з відкритою кредитною лінією (лімі­том кредитування, кредити по необхідності);

- гарантовані кредити.

Разові - це позики, рішення про видачу яких приймає­ться банком окремо по кожній позиці на основні заяви й інших документів клієнта.

Кредити за необхідності видаються в рамках поперед­ньо встановленого мінімуму кредитування, тобто кредиту-вання позичальника здійснюється у відповідності з так зва­ною кредитною лінією. Кредит видається, як правило, шля­хом оплати з позичкового рахунку розрахункових докумен­тів позичальника (платіжних документів, чеків і т. д.) без погодження з банком, кожного разу, умов кредиту.

Гарантовані кредити бувають 2-х видів:

- з попередньо обумовленою датою видачі;

- з видачею позики в міру виникнення потреби.

Суть гарантованої (резервної) кредитної операції поля­гає в прийнятті банком зобов'язання у випадку необхіднос­ті видати клієнту суму певного розміру на протязі обумов­леного строку (кварталу, року).

По характеру і способу сплати процентів виділяють позики з: __— фіксованою процентною ставкою;

- плаваючою процентною ставкою;

-сплатою процентів по мірі використання позичених коштів (звичайні позики);

-сплатою процентів одночасно з отриманими позиче­ними коштами (дисконтний кредит).

Кредити з фіксованою процентною ставкою характерні для стабільної економіки, однак можуть видаватися на ко­роткий строк і в умовах інфляції.

З метою зменшення ризику недоодержання прибутку або уникнення збитків особливо в умовах високих темпів інфляції і при видачі кредитів на тривалий строк банки ви­користовують позики з плаваючою процентною ставкою. У цьому випадку у відповідності з кредитним договором про­центні ставки періодично переглядаються і звичайно спів­відносяться до оівня облікової ставки Національного банку України і темпами інфляції.

По більшості банківських кредитів процент сплачується -ісрез певний відрізок часу після їх видачі (*л правили 1 рі-и

у місяць). Це так звані звичайні позики. На відміну від зви­чайних кредитів, надання дисконтного кредиту передбачає утримання позикового проценту (ДИСКОНТУ) при його вида­чі. Прикладом такого кредиту є обліковий кредит (покупка банком перевідних векселів у клієнтів векселетримачів).

За кількістю кредиторів кредити комерційних банків можуть підрозділятися на:

- надані одним банком:

- синдиковані (консорціумальні) кредити:

-паралельні.

Найбільш поширеними с кредити, видані одним -х-якоч. .

Синдиковані кредити видаються банківським консорціу­мом, в якому один з банків бере на себе роль менеджера. збирає з банків учасників необхідну для клієнта суму коштів, укладає з ним кредитний зговір і видає кредит. Пповідний банк займається також е-'} поділ ом процентів. 1 -\ -мюрації пов'язані з синдикованим кредитуванням, банк-менеджер (глава консорціуму) одержує відповідну винагороду.

Паралельні кредити передбачають участь в їх паданні декількох банків. Кредит одному позичальнику вилають різні банки, але на однакових погоджених умовах.

Правове регулювання банківського кредитування1

Кредитування є основним видом активних операцій ко­мерційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризи­ками. Вони пов'язані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позичками.

У процесі кредитування клієнтів комерційні банки зав­жди зустріваються з суперечностями між дохідністю кре­дитних операцій, ризиками і ліквідністю вкладених в ;и;ч-~ чки коштів. Чим більший дохід приносять позички, гим вищий ступінь кредитного ризику і нижча ліквідність вкла-' дених у кредити активів, і навпаки. Якщо кредитна політи­ка банку буде спрямована тільки на забезпечення високої ліквідності позичок, то він програє в конкуренції з іншими банками по прибутковості, а якщо пріоритетним буде праг­нення тільки до в:г:охої прибутковості кредитів, то Г.анк втратить платоспроможність, що межує з банкрутством.

1 Розділ написаний спільно з Н. Іванів і О. Науменко.

У зв'язку з цим у кредитній діяльності комерційного банку є прагнення до пошуку оптимального співвідношен­ня між рівнями ефективності, ризику і ліквідності, тобто «золотої середини».

Кредитні операції як вид господарської діяльності ко­мерційних банків, грунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кре­дит може бути повернений в строк тільки тоді, коли забез­печена його цільова ефективність.

Комерційні банки повинні володіти певними заходами для запобігання виникнення збитків від кредитної діяльно­сті, серед яких найважливіше значення мають правові.

Тому основні правові, фінансові та економічні принципи кредитування саме знаходять свій прояв у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна полі­тика, якісне управління портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.

Кредитування - процес складний і багатогранний і в умовах переходу до ринкової економіки набуває нових і ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний ха­рактер і обидві сторони (кредитор і позичальник) викону­ють активну роль щодо своїх обов'язків і прав, які закріп­люються між ними.

Основні економічні і правові основи кредитування знайшли своє закріплення в чинному законодавстві Украї­ни. Для найповнішого виконання ролі кредиту законодавча влада все актуальніше підходить до проблем кредитування, вдосконалюючи кредитну політику щодо комерційних бан­ків. Однак, кредит буде виконувати тоді свою роль, коли одночасно поліпшиться виконання його функцій всіма установами кредитної системи.

Основним провідником кредитних відносин у суспіль­стві є банки. Ще в 1988 р. розпочалася перебудова кредит­ної системи, яка за своєю метою і глибиною змін мала всі ознаки кредитної реформи. Найбільш істотні зміни, що від­булись у кредитній системі - це перехід від командних форм відносин між банками і підприємствами до комерцій­них, створення дворівневої банківської системи з широкою сіткою комерційних банків, на основі єдиної кредитної сис­теми КОЛИШЬьОІ О ^ГСҐ* Сі ЬУрИ.Пі'ІОі СсІІМОС і Ц-ІІіІ КрСДИігіі

системи в нових незалежних державах.

Згідно Закону України «Про банки і банківську ліяль-ність» ст. 17, 50 та Положення «Про порядок видачі банкам

ліцензії на здійснення банківських операцій» п. 2.2. Наці0_ наявний банк України видає банкам ліцензію на здійснену кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отри\іа_ ти ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови аи_ конання таких вимог, які затверджені Національним банком у Положенні «Про порядок ліцензування банків в Україні».

Наявність відповідного Положення «Про кредитуван­ня», яке повинно містити основні положення політики бан­ку, на підставі яких надається кредит, об'єктивні норми та параметри, якими мають керуватись працівники банку у процесі надання кредитів (шляхи мінімізації кредитного ризику), аналіз кредитного портфеля банку, визначена ор­ганізаційна структура, обов'язки та відповідальність кр^_ дитного комітету банку, а також визначені процедури за­твердження і порядок надання кредиту.1

Банк може отримати ліцензію на надання кредитів за таких умов:

1. Якщо у банку є стабільна діяльність протягом півріч­чя, що передує зверненню його до Національного банку щодо надання ліцензії.

2. Стан кредитного портфеля банку не повинен загро­жувати інтересам його вкладників і кредиторів (сума без­надійних до повернення кредитів не повинна перевищувати розширення фактично сформованих резервного і страхового фонду банку).

3. Здійснення операцій, які ліцензуються, не повинно негативно вплинути на діяльність банку.

4. Відсутність порушень банком вимог чинного законо­давства, нормативних актів Національного банку і внутрі­шніх документів протягом року, що передує зверненню банку до Національного банку України з клопотанням на отримання ліцензії.

Комерційні банки (юридичні особи, які набувають цей статус з моменту реєстрації в Національному банку Украї­ни)' тільки після отримання ліцензії мають право здійсню­вати кредитування.

Саме ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення ка ринок банківських операцій україн­ських комерційних банків, діяльність яких відповідно вста­новленим Національним банком України обов'язковим вимогам, не загрожувала б інтересам їх клієнтів.

Кредитування - головний вид активних операцій коме­рційних банків, що пов'язане з наданням клієнтам позичок. Саме кредитні операції становлять головну сферу діяльнос­ті комерційного банку, отже і приносять їм значну частку прибутку. Незважаючи на* масовий характер кредитування, процес надання позичок у комерційних банках суворо ін­дивідуалізований, тому позбавлений автоматизму. Так, зо­крема акціонерно-комерційний агропромисловий банк «Україна» відповідно до Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність», Положення Національного банку Ук­раїни «Про кредитування» та інших нормативних актів На­ціонального банку України по регулюванню діяльності ко­мерційних банків і процентної політики розробив своє По­ложення «Про кредитування», яке допомагає найбільш ефективно проводити кредитні операції зводячи до мініму­му втрати від кредитного ризику.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з додержанням встанов­лених Національним банком України обов'язкових еко­номічних нормативів-регулювання- діяльності банків, та вимог, щодо формування обов'язкових, страхових і ре­зервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльнос­ті незалежно від їх галузевої належності, статусу, форми власності за умови наявності у них реальних можливос­тей та правових форм забезпечення та сплати відсотків за користування ним згідно з Положенням Національного банку України «Про кредитування», затвердженого по­становою правління Національного банку України № 246 від 28.09.95 року.

Видача кредиту здійснюється конкретній юридичній особі, зареєстрованій^к суб'єкт підприємництва відповід­но до Положення «ГІро державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» від 29.04.94 р., або фізичній особі.

Надання кредиту колективним підприємствам, створе­ним на підставі договору між його членами, здійснюється за умови передбачення в статуті їх солідарної відповідаль­ності по зобов'язаннях підприємств усім своїм майном.

Про кожний випадок надання кредиту позичальнику в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу (ве­ликі кредити), банк повідомляє Національному банку України. Загальний розмір кредитів, наданих банком стосо­вно всіх позичальників, з урахуванням 100 відсоткових по-

забаланссвих зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Рішення про надання кредитів позичальникам прийма­ється колегіально — кредитними комітетами (відділення, дирекції банку) більшістю голосів і оформляється прото­колом.

Правління, кредитний комітет визначають основні на­прями кредитної і відсоткової політики, а саме:

-поточні пріоритетні напрями в кредитуванні з ураху­ванням кредитних ризиків у різних галузях народного гос­подарства;

-обсяги кредитних ресурсів для видачі кредитів та структуру кредитного портфеля;

— граничні розміри кредиту на одного позичальника, в межах яких можуть надавати кредити установи банку;

— методику фінансового стану та кредитоспроможності позичальника.

Кредити надаються виключно на комерційних засадах І обоє 'язковим додержанням таких умов:

— кредити надаються позичальнику в безготівковій формі шляхом оплати розрахункових документів з позич­кового рахунку. Перевага надається такій формі розрахун­ку, яка передбачає оплату за розрахунковими документами за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, на­дані послуги), та акредитивні форми. Попередня оплата за рахунок кредитних коштів не дозволяється, за винятком випадків, передбачених вище зазначеним Положенням «Про кредитування»;

— кредити для розрахунків з громадянами за укладени­ми з ними договорами за здану сільськогосподарську про­дукцію надаються в безготівковому порядку шляхом пере­рахування коштів на особові рахунки громадян. В окремих випадках ці кошти можуть видаватися готівкою;

-у виняткових випадках кошти в рахунок наданого кредиту можуть бути перераховані на поточний рахунок позичальника для використання їх на цілі, передбачені кре­дитним договором, зі збереженням права контролю банку *за цільовим використанням кредиту;

- сума кредиту, що надається позичальнику, знаходить­ся в межах ліміту, встановленого для відділення (дирекції),

Питання про надання кредиту в сумі, що перевищує граничний розмір, в межах якого має право приймати рі­шення кредитний комітет відділення банку, вирішується за підпорядкованістю кредитним комітетом дирекції банку, а при перевищенні граничного розміру, встановленого для

дирекції,- кредитним комітетом банку на підставі обґрун­тованого клопотання відділення банку або дирекції.

Здійснюється кредитування тільки тих видів діяльності, які передбачені Статутом (положенням) позичальника.

Процес кредитування передбачає безумовне додержан­ня принципів. '

Принципи кредитування - це основні положення кре­дитного механізму, що визначають сам процес кредиту­вання.

Принцип терміновості означає, що кредит має бути по­гашений у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отриман­ня нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне пога­шення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту,

Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів в конкретні господарчі про­цеси, на строго визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність з ура­хуванням економічної кон'юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку. Залежно від цілей розрізняють:

1) кредит для фінансування оборотного капіталу;

2) кредит для фінансування основного капіталу;

3) кредит для фінансування торговельно-посередниць­ких операцій.

Принцип платності — означає, що позичальник має вне­сти в банк визначену плату за користування кредитом.

Відсотки, які сплачує позичальник за користування коро­ткостроковими банківськими кредитами, відносять на собі­вартість продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи реконструкцію, позичальник сплачує за ра­хунок прибутку, якіш залишається в його розпорядженні.

Витрати позичальника на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.

Розмір відсоткової ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно в залежності від вартості кредитних ресурсів, характеру наданого забез­печення і розміру витрат по утриманню заходу, що креди-

1 Організація і планування кредиту. Під ред. О. І. Лаврушина. М.- 1997-С. 321.

тується, попит та пропозиції на кредитному ринку в конк­ретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, необхідних для надан­ня кредиту, витрати на ведення банківських справ і забез­печувала одержання доходу банку.

Нарахування відсотків за користування кредитом здійс­нюється відповідно до правил бухгалтерського обліку про­центних та комісійних доходів і витрат банків, затвердже­них постановою Правління НБУ від 25.09.97 р. № 316.

Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встанов­лені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансованих щомісячних платежів. Суми авансованих платежів визначаються що­квартально з урахуванням фінансових можливостей пози­чальника і банку.

При цьому строк сплати авансованих щомісячних пла­тежів може бути перенесений, але не пізніше строку квар­тального платежу.

Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень відсоткової ставки за кредит залежно від зміни від­соткової політики органами, в компетенцію яких входить вирішення цих питань, попиту та пропозиції на кредитні ресурси.

Кредити зі стягненням пільгових (знижених) відсотків ' надаються тільки за умови відшкодування, за рахунок кош­тів органів, що приймають таке рішення.

У разі несплати позичальником нарахованих відсотків у строки, їх сума відноситься на відповідні рахунки простро­ченої заборгованості по нарахованих відсотках.

Слід зазначити, що банк припиняє нарахування від­сотків по прострочених кредитах у разі:

- повного виконання зобов'язань позичальником;

- оголошення позичальника банкрутом;

- ліквідації позичальника;

- закінчення строку позовної давності;

*      - вчинення нотаріального запису про примусове стяг­нення боргу;

- рішення суду про примусове стягнення;

- прийняття банком на баланс заставленого майна;

- укладення угоди про заміну кредитного зобов'язання іншим зобов'язанням між тими ж сторонами (оформлення векселем, прийняття банком на баланс майна позичальни­ка).

Банк може призупинити нарахування відсотків по кре­дитах, які за класифікацією Національного банку України віднесені до небезпечних і безнадійних.

Рішення про призупинення нарахування відсотків при­ймається кредитним комгветом установи банку, який при­ймав рішення про надання кредиту, після детального опра­цювання кредитної справи працівниками кредитних підро­зділів, служби безпеки та юридичної служби, які подають обгрунтовані висновки про можливість призупинення на­рахування відсотків.

Принцип забезпечення кредитування означає наявність у позичальника юридичне оформлених документів, що га­рантують своєчасне повернення кредиту.

Кредитна політика держави та її вплив на стан економіки

Кредит — надзвичайно важлива категорія ринкової еко­номіки. На жаль, недооцінка товарно-грошових відносин у командній економіці, всіляке їх обмеження принизили роль і значення кредиту, призвели до зниження його дієвості та ролі як могутнього засобу розвитку продуктивних сил. За­ідеологізована економічна теорія позбавляла його суть, спотворювала його справжню природу. Вважалося, що ка-_.__тегорія позичкового капіталу фетишизує буржуазні вироб­ничі відносини, створюючи видимість, нібито позичковий капітал має паразитичний характер, оскільки його власники нічого не створюють, а привласнюють чужу працю. В тео­рії і на практиці недооцінювали кредит, а сфера його засто­сування штучно обмежувалася.

У господарській практиці, особливо в капітальному будівництві, переважало бюджетне фінансування. Уза­гальнюючим показниVом були мільярди капіталовкла­день. Йшлося не про ефективність використання засобів, а про кількість їх «освоєння», що стало однією з причин загальної низької ефективності планово-командної еко­номіки.

В сучасних умовах, коли відбувається перехід до рин­кової економіки, потрібно не тільки подолати збочення трактування кредиту, а й розкрити всі можливості його практичного застосування.

Кредит - категорія об'єктивна, бо його необхідність по­лягає в самому процесі виробництва. У ході кругообігу ка­піталу неминуче утворюються тимчасово вільні засоби. Як

уже зазначалося, засоби праці -будівлі, машини, облад­нання переносять свою вартість на створювані товари час­тинами. Тому амортизаційні відраховування поступово на­копичуються на рахунках підприємств. І коли обладнання зношується або коли підприємство робить капітальний ре­монт, накопичені амортизаційні відрахування використо­вуються для реального оновлення обладнання.

Те саме можна сказати про виручку від реалізації про­дукції. Вона використовується не відразу в момент надхо­дження на придбання сировини, матеріалів, виплату заробі­тної плати й премій, а поступово в міру необхідності. На­приклад, заробітна плата виплачується, як правило, двічі на місяць, а в проміжку між цими виплатами засоби, які при­значені на сплату праці, тимчасово вільні. Підприємства поступово накопичують засоби для розширення виробниц­тва, підвищення якості продукції, пов"язані з великими за­тратами. Щоб їх забезпечити, необхідно нагромадити кош­ти. Це й створює реальну основу для виникнення кредит­них ВІДНОСИН.

Поряд із тимчасово вільними коштами в одних підпри­ємств у інших виникає необхідність у залученні додатко­вих коштів понад ті суми, які вони мають на даний мо­мент. Окрім постійних коливань, потреби підприємств у додаткових ресурсах є і сезонні. Зокрема, це підприємства із сезонним характером виробництва, до яких належать сільськогосподарські, торфодобувні підприємства, під­приємства по вирощуванню та вилову риби, заготівлі лісу, заготівлі та переробці сільськогосподарської сировини. У певні періоди року на підприємстві із сезонними умовами виробництва, як правило, виникає потреба в кредиті для формування змінних запасів. Наприклад, цукровий завод для забезпечення нового сезону цукроваріння повинен створити запаси палива, тари, а головне -заготувати цук­ровий буряк. Усе це потребує істотного збільшення обо­ротних засобів.

Якби їхній обсяг встановлювався за максимальною по­требою в них, то виявилося б, що у підприємства весь час є тимчасово вільні кошти, а їх витрати могли б бути нераціо­нальними. І, навпаки, кошти використовуються по-госпо­дарському в тому разі, коли підприємство обходиться міні­мальними оборотними засобами, а в момент максимальної потреби (заготівля цукрового буряку на весь період цукро­варіння) це завдання вирішується за допомогою кредиту. Тим самим підприємство намагається забезпечити ефекти­вну переробку сировини, максимальний вихід продукції.

У міру реалізації виготовленої продукції підприємство по­вергає кредит із відповідними процентами. Такий спосіб організації та функціонування виробництва забезпечує найефективніше никористання засобів, більш високу ефек­тивність економіки. Отже, кредит, кредитні відносини це не тільки об'єктивно необхідна економічна категорія, а й діє­вий спосіб підвищення ефективності економіки.

Кредит - важливий фактор розвитку виробничих сил. Основна частина довготермінових позик іде на будівництво нових і розширення й удосконалення чинних підприємств. Кредит виступас: великим джерелом засобів для науково-технічного вдосконалення виробництва. Він є головним інструментом в таких умовах виробництва.

Короткотермінові позички широко використовуються для утворення запасів обладнання у будівництві. Практика розвитку кредитних відносин породила такий специфічний Інститут, як інноваційні фонди, що використовуються на підтримку на швидке й широке втілення нової перспектив­ної техніки й технології, науково-технічних новинок, а це відповідно веде до переходу нового покоління машин та об­ладнання й становлення нового технологічного способу ви­робництва. ''„'/•

Кредит -універсальний Інструмент розподілу й пере­розподілу національного доходу, фінансових ресурсів, а відповідно матеріальних і трудових ресурсів, вирівнювання рівнів рентабельності підприємств на основі переливу капі-талу/що сп^є^роП>ееивним-^трукгурним-зрушенням у народному господарстві.

• -«Кредит сприяє безперервності процесу вирооництва, за­безпечує прискорення обороту капіталу, збільшення прибу­тку. Це пов'язано > тим, що він дає змогу своєчасно й повно задовольнити1 потреби у коштах на купівлю сировини, ма­теріалів, палива тоиш, на забезпечення безперервності про­цесу виробництва, \

і       Кредит дас чмогу скорочувати неоохідну для даного оо-сягу 'виробництв І:а °бсягу товарів суму коштів і тим са­мим ефективно використовувати грошові ресурси в народ­ному госЩарстві. За допомогою кредиту прискорюється процес перетворення виробничої й товарної форм у грошо­ву скорочується час виробництва та обігу прискорюється оборотніс^Шігових засобів.

Принципи "-кредиту -забезпеченість позики, повернен­ня терміновість і платність - роблять кредит засобом еко­номічного контролю за ходом виробництва та обігом про-! дукції, підвищенням її якості й зростанням ефективності

суспільного виробництва. Досвід переконує, що реалізація можливостей, які закладені в кредиті, залежить головним чином від економічної системи. В умовах адміністративно-командної системи коли всі підприємства й банки були державною власністю й держава виступала, по суті, єдиним господарюючим суб'єктом, кредит із стимулюючого засобу перетворився в додаткове джерело фінансування виконання завдань народногосподарського плану. Його дієві принци­пи не реалізувалися, бо протистояли природі відносин дер­жави і державних підприємств. Як правило, підприємства кредит брали, але використовували його неефективно й не в змозі були повернути. Значні суми заборгованості з позик банків списувались, рішенням уряду, за рахунок державно­го бюджету. Неефективному використанню кредиту сприяв і низький рівень процентних ставок. Отже, держава не мог­ла боати у своїх же підприємств високу плату за кредит, а підприємства безвідповідально ставились до його повер­нення.

Багатоукладна ринкова економіка, конкуренція ство­рюють умови для повної реалізації творчих можливостей, закладених у кредиті. Безліч самостійних господарюючих суб'єктів, намагання отримати найбільший прибуток шля­хом зниження витрат виробництва, підвищення конкурен­тоспроможності своєї продукції негайно потребує необхід­ності раціонального й ефективного використання усіх ре­сурсів і насамперед кредиту для досягнення найвищих результатів.

Жорсткі закони ринку забезпечують неухильне здійс­нення принципів кредиту. І ми є свідками, коли иідприємці-невдахи, будучи неспроможними повернути кредит, позбу­ваються всього, навіть власного житла. Наука ринкового господарювання опановується з великими труднощами і навіть втратами.

Таким чином, кредит містка за своїм змістом категорія є об'єктивно необхідною формою функціонування суспіль­ного виробництва, яка істотно впливає на всі сфери суспі-, льного відтворення. Вона дедалі глибше втілюється в життя й діяльність кожної людини, що знаходить особливо яскра­вий вираз у широкому розповсюдженні кредитних карток, продажу товарів та послуг у кредит тощо. Тому розуміння широти охоплення кредитними відносинами виробництва й суспільства в цілому становить, важливу умову для всебіч­ного й ефективного його використання.

Кредитна система України в умовах переходу до ринку1

Сучасна кредитна система України являє собою сукуп­ність кредитних відносин'та інститутів, які організовують ці відносини.

Кредитними називають ті відносини, які складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових кош­тів підприємств, організацій, населення, і використання цих коштів відбувається на умовах повернення для задо­волення економічних і соціальних потреб суспільства. Основним провідником кредитних відносин в суспільстві є банки.

Кредитну систему становлять:

-банки (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні);

— небанківські організації (лізингові, факторингові, Ін­вестиційні, страхові фінансові компанії, пенсійні фонди, взаємні фонди, ломбарди тощо).

Головною ланкою кредитної системи є банки.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську ді­яльність» від 20.03.91 р. банками вважаються установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської дія­льності та громадян за рахунок залучення коштів підпри­ємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування "народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених цим Законом.

Банки є юридичними особами. Вони є економічно само­стійними і повністю незалежним VI від виконавчих <а розпо­рядних органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю, а також щодо вимог 5 вказівок, які не відповідають чинному законодавству.

Банки - одна із важливих структур ринкової економі­ки. Україна, як й інші незалежні держави колишнього СРСР, переходять до нової економічної системи, яка ос­нована не на командно-розподільчих, а на ринкових від­носинах. Ринковій економіці необхідна відповідна банків­ська система, яка є складовою кредитної системи України (див. схему 9).

Слід зазначити, що в літературі часто трактують банків­ську систему як сукупність банків, що функціонують в еко­номіці країни. Таке визначення тлумачить банківську сис­тему як механічне об'єднання банків, що не має заздалегідь окреслених цілей, своїх специфічних функцій і не виконує самостійної ролі на грошовому ринку.

Ми знаємо, що успіх реформування економіки суве­ренної України на здоровій ринковій основ? великою мі­рою визначається ефективною роботою фінансово-кре­дитної" системи, основою діяльності якої є банківська сис­тема. Надійність і стабільність роботи банківської системи є одним із найважливіших факторів стійкості й нарощу­вання ефективності національної економіки. Водночас специфіка становлення банківської системи у країнах із перехідною економікою, як не прикро стверджувати, ви­значається відсутністю поки що повноцінних ринкових відносин. Скажімо, коли у високорозвинених державах загальні активи банків у 1,5-2 рази перевищують за варті­стю внутрішній валовий продукт, то у Російській Федера­ції загальні активи комерційних банків сягають 35-40 від­сотків ВВП. Що ж до України, то цей показник у зв'язку з

недостатнім розвитком національної банківської системи ще менший.1 Ось чому без якісних змін у кредитно-бан­ківській сфері реально неможливе соціально-економічне реформування в Україні.

Слід зазначити, що банківські системи розвинутих країн теж не є чимось завершеним, незмінним. Вони постійно удосконалюються. Зокрема, в Японії у квітні 1998 р. набув чинності закон «Про Банк Японії». Тож, говорити, що в країнах ринкової економіки є сталі банківські системи, не­вірно. Оскільки, вони розвиваються і з цим несуть зміни і реформи у банківській сфері."

Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих бан­ків, а будується за виробленою заздалегідь концепцією, в межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.

Згідно Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» перш ніж визначити, які банки можуть бути в Украї­ні і як вони повинні функціонувати, ст. 1 зафіксувала кон­цептуальне положення, що банківська система України має бути дворівневою, і встановила, які банки відносяться до кожного з рівнів та яким буде механізм зв'язків між ними. Необхідність формування банківської системи, як особли­вої структури, визначається двома групами причин:

1) пов'язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків з загальносуспіль­ними інтересами -забезпеченням сталості грошей і стабі­льної роботи всіх банків;

2) пов'язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі. Для цього набір банківських інститутів та інструментів, які надаю­ться ниші, повинен бути досить широким та мобільним, щоб можна було заповнити будь-який сектор ринку, яким би вузьким чи невигідним він не був. Для цього бан­ки повинні керуватися в своїй діяльності не тільки коме­рційними інтересами а й вимогами системи, в яку вони включені.

Як було зазначено, банківській системі України харак­терна дворівнева побудова, яка властива всім банківським системам країн.з ринковою економікою.

На першому рівні знаходиться один банк або декілька банків, об'єднаних спільними цілями і завданнями. Такій установі надається статус центрального банку. У нас - це Національний банк України, який і є центральним. Наприк­лад, в США, центральним банком називають федеральну резервну систему, яка складається з 12 резервних банків діяльність яких регулюється Федеральним законодавством. В інших країнах назва «національний» може означати, що банк повністю або частково належить до національного ка­піталу і діє в його інтересах. У Великобританії, на відміну від США, Центральний банк - це один потужний банк, що має назву Англійський банк, у Японії - Центральний Банк Японії, який створювався спочатку на ЗО років, а в 1942 р. отримав безстроковий статус.

Національний банк України як зазначено в ст. 6, 7 Закону «Про банки і банківську діяльність», є самостійною юридич­ною особою, незалежною від уряду, підзвітною Верховній Раді України і має право законодавчої ініціативи.'

На НБУ відповідно до зазначеного закону покладено такі основні функції:

- емісія грошей та організація їх обігу;

- кредитор останньої надії для комерційних банків;

- організація розрахунків між банками;

- обслуговування державного боргу країни;

- проведення операцій на ринку державних цінних па­перів на валютному ринку;

- здійснює реєстрацію комерційних банків та ліцензу­вання операцій, які вони виконують;

- контроль за діяльністю комерційних банків.

Центральний банк здійснює контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства.

У разі систематичного недотримання комерційни­ми банками цього законодавства Центральний банк мо­же:

- ставити перед засновниками комерційного банку пи­тання про здійснення заходів з фінансового оздоровлення банку (збільшенню власних коштів, зміні структури активів тощо), про організацію чи ліквідацію банку;

- застосовувати санкцію у вигляді стягнення грошового штрафу в розмірі додаткового доходу, одержаного внаслі­док неправомірних дій банку;

- підвищувати норми обов'язкових резервів;

' —призначати тимчасову адміністрації для управління

банком на термін, необхідний для його фінансового оздо­ровлення;

- відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій.

Слід зазначити, що регулюючі функції у сфері фінансів НБУ виконує разом із державними фінансовими органами (Мінфін, Державна скарбниця).

На другому рівні банківської системи знаходяться реш­та банків, які в Україні прийнято називати комерційними банками, вони є головною ланкою кредитної системи України,

Комерційні банки —це кредитні установи, що здійсню­ють універсальні банківські операції для підприємств усіх галузей народного господарства (крім емісії грошей) за ра­хунок грошей, залучених у вигляді вкладу.

Відповідно до ст, 25 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» комерційні банки здійснюють на дого-   ' вірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше бан­ківське обслуговування підприємств, установ, організацій шляхом виконання операцій і надання послуг.

Саме банківська система через комерційні банки обслу­говує народне господарство відповідно до задач, що випли­вають з грошово-кредитної політики центрального банку України. Тому комерційні банки можна розглядати як сис­тему комерційних банків, які є фундаментом всієї банківсь­кої систем й.

Під систелгою:;комерційних банкі ^необхідно розуміти систему комерційних банківських установ, що саморозви-ваються на підставі чесної конкуренції і функціонування означених структур у взаємозв'язку та взаємозумовленості з урахуванням єдиного правового поля, чітких реіулятив-них правил й створення для цього необхідної інфраструк­тури в інтересах економічного зростання і задоволення по­треб народного добробур/,

Комерційні банки можна розглядати у двох аспектах — широкому та вузькому.

У широкому розумінні комерційний банк — не будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської си­стеми. Таке трактування характерне для української прак­тики в якій усі банки, крім трьох, по суті називаються ко­мерційними,

У вузькому розумінні комерційний банк - це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій з єди­ною метою одержання максимального прибутку. Так він характеризується у банківській практиці Німеччини, США

та інших країн, у яких, поряд із групою комерційних бан­ків, діє велика група інших банків другого рівня, які не на­зиваються комерційними.1

Особливо важливим для теоретичного і практичного розуміння (в економічному і правовому аспекті) процесу формування мережі комерційних банків має розробка їх чіткої класифікації.

Науково обґрунтована, раціональна 1 оптимальна кла­сифікація дала б змогу найкраще враховувати специфічні властивості перехідної економіки, могла б сприяти повні­шому виявленню істотних факторів щодо піднесення рівня господарсько-фінансової діяльності в усіх галузях економі­ки, а разом із тим зростання дісвості та ролі комерційних банків у цьому процесі.

В залежності від порядку створення розрізняють: лере-профільовані та новостворені комерційні банки.

Так, статус комерційних одержали колишні державні банки. На базі Жилсоцбанку був організований Укрсоц-банк, Агропромбанку - АК АПБ «Україна», Промбудбанк -Промінвестбанк. Таке перепрофілювання привело до ство­рення нерівних умов для діяльності банків, поставивши в важке положення новостворені банки. Тому, що колишні державні банки були забезпечені приміщеннями, офісною технікою, транспортними засобами, кадрами, мали велику і солідну клієнтуру. Новостворені комерційні банки нічого цього не.мали. Більш того, вони взяли на_.себе обслугову­вання більш ризикованих ринкових структур. Але слід ска­зати, що новостворені комерційні банки швидко адаптую­ться до економічних ситуацій, що постійно змінюються, мають підготовлений персонал.

У залежності від набору операцій, які виконують коме­рційні банки розрізняють:

-спеціалізовані комерційні банки;

— універсальні.

Спеціалізовані комерційні банки виконують тільки окремі операції на ринку і функціонують у вузькому секто­рі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки, де потріб­ні спеціальні знання.

Універсальні комерційні банки виконують широке коло операцій охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки.

В Україні переважну кількість комерційних банків мо­жна віднести до категорії універсальних. Цей факт універ­сального характеру банків України слід шукати в тому, що формування їх припало на затяжну смугу інфляції. Щоб максимально диверсифікувати свої ризики, що набули в умовах інфляції загрозливого характеру, навіть ті банки, що створювалися як спеціалізовані, згодом змушені були знач­но розширити коло своїх операцій. Статус спеціалізованих в Україні зберегли тільки Ощадний банк та Ексімбанк, оскільки від ризиків в умовах інфляції їх захищала держав­на форма власності.

Всі універсальні банки можна об'єднати в 3 групи:

1. Комерційні банки.

2. Ощадні банки.

3. Кооперативні банки.

Комерційні банки обслуговують насамперед підприєм­ства та організації різних галузей народного господарства, а також фізичних осіб. Правовою формою їх організації є переважно акціонерна. Банківські акціонерні товариства можуть бути відкритого та закритого типу. Акціонерами можуть бути юридичні та фізичні особи. Серед юридичних осіб переважають акціонерні компанії, але можуть бути і приватні фірми, державні підприємства. Так, значна части­на акціонерного капітану трьох найбільших комерційних банків України (Промінвестбанку, АК АПБ «Україна», Укрсоцбанку) належить державі, а серед їх акціонерів пе­реважають фізичні особи,-зокрема працівники цих банків.

Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. В Україні мережа ощадних інститутів представ­лена одним банком - Ощадним банком, який за кількістю філій та зайнятих працівників є найбільшим банком і пі­ймає домінуючі позиції на ринку заощаджень. Розвиток Ощадного банку України в бік комерційних банків явно відстає. Він поки що Ітрацює переважно в режимі звичай­них ощадних кас обмежуючись прийняттям вкладів насе­лення з використанням їх переважно через міжбанківський ринок.

З активізацією заощаджу вального процесу в Україні, створенням передумов для розвитку споживчого кредиту, розвитком малого і середнього бізнесу зростатиме й попит на банківські послуги, найбільш доступні для установ Ощадного банку.

Третю групу універсальних банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки). В Україні система кре­дитних товариств тільки починає розвиватися. Найбільш

відомим представником цієї групи банків є Експобанк, що функціонує в Києві. Проте цей різновид універсальних бан­ків в Україні розвивається надто повільно, що спричинено такими обставинами:

- гальмуванням розвитку малого і середнього бізнесу, виробничої кооперації;

- недостатнім розвитком фондового ринку, підривом довіри широких верств населення до фінансових посеред­ників взагалі.

Щодо спеціалізованих банків, то вони виникають у та­ких секторах ринку:

- споживчого кредиту;

- іпотечного кредиту;

- сільськогосподарського кредиту тощо За організаційною структурою комерційні банки бува­ють:

-такими, ще мають велику мережу філій, розташова­них по всій території країни;

- безфілійні банки.

На підставі ст. 25 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії за погодженням із Національним банком України.

До банків, які мають велику кількість філій належать ті, що були створені на базі колишніх державних банків. Як зазначалось више, це, зокрема АК АПБ «Україна», «Укрсоц-баню>, «Укрпромбудбанк». Інші банки мають незначну кількість філій, або зовсім їх не мають.

Відповідно до сч. 23 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» комерційні банки можуть бути різних форм власності,

Нинішній стан економіки, в тому числі банківської справи в Україні, не дає достатніх підстав повністю ствер­джувати, що система комерційних банків с повністю дореч­на і завершена.

Зазначимо передусім, що за роки незалежності (1991— 1999) зроблено чимало. Сьогодні можна сказати., що бак-

ківська система набуває рис органічної"частини ринкової економіки, що має бути побудована у нашому суспільст­ві, яке крокує шляхом демократії і суверенного самостій­ного розвитку.1 Аналіз діяльності комерційних банків України свідчить, що на^ьогодні вони є найкраще підго­товленими і дисциплінованими банківськими установа­ми, що їх діяльність базується на принципах законності (зокрема норм фінансового права, банківського законо­давства, господарського і підприємницького права), до­тримуючись конфіденційності, професіоналізму, відпові­дальності/ -

Механізм взаємозв'язку між банком і позичальником

Ринкова економіка — це економіка договірних відносин між рівноправними і рівновідповідальними партнерами. На кредитному ринку в договірні відносини вступають банки, як кредитори і позичальники (юридичні та фізичні особи).' Відносини між кредитором і позичальником, їх. взаємозв'язок являються відносинами двох суб'єктів кре­дитування. Виникнення кредитних відносин між банком і позичальником можливе за таких умов:

1. Учасники (кредитор і позичальник) мають бути взає-мозацікавленЬ кредитор -~у видачі кредиту, а позичаль­ник- в його отриманні, тобто повинні збігатися економічні та правові інтереси.

2. Необхідна наявність економічних і юридичних гаран­тій повернення кредиту після певного строку.

3. Позичальник має бути власником майна, або має бути власником, наділеним правом на користування та розпоря­дження ним. Л

Процедуру отримання кредиту позичальником показано на схемі 10.

На першому етапі позичальник і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди.

Якщо позичальник бажає встановити успішні контакти з банком, які задовольнять усі його прохання щодо надання позички, то він повинен проникнутися довірою до банку, а банк має довіряти йому. Тому що лише довірчі відносини між банком і позичальником створюють основу для успіш­ного співробітництва при наданні кредиту.1

Ще до початку переговорів позичальник повинен бути впевнений, що він довіряє банку, а зокрема, працівнику, який безпосередньо буде вести з ним бесіду про можли­вість надання позики.

Чим більше позичальник обізнаний у кредитах, компе­тентний у сьогоднішній ринковій економіці, підготовлений до переговорів, знає що підприємство рентабельне і прибу­ткове, та може документально підтвердити це, тим більше поступок зробить йому банк.2

Зі своєї сторони банк поставить ряд питань до пози­чальника.

Якщо ви не 6оржн^і^^і^ваші_иозиції на переговорах чинні. Але потрібно Е^аТоЕ^ваТиТ щсГбанку дуже не по­добається, якщо на них давлять, заставляють швидко приймати рішення, тим більше, що річ іде про кредиту­вання, У цьому випадку банк проявляє обережність. З точки зору банку рішення, прийняте поспішно, може бу­ти невірним.1

За позитивних наслідків банк готовий прийняти доку­менти позичальника д)Ія розгляду.

На другому етапі позичальник для одержання кредиту звертається знову в банк з клопотанням (заявою) на Ім*я керівника установи банку.

У заяві на одержання кредиту зазначається: цільове призначення кредиту його сума, строк користування, вклю­чаючи конкретні строки погашення кредиту, запропоноване забезпечення, а також характеристики проекту (заходу), що кредитується та його економічної ефективності.

1 Гросиан Р. К. Как вести дела с банками. М.: Международнме отноше-ния.-19%,- С.40.

Для попередньої оцінки кредитування разом з клопо­танням позичальник подає банку індивідуальну картку.

Передусім зазначимо що питання про надання кредиту в сумі, що перевищує граничний розмір, у межах якого має право приймати рішення кредитний комітет відділення банку, вирішується за підпорядкованістю кредитним комітетом ди­рекції банку, а при перевищенні граничного розміру, встанов­леного для дирекції,- кредитним комітетом банку на підставі обгрунтованого клопотання відділення банку або дирекції.

Також за рішенням кредитного комітету вищестоящого органу (дирекції чи банку) кредит надається позичальнико­ві, аналіз фінансового стану якого свідчить про високий ступінь ризику кредитування.

Крім цього кредитний комітет своїм рішенням заборо­няє надання кредиту:

- на покриття збитків від господарської діяльності по­зичальника;

- на формування та збільшення статутного фонду будь-яких підприємств та організацій;

- на внесення платежів у бюджет і позабюджетні фонди;

- підприємствам, проти яких порушено справу про бан­крутство (за винятком" випадків надання кредитів у межах процедури санації підприємства під заставу його корпора­тивних прав);

- підприємствам., які мають прострочену заборгованість по кредитах та відсотках.

Ці вимоги висуває акціонерний комерційний агропро­мисловий банк «Україна» виходячи зі своєї кредитної полі­тики згідно з Положенням «Про кредитування» від 20.12.1997р.

Для вирішення питання про надання кредиту позичаль­ником надаються необхідні документи, склад яких зале­жить від характеру кредитної операції. Для різних груп клі­єнтів можуть розроблятися різні пакети документів. До складу пакета документів входять:

- нотаріально завірені копії установчих документів, по-* ложень, реєстраційних посвідчень (свідоцтв), дозволів на право здійснення окремих видів підприємницької діяльнос­ті, документи, що посвідчують право власності на землю або право тимчасового користування земельною ділянкою, та гній і документи, що підтверджують правомірність клієн­та в одержанні кредиту;

-техніко-економічне обґрунтування кредитованого за­ходу, що характеризує рівень його ефективності, рентабе-

льності; та окупності з розрахунками очікуваних надхо­джень від реалізації продукції (проведення робіт, надання послуг), за рахунок яких передбачається погасити майбут­ній кредит;

- річний звіт, баланс позичальника на дві останні звітні дати з періодичними статистичними звітами та звітами про фінансові результати, декларації про доходи, інша звітність і матеріали для визначення кредитоспроможності пози­чальника, забезпеченості повернення кредитів, а при необ­хідності — висновки аудиторських організацій для підтвер­дження його фінансового стану;

- копії контрактів на підтвердження кредитної операції або договір про наміри, включаючи договори оренди при­міщень, обладнання, а також інші документи, які супрово­джують здійснення кредитного заходу;

- виписки із рахунків позичальника, у разі якщо його поточний рахунок відкрито в іншому банку;

- перелік майна (майнових прав), що пропонується в за­ставу, оригінали і належним чином завірені копії докумен­тів, що підтверджують право власності заставника на це майно (майнові права). Такими документами можуть бути:

І. Платіжні документи.

2. Договори купівлі-продажу, міни, дарування та інші, в необхідних випадках засвідчені нотаріально або через фон­дову біржу.

3. Довідка державної нотаріальної контори про відсут­ність арешту та заборони на відчуження майна.

4. Реєстраційне посвідчення, видане в Бюро технічної інвентаризації (БТІ).

5. Технічний, паспорт, свідоцтво про реєстрацію транс­портного засобу.

6. Письмова згода всіх співвласників майна на передачу його в заставу банку.

7. У випадках, щскпередбачені чинним законодавством, дозвіл уповноваженої^) державного органу на передачу майна в заставу.

8. Документи, що підтверджують ціну та оцінку вартос­ті майна, яке надається в заставу.

9. Проект договору страхування або письмове підтвер­дження страхової компанії про згоду на страхування майна, яке надається в заставу (у випадках, коли страхування є обов'язковим відповідно до чинного законодавства, або на вимогу банку).

10. Інші документи, що підтверджують забезпечення зобов'язань щодо повернення кредиту. Одночасно надасть-

ся Книга запису застав майна (виписка з Державного реєст­ру застав рухомого майна).

11. Нотаріально засвідчені копії ліцензій на здійснення діяльності, передбаченої статутом позичальника, якщо це вимагається відповідно до чинного законодавства.

12. Належним чином засвідчені копії документів, що підтверджують повноваження посадових осіб позичаль­ника (наказ про призначення, протокол про обрання на посаду).

13. Заява позичальника на ім'я керівника банку, в якому йому відкрито поточний та валютний рахунки (з відміткою про отримання), про надання права представникам банку на ознайомлення в будь-який час зі станом його рахунків.

14. Заява позичальника на ім'я керівника подагкової адміністрації про надання права .представникам банку в будь-який час ознайомлюватися з документами, що харак­теризують стан його підприємства.

15. Бізнес-план позичальника, якщо кредит надається юридичній особі, яка новостворена, немає ще фінансових звітів та іншої документації.

16. При розгляді питання про видачу кредиту на при­дбання майна в процесі приватизації державних підпри­ємств - копія договору між продавцем і покупцем, що міс­тить відомості про продавця, покупця, посередника, най­менування підприємства і його місцезнаходження, склад і ціну активів підприємства, у тому числі піну земельної ділянки (у разі її продажу) або умови її оренди, кількість і ціну акцій акціонерного товариства, порядок видачі майна підприємства, форму і строки платежу, взаємні зобов'я­зання сторін щодо подальшого використання підприєм­ства.

Позичальник подає банку копію картки зі зразками під­писів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпо­ряджатися рахунками в банку та підпису на платіжних та інших розрахункових документах, довідку податкової ад­міністрації про постановку на облік, довідку банку про за-* лишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

У разі необхідності банк може вимагати пред'явити ін­ші документи і відомості, що підтверджують забезпеченість повернення кредиту та надійність фінансового стану пози­чальника.

Для позичальників, які мають постійні кредитні відно­сини з банком і хорошу репутацію, перелік документів, передбачених п. 5.2. Положення «Про кредитування» може бути скорочений.1

Термін розгляду заяви позичальника визначається кері­вником установи банку і обчислюється з часу подання по­зичальником повного пакета документів.

До укладення кредитного договору, на третьому етапі банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарсь­кої операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та умови кредитування.

При аналізі документів позичальника особливу увагу слід приділити таким питанням:

-дієздатність, відповідальність та компетентність кері­вників позичальника, їх правочинність виступати від імені позичальника, якість звітів та інших документів;

-ділова репутація позичальника (готовність не тільки повернути кредит і сплатити проценти за користування ним, а й виконати всі зобов'язання за умовами контрактів чи договорів);

- необхідно мати відомості про те, чи акуратно та своє­часно позичальник виконує свої зобов'язання перед креди­торами, в тому числі і перед банком, чи має він борги перед іншими банками;

- здатність позичальника вести прибуткову діяльність з урахуванням умов, що впливають на його фінансовий стан (стан економічної кон'юнктури, наявність конкуренції з боку інших виробників аналогічної продукції, податкова політика, ціни на сировину тощо), тобто його спроможність виробляти і реалізувати продукцію, підтримувати її конку­рентоспроможність, запроваджувати заходи, спрямовані на збільшення доходів;

- кредитування тих видів операцій, що передбачені ста­тутом (положенням) позичальника;

- підтвердження цілей кредитування контрактами чи договорами, які супроводжують кредитну операцію, особ­лива увага звертається на умови платежу за контрактом чи договором;

- наявність у позичальника джерел коштів, які можуть бути використані в достатньому обсязі для погашення за­боргованості по основному боргу, відсотків за користуван­ня кредитом та інших витрат,, пов'язаних з кокетуванням кредитом.

1 Див, Положення «Про кредитування» АК АПБ «Україна» 20.12.98 р.

Такими джерелами, для погашення заборгованості, мо­жуть бути:

а) виручка від реалізації продукції, що виробляється за­вдяки здійсненню проекту кредитування;

б) виручка від реалізації продукції власного виробницт­ва, не пов'язаного з проектом кредитування;

в) інші кошти від господарської діяльності.

Джерела надходження коштів мають бути підтверджені відповідними контрактами, договорами чи іншими угода­ми, які містять повноцінні зобов'язання позичальника по­ставити а покупця купити відповідну продукцію;

г) ефективність та окупність проекту чи господарсь­кої операції, що пропонується для кредитування. Перева­гу слід віддавати високоефективним заходам, які швидко окупаються;

д) кредитоспроможність позичальника як гарантія ви­конання ним своїх зобов'язань перед банком.

Аналіз кредитоспроможності і фінансового стану пози­чальника здійснюється відповідно до Положення «Про оцінку фінансового стану позичальника».1

В Україні критерії оцінки фінансового стану підпри-ємств-позичальників визначаються кожним комерційним банком самостійно.

Для оцінки фінансового стану підприємства — юридич­ної особи враховуються такі об'єктивні показники його ді­яльності:

- обсяг реалізації;

- прибутки і збитки;

- рентабельність;

-ліквідність;

- грошові потоки (рух коштів на рахунках: клієнтів);

- склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборго­ваності.

Ураховуються також інші фактори:

а) ефективність управління підприємством;

б) ринкова позиція підприємства і його залежність від циклічних і структурних змін а економіці та галузі;

в) наявність державних замовлень і державної підтрим­ки підприємства.

Комерційні банки розробляють показники додаткової оцінки підприємств-позичальників залежно від основного виду діяльності та форм власності.

1 Див. Положення «Про оцінку фінансового стану позичальника» 20.10.97 р. АК АПБ «Україна».

На основі проведеного аналізу системи основних пока­зників діяльності комерційним банком відзначається клас надійності позичальника. Для підприємства, що отримує кредит, важливо знати, на які аспекти його діяльності банк звертатиме особливу увагу.'

Розмір кредиту визначається на підставі техніко-еко-номічного обґрунтування кредитного заходу з урахуванням обсягів виробництва і реалізації продукції, закупівель сіль­ськогосподарської та іншої продукції і матеріалів, необхід­них для забезпечення виробничих програм, товарообігу, вантажообігу, капітальних вкладань та інших показників господарсько-фінансової діяльності підприємств, що під­тверджується укладеними договорами та контрактами на поставку і реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг, та потреби в позичкових коштах для проведення відповідного обсягу витрат.

Розмір кредиту залежить від надійності фінансового стану позичальника. Слід зазначити, що саме погіршення фінансового стану позичальника негативно впливає на якість кредитного портфелю і вимагає від банку додаткових витрат для формування резерву на можливі витрати. У зв'язку з цим може виникнути необхідність поповнення застави. У такому випадку кредитний працівник письмово повідомляє службу безпеки банку про необхідність попов­нення застави. При наявності об'єктивних причин погір­шення фінансового стану позичальника йому може бути на­дана пролонгація кредиту відповТДнб до діючого порядку.

Пролонгація кредиту — не відстрочка погашення боргу позичальника зі.зміною кінцевого строку погашення креди­ту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору. Питання про пролонгацію кредиту вирішується з урахуванням Положення Національного бан­ку України «Про порядок формування і використання ре­зерву для відшкодування можливих втрат за позичками ко­мерційних банків».

При цьому обов'язково враховуються наявність кредит­них ресурсів, їх вартість, а також відповідність строкам по­гашення.

Строк, на який може надаватися відстрочка, визнача­ється установою банку, що надавала кредит. При цьому слід враховувати, що надання відстрочки може збільшу­вати ступінь ризику. Заборгованість за такими кредитами відноситься на окремий рахунок для обліку пролонгованої  заборгованості   за   кредитами.   Розмір   відсоткової

ставки при пролонгації кредиту визначається установою банку.

Розпорядження операційному відділу про пролонгацію кредиту дає кредитний комітет установи банку.

У разі неможливості пролонгації кредиту банк реалізо­вує своє право на стягнення кредиту і відсотків по ньому із спрямуванням стягнення на забезпечення, прийняте пои його видачі, в установленому законодавством України по­рядку.

Про погіршення фінансового стану позичальника кре­дитний працівник доповідає керівнику установи банку про наявність проблемного кредиту.

Проблемний кредит - це загальна сума кредитних зо­бов'язань КЛІЄНГа ПСреД баНКОМ 3 КреДИТНОЇ УГОДИ, ;"Ю ЯКИХ

виникла загроза невиконання їх у визначений строк, у

зв'язку з  чим  повернення  кредитних  ресурсів  потреб}*:;

здійснення додаткових заходів впливу на позичальника. Причинами проблемних кредитів можуть бути: і. Помилки, допущені фахівцями банку при укладанні

кредитної угоди:

а) не професійно проведений фінансовий аналіз;

б) погано визначені характеристики кредиту через не­достатнє знайомство фахівців банку з потребами підприєм­ства і специфікою галузі та інше;

в) помилки в документальному оформленні кредиту (відсутність у.договорі важливих умов, які дисциплінують клієнта тощо).

2. Неефективна робота позичальника:

а) слабке керівництво;

б) погіршення якості продукції;

в) слабкий контроль з боку керівництва за фінансами. 3. Зовнішні фактори:

а) погіршення економічної кон'юнктури;

б) політичні зрушення;

в) зміни в законодавстві;

г) технологічні зміни.

З метою недопущення виникнення проблемного креди­ту потрібно ще до укладання кредитної угоди між банком-кредитором і позичальником чітко і глибоко:

- вивчити і проаналізувати надані позичальником доку­менти, його кредитну історію, здійснити перевірку і обсте­ження діяльності суб'єкта господарювання;

— здійснити оцінку кредитоспроможності позичальника та гаранта чи поручителя;

- проаналізувати техніко-економічне обґрунтування за­ходу що пропонується до кредитування, оцінити його ефек­тивність, окупність;

- визначити ступінь ризику кредитної операції;

- визначити умови кредитування: розмір кредиту, поря­док його надання, строк користування та строки погашен­ня, розмір відсоткової ставки, строки сплати відсотків, еко­номічні санкції в разі невиконання умов договору;

-здійснити експертизу проектно-кошторисної доку­ментації або внести пропозицію шодо залучення до цієї ро­боти фахівців зі сторони.

Ці, вище перераховані функції покладені на фахівців кредитного підрозділу.

Фахівці служби безпеки або працівники, відповідальні за забезпечення безпеки кредитної діяльності:

- перевіряють достовірність документів, наданих пози­чальником для одержання кредиту;

- вивчають історію взаємовідносин позичальника з фі­нансовими установами;

- перевіряють надійність партнерів позичальника, які причетні до кредитної операції, реальність виконання ними своїх зобов'язань; .'...._

- перевіряють наявність майна, яке пропонується у за­ставу, визначають можливість та доцільність прийняття банком такої застави;

-здійснюють контроль за зберіганням заставленого майна;

-у разі невиконання позичальником умов кредитного договору вживають заходів щодо задоволення вимог банку за рахунок предмета застави.

Фахівці юридичного відділу:

1. Розглядають наявність і правильність оформлення установчих документів, реєстраційних свідоцтв, патентів, ліцензій на здійснення різних видів господарської діяль­ності, документів, які підтверджують право оренди, воло­діння землею, майном, гарантують здійснення кредитної операції.

2. Розглядарть договори (контракти, що супроводжу­ють кредитну операцію). При цьому передбачається чи пе­редбачено в контрактах захист економічних інтересів пози­чальника. -іі4^

Кожна із зазначених служб готує і подає кредитному комітету свої висновки щодо можливості та умов видачі кредиту, його суми, строку, умов погашення, відсоткових ставок, форми забезпечення зобов'язань.

На підставі висновків служб банку кредитний комітет приймає відповідне рішення, яким дає свою згоду на на­дання кредиту. Цим завершується четвертий етап процеду­ри отримання кредиту.

Укладення кредитних договорів

Важливим етапом процедури отримання кредиту є укладення кредитного договору (угоди).

Слід зазначити, що кредитний договір відноситься до типу господарських договорів.

По-перше, суб'єкти кредитування (банк-кредитор і по­зичальник) виступають як юридичне самостійні особи По-друге, виступають як гаранти майна один перед одним, і, по-третє,-як суб'єкти, які проявляють взаємну економі­чну зацікавленість один до другого. Дійсно, усі питання, які пов'язані з кредитуванням, вирішуються позичальни­ком і банком саме на договірних засадах шляхом укладен­ня кредитного договору (угоди).

Відповідно до Положення «Про кредитування», затвер­дженого постановою Правління Національного банку Ук­раїни від 28.09.95 р. № 246, кредитні договори укладаються тільки в письмовій формі.

* Згідно п. 2 ст. 154 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ), якщо згідно до закону договір повинен бути укладе­ний у письмовій формі, то він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторо­нами, так і шляхом обміну листами, телеграмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

Недодержання форми кредитної угоди, якої вимагає за­кон, тягне за собою недійсність угоди відповідно ст. 45 ЦКУ.

Форма кредитного договору (угоди) затверджена Прав­лінням НБУ від 28.09.95р. як додаток до Положення «Про кредитування». Установи банку відповідно до своєї прак-* тики в кредитуванні використовують свої типові форми кредитних договорів з внесенням у разі необхідності відпо­відних змін та доповнень. Це типова форма кредитного до­говору АК АПБ «Україна».

Зазначимо, що по змісту і формі кожний кредитний до­говір базується на чотирьох основних принципах:

і. Міцна основа.

2. Добровільність вступу в договір.

3. Взаємозацікавленість сторін.

4. Узгодженість умов договору.

Саме міцну основу кредитного договору складає право­ва база, на якій «виростає» кредитний договір. Це закони, підзаконні нормативні акти НБУ, роз'яснення Вищого Ар­бітражного Суду України, методичні розроблення щодо практики в банківській діяльності, розробляються Асоціа­ціями банків тощо.

На жаль, у наш час правова база недостатньо завершена і знову потребує доповнень і змін, вдосконалення як з точ­ки зору кількості законодавчих актів так і їх якості.

Добровільність вступу сторін у кредитну угоду вира­жена у виборі банку, до якого звертається позичальник за кредитом, а також у рішенні банком питання про можли­вість вступу в кредитні відносини з даним клієнтом. Оби­дві сторони вступають у договірні відносини на основі вільного волевиявлення (зовнішній вираз волі). Це - суть кредитного договору, тому що без волевиявлення угоди немає.1

Взаємозацікавленість сторін полягає в тому, що пози­чальник хоче одержати кредит саме на строк дії, за яким він буде готовий погасити його, а банк, надаючи кредит, праг­не одержати сплачені відсотки за кредит і саму плату за позички.

Узгодженість сторонами умов кредитного договору ви­пливає із взаємозацікавленоеті. Кожна із сторін намагається найти для себе оптимальний варіант задоволення своїх ін­тересів.

При узгодженості умов, слід мати на увазі — істотні і додаткові умови кредитної у годи.

Істотними називаються умови, котрі визначають мож­ливість укладення кредитного договору (ст. 153 ЦКУ). Бо­ни включають: ^

- найменування сторін;

- строк договору.

- предмет і суму договору;

- розмір плати за користування кредитом;

- порядок видачі кредиту; І     - порядок погашення кредиту;

- спосіб забезпечення повернення позички;

- відповідальність сторін.

Додаткові умови направлені на створення додаткових вказівок для забезпечення повернення кредиту. Вони дифе­ренціюються відносно до конкретного позичальника:1

- необхідний звіт збереженості майна;

- додержання правил банківського контролю;

- заборона на реорганізацію підприємства без відома банку і т. д.

Кредитор і позичальник укладають між собою кредит­ний договірна яким домовляються сторони щодо взаємних зобов'язань."

Так, кредитор бере на себе зобов'язання:

- надати позичальнику визначену суму грошових засо­бів в обумовлений термін і на умовах, які передбачені в кредитному договорі;

Позичальник зобов'язується:

- своєчасно погасити позику;

- використати отримані кошти на визначені в договорі цілі:

- надати можливість банку вести контроль за цільовим використанням кредиту та за його забезпеченням. Кредитний договір, як правило має гаку структуру:

1. Ввідна частина.

2. Загальні положення.

3. Предмет договору.

4. Умови надання кредиту.

5. Права та обов'язки позичальника.

6. Права та обов'язки банку.

7. Особливі умови.

8. Відповідальність сторін.

9. Юридичні адреси, реквізити та підписи сторін.

Зарубіжний досвід свідчить, що укладення кредитного договору потребує до себе уваги, найвідповідальнішого відношення, компетентності і великого досвіду та практики у цьому питанні.

Установи банку можуть використовувати типо^/ форму з внесенням у разі необхідності відповідних змін та допов­нень.

Основні вимоги до кредитних договорів:

1. Кредитний договір між банком і позичальником укладається тільки в письмовій формі, в іншому випадку він буде вважатись недійсним.

Внесення змін до кредитного договору в односторон­ньому порядку без згоди обох сторін не допускається.

2. Внесення змін та доповнень до кредитного договору оформляється додатковою угодою.

3. Кредитний договір та додаткові угоди до нього мо­жуть бути оформлені шляхом складання одного документа, підписаного банком та позичальником, або шляхом обміну листами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Проект кредитного договору візується керівником кредитного, юридичного підрозділу та службою безпеки.

4. Право підпису кредитного договору належить керів­ним особам банку та позичальника, або уповноваженим на це особам. Підписи уповноважених осіб банку та позичаль­ника скріплюються печатками.

Якщо кредитний договір складений на кількох аркушах, то на кожному аркуші проставляються підписи керівників банку та позичальника.

У країнах з ринковою -економікою ні один банкір, який має повагу до себе, або підприємець не підпишуть кредит­ний договір, в укладенні якого (а в більшості випадках в його експертизі) не брав участь досвідчений юрист. Дуже часто юридичне безграмотний договір не дозволяє адвока­ту захистити у суді законні інтереси і права клієнта, який самостійно підготував такий документ, або без сумніву підписав той кредитний договір, який йому запропонувала друга сторона.

Однак є такі випадки, коли банк при підготовці і укла­данні кредитного договору повинен враховувати позицію позичальника.

Це відбувається в тому разі, якщо банк зацікавлений в збереженні і притягненні до себе нових партнерів, які є прибутковими і рентабельними (юридичні особи).

Усі кредитні договори мають подібну структуру. Тому зразок кредитного договору АК АПБ «Україна», приведе­ний у додатку.

Кредитний договір відкривається ввідною частиною, в якій зафіксована дата (число, місяць, рік) і місце підписан­ня договору.

Просторово-часові координати відносин сторін угоди встановлюються по фактичному часі і місці укладення кре­дитної угоди. Однак вирішальне значення подібного право­вого акту має не дата його підписання, а дата фактичного виконання кредитором своїх договірних зобов'язань. У вступній частині зазначається, як правило, що це саме «кредитний договір» і його «номер?>.

У загальних положеннях договору говориться про «сто­рони» кредитного договору: «банк» і «позичальник».

Тут слід звернути увагу на правильне написання цих понять і відмовитись від будь яких скорочень. Критерієм в цьому випадку повинні служити офіційні повні наймену­вання сторін, які вказані в свідоцтвах про реєстрацію і ви­дачу ліцензій. До того ж знайомство з подібними докумен­тами дозволить кредитору переконатись у тому, що пози­чальник дійсно є юридичною особою і здійснює свою діяльність на законних підставах.

При укладенні кредитного договору сторони повинні уважно слідкувати за тим, щоб він був підписаний зі сторо­ни партнера особою, яка має на це законне право.

Наприклад, досить часто виникають спори в тому ви­падку, коли, кредитний договір підписаний відділенням і філіями банків від свого імені, а не від, імені головного бан-

- ку - юридичної особи.

Згідно з Законом України «Про банки та банківську дія­льність» кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якщо це передбачено відповідними повнова­женнями сфуктурної одиниці (положення, статут, довіре­ність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною у таких випадках кредитного догово­ру є банк, а не його структурна одиниця. В разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, слід визнати недійсним (ст. 48 ЦК України).

Якщо структурна одиниця банку не одержала відповід­них повноважень і уклала кредитний договір від імені бан­ку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках слід керуватись ст. 63 ЦК України.1

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всіх існуючих умовах кредитного договору.

Існуючими (істотними) є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду згідно ст. 153 Цивільного кодексу України (ЦКУ).

Наступний   розділ   кредитного  договору   називається:

* предмет договору. В цьому розділі фіксуються договірні умови щодо суми кредиту. Сума кредиту визначається фі­нансовими потребами і можливостями кредитора і пози­чальника і найчастіше носить індивідуальний характер.

До істотних умов угоди відносяться строк і цілі кредиту.

У договорі фіксується строк угоди, який визначається терміном користування кредитом (кінцевий строк) та конк­ретні строки погашення кредиту, якщо воно здійснюється не одноразово, а в розстрочку.

Якщо кількість платежів у погашенні кредиту значна, то в кредитному договорі визначається кінцевий строк і обу­мовлюється, що погашення кредиту здійснюватиметься у строки, визначені графіком, який є невід'ємною частиною кредитного договору, В кредитних договорах часто зустрі­чаються різні поняття зв'язані зі строками:

- повний строк - період часу від початку використання кредиту до його повного погашення; його можна розбити на три відрізки: а) період користування; б) пільговий пері­од; в) період погашення;

- строк використання - час від початку використання до початку пільгового періоду;

-пільговий строк -починається з моменту закінчення періоду використання і продовжується до початку пога­шення кредиту; на протязі цього часу виплачуються тільки проценти;

-строк погашення - період, протягом якого по догово­ру може виплачуватись основний борг по кредиту.

В кредитному договорі конкретно вказується на які цілі видається кредит (об'єкт кредитування). Для здійснення попереднього контролю та. подальшого за цільовим вико­ристанням кредиту повинно бути чітко визначено цільове призначення, наприклад:

- «для розрахунків за цукрову сировину згідно з конт­рактами № 012 від 07.08.98 р., № 74 від 12.08.98 р.»;

-«на закупівлю обладнання для консервного цеху згід­но з контрактом № 96 від 23.06.98 р.»;

- «на будівництво цеху з виробництва кондитерських виробів». \,

У кредитному договорі визначаються умови надання кредиту (одноразово, щоденно, в міру виконання робіт або здійснення витрат) та строки його видачі.

Також зазначається сам порядок надання кредитних коштів (у безготівковому порядку на оплату розрахункових документів, готівкою) Вказується відсоткова ставка, поря­док та строки нарахування І сплати відсотків, а також мож­ливість зміни відсоікової ставки залежно від плати за кре­дитні ресурси та умов кредитного ринку.

Для урегулювання питання про зміну (у разі необхідно­сті) відсоткової ставки у кредитному договорі передбачаю-

ться умови таких змін. При цьому дострокове стягнення заборгованості у разі відмови позичальника від внесення змін до кредитного договору:

1. Черговість виконання зобов'язань із суми платежу, що надходить від позичальника:

а) прострочені зобов'язання по сплаті відсотків за кори­стування кредитом;

б) прострочені зобов'язання по погашенню основного боргу;

в) строкові зобов'язання по сплаті нарахованих відсот­ків за користування кредитом;

г) пеня по відсотках;

д) пеня по позичковій заборгованості;

е) строкові платежі у погашення строкової заборговано­сті по кредиту,

2. Відповідальність позичальника у разі непогашення кредиту та несплати відсотків у визначений строк.

а) форма забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (договори застави, поручительства, га­рантії страху ванн я та ін.).

Інколи в кредитних договорах є просто розділ «Умови забезпечення кредиту», в якому вказується яким договором або цінними паперами чи іншими документами забезпечує­ться своєчасне повернення кредиту. Слід зазначити, що ці документи є невід'ємною частиною кредитного договору. Крім цього зазначається що позичальник несе відповідаль­ність перед банком усім належним йому майном.

Тепер розглянемо «Права та обов'язки позичальника».

Позичальник має право:

1) вимагати від банку кредит в обсягах і в термін, зазна­чений у договорі;

2) достроково погасити заборгованість (за наявності фі­нансових можливостей);

3) порушувати перед банком питання про перенесення строків платежу в разі виникнення тимчасових фінансових або інших ускладнень з незалежних від нього причин, пов'язаних з виконанням контрактів, угод за кредитним ^договором;

4) достроково розірвати договір, повністю повернувши одержаний кредит, включаючи відсотки за користування ним, повідомивши про це банк не пізніше ніж за п'ять днів.

Обов 'язки позичальника:

1) використати кредит на зазначені в договорі цілі;

2) повернути кредит в обумовлений термін;

3) своєчасно сплачувати банку відсотки за користуван­ня кредитом;

4) своєчасно надавати банку баланс та інші документи для здійснення контролю за позикою;

5) у разі порушення, строків повернення кредиту за до­говором виплатити пеню, розмір якої не перевищує розмір подвійної облікової ставки НБУ;

6) за використання кредитних коштів не за цільовим призначенням накладається штраф в розмірі 25 відсотків від суми використаного не за призначенням кредиту;

7) забезпечити достовірність відомостей, наданих для отримання кредиту, і можливість контролю за його викори­станням;

8) періодично інформувати банк про хід виконання до­говору;

9) у разі зміни організаційно-правової форми підприєм­ства повідомити банк;

10) інше (згідно з договором).

У розділі кредитного договору «Права та обов'язки банку» говориться, що банк має право:

— проводити перевірку забезпеченості наданого кредиту;

-проводити контроль за цільовим використанням кре­диту;

- припинити видачу нових позик і пред'явити претензії щодо раніше наданих у разі порушення позичальником умов кредитного договору, а також виявлення недостовір­ної звітності^ недоліків "у "веденнг бухгалтерського обліку, затримки сплати відсотків за кредит;

- стягнути з позичальника за пролонгацію кредиту від­повідну комісійну винагороду;

— переглядати відсоткові ставки за користування креди­том у разі зміни облікової ставки НБУ;

— здійснювати нарахування і стягнення компенсації за невикористаний кредит (за офіційної відмови позичальника від кредиту чи його частини протягом терміну дії договору);

- аналізувати кредитоспроможність позичальника;

— у встановленому порядку згідно чинного законодавст­ва банк може звернутися в арбітражний суд із заявою про порушення справи про неспроможність (банкрутство) по­зичальника.

Обоє 'язки банку:

- надати позичальнику кредит в обсягах і у строки, обумовлені договором;

— відкрити позичальнику індивідуальний рахунок для видачі кредиту;

-забезпечити позичальника консультативними послу­гами з питань виконання договору;

- на підставі даних бухгалтерської звітності аналізу вати кредитоспроможність позичальника, перевіряти забезпече­ність та цільове використання кредиту і вносити пропозиції про подальші відносини з позичальником;

- інформувати позичальника про стягнення банком кре­диту;

-інформувати позичальника про зміни у нормативних актах з питань кредитування і розрахунків, внесених Наці­ональним банком.

До кредитного договору в разі необхідності може бути включено розділ «Особливі умови». Наприклад, недопу­щення реалізації позичальником заставленого майна (особ­ливо коли мова йде про капітальні вкладення), зниження обсягів активів може вплинути на забезпеченість кг: ; зміни форми власності чи реорганізації підприємства до повного погашення кредиту.

У розділі «Відповідальність сторін» зазначається, що спори сторін у ході виконання кредитного договору вирі­шуються і розглядаються арбітражним судом згідно з чин­ним законодавством.

У кінцевій частині кредитного договору, є перелік рек­візитів банку-кредитора і позичальника:

1. Повне найменування сторін (яку ввідній частині).

2. Юридична адреса (місцезнаходження).

3. Поштова адреса.

4. Телефон (факс, телефакс).

Крім цього, бажано помістити відомості про банківські реквізити сторін (розрахункові і валютні рахунки), іденти­фікаційний номер, платника податку, реєстраційні реквізити (де, коли, як юридична особа була зареєстрована, серія но­мер документа про реєстрацію)-- все, що набуває особливо важливого значення при пред'явленні позову до контраген­та. Якщо юридична адреса відсутня (або не вказана точно), тоді невідомо, куди направляти виконавчі листи.

Усі дані позичальника обов'язково перевіряються за та-+кими документами:

а) свідоцтво про реєстрацію (або виписку із торгового реєстру країни, з якої походить позичальник);

О} Т;і •-' -!','УНг'ЦІ К-   ДО К'/'М й 91 ?і   З.і   ЬСіМа  ЗМЖсіМн   Ти  ДОПОй-

неннями, в яких слід звернути увагу на правильне иаписач-ня повного 1 скороченого найменування організації' (парт­нера по кредитному договору), її юридичної та поілтової адреси і компетенції органів управління;

в) довідки із банків про відкриття рахунків;

г) положення про філії або відділення, якщо договір . підписується керівником цього структурного підрозділу;

д) положення про орган управління, член якого підписує договір (наприклад, положення про дирекцію, якщо договір укладає не генеральний директор, а один із директорів);

е) наказ керівника організації про надання одному із директорів права на підписання договору від імені органі­зації;

є) довіреність, видана керівником організації, згідно якої відповідальній особі організації надається право на підписання договору. Довіреність повинна бути перевірена чи не відмінена вона. Довіреність повинна містити інфор­мацію про дату її видачі і строк дії.

Нема нічого дивного і незвичайного в проханні банку-кредитора надати всі ці документи. Якщо контрагент доб­росовісний партнер (і, звичайно, та особа, за яку він себе видає), тоді без труднощів банк-кредитор зможе одержати необхідні документи і ознайомитись з ними. Якщо ж пози­чальник відповідає відмовою, тоді це може стати підставою для відмови співробітництва з таким партнером.

Кредитний" договір (як і інший документ) вимагає нале­жного оформлення для того, щоб запобігти ускладненням при його реалізації, розгляду в суді або навіть можливої , фальсифікації. Для цього існує ряд правил, які вимагають неухильного їх додержанням

а)^о_говір, текст якого можна розмістити на двох сто­рінках, слід надрукувати на звороті сторінки;

б) якщо в договорі більше ніж дві сторінки, тоді кожну з них слід підписати ініціалами осіб, уповноважених на його укладання; усі сторінки слід пронумерувати, прошнурувати і скріпити печатками обох сторін на зворотній останній сторінці;

в) зроблені в тецсгі виправлення слід визначити сторо­нами і засвідчити пі/описами і печатками.

Підготовка і укладення кредитного договору потребує напруженої і кваліфікованої роботи кредитора і позичаль­ника. В цій справі, яка є надто важливою, нема дрібниць, на які можна було б не звертати уваги,

Приклад структури кредитного договору є зразком, який може мінятись у залежності від об'єму, виду і терміну надання кредиту, постійності кредитних зв'язків клієнта із банком, наявності в даному банку розрахункового рахунку, ступеня інформованості банку про клієнта, його фінансово­го стану тощо.

Разом з тим кожному банку потрібно розробити типові

форми кредитних договорів, які б періодично доповнюва­лись і коректувались з розрахунком накопиченого досвіду. Застосування типових форм кредитних договорів, які роз­роблені головним банком повинні бути обов'язковими і для філій.

Юридичне і економічно грамотно складені типові фор­ми кредитних договорів можуть сприяти зниженню креди­тного ризику конкретних кредитних угод.

Порядок видачі і погашення кредиту

Після укладення кредитного договору наступним ета­пом процедури отримання кредиту є надання кредиту пози­чальникові. Тому кредитний відділ дає розпорядження опе­раційному відділу про відкриття рахунку для обліку.

Видача кредиту проводиться в порядку, передбаченому в кредитному договорі.-одноразово, щоденно або в інші строки, виходячи з потреби в кредиті.1

У разі якщо видача кредиту здійснюється не одноразо­во, а в міру необхідності, при кожній видачі коштів у ра­хунок оформленого кредиту визначаються конкретні строки погашення цієї частини одержаного кредиту і скла­дається графік погашення, який підписується позичальни­ком і погоджується з банком. Після видачі всієї суми кре­диту оформляється графік погашення кредиту, який скла­дається на підставі раніше оформлених графіків. У разі необхідності, суми платежів та строки погашення кредиту можуть уточнюватися за обґрунтованим клопотанням по­зичальника з обов'язковим додержанням кінцевого строку погашення кредиту, передбаченого кредитним договором,

Графік погашення кредиту складається у двох примір­никах (по одному для позичальника і банку). Перший при­мірник графіка зберігається разом із кредитним договором. Копія графіка погашення кредиту передається в операцій­ний відділ працівнику, який обслуговує поточний рахунок ,позичальника. На підставі графіка працівник операційного відділу вносить відповідні параметри до аналітичного облі­ку для здійснення контролю за надходженням коштів на погашення кредиту.

При зміні умов виробництва і реалізації продукції (проведення робіт-, надання послуг) і появі інших причин

об'єктивного характеру банк може у певних випадках за­довольнити додаткову потребу позичальника в кредиті у межах наявних кредитних ресурсів на умовах кредитного договору.

Сам порядок погашення кредиту визначається кредит­ним договором. Погашення кредиту може здійснюватись:'

- одноразово (передбачає повернення кредиту в повній сумі в обумовлений кредитним договором строк);

- в розстрочку (передбачає періодичну сплату платежів відповідно до надходження коштів від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг) та інших доходів.

Погашення кредиту здійснюється позичальником з по­точного рахунку платіжними дорученнями, а за умови ви­знання позичальником претензії - у встановленому чинним законодавством України порядку."

Банк самостійно приймає рішення про використання платежу, що надійшов від позичальника, керуючись чер­говістю виконання зобов'язань, визначеним у кредитному договорі.

Банк має право змінювати черговість сплати боргу по кредиту та відсотках на підставі обґрунтованого клопотан­ня позичальника, враховуючи фінансові можливості уста­нови банку.

У разі якщо позичальник не має можливості сплатити борг, останній стягується з гарантів (поручителів).

При надходженні коштів у погашення кредиту опера­ційний працівник робить відмітку..в графіку про дату і суму погашення.

При настань! терміну пога.іі:е!!/Ія прострочених кредитів операційний працівник переносить суму на відповідний рахунок простроченої заборгованості та негайно'повідом­ляє юридичну службу. Наступного дня після перенесення несплаченої суми на рахунок простроченої заборгованості юрист банку офо^іляс і направляє позичальнику претен­зію, ^

У разі погіршення фінансового стану позичальника, на­дання недостовірної бухгалтерської та статистичної інфор­мації, ухилення від контролю банку, знецінення заставле­ного майна або встановлення факту незабезпеченості кре­диту банк може наполягати на достроковому стягненні заборгованості по кредиту або її частині, а також суми від­сотків за користування кредитом.

Позичальник не звільняється від погашення боргу по кредиту, сплати процентів і пені при настанні будь-яких обставин, у тому числі і незалежних від позичальника.

Правове забезпечення повернення кредиту

Повернення кредиту передбачає реальну властивість кредитних відносин і на практиці находить своє вираження у визначеному механізмі. Цей механізм базується, з одної сто­рони, на економічних процесах, що лежать в основі повер­нення кредиту, з другої - на правових відносинах кредитора і позичальника, що випливають із кредитної угоди.

Економічною основою повернення кредиту є те, що кредитор вибирає такі сфери вкладення позичкових засобів, кількісні параметри позики, методи її погашення, умови кредитного договору, при яких створювалися б такі пере­думови, за яких кредит можна погасити вчасно.

Міжнародний досвід діяльності банків виробив меха­нізм організації повернення кредиту, який включає в се­бе: а) порядок погашення позички за рахунок виручки (доходу); б) юридичне закріплений порядок її погашення в кредитному договорі; в) використання різних форм забезпечення повноти і своєчасності зворотного руху по­зички.

Під формою забезпечення повернення кредиту слід ро­зуміти конкретне джерело погашення наявного боргу, юри­дичне оформлення права кредитора на його використання. Якщо механізм погашення позички за рахунок виручки (доходу) і його закріплення в кредитних договорах є основ­ною передумовою повернення кредиту, то визначена форма забезпечення повернення представляє собою гарантію цьо­го повернення.

Таким чином, у банківській практиці джерела погашен­ня розрізняють на головні і похідні.

Головними джерелами є виручка від реалізації продук­ції, дохід, який поступає позичальнику. Але більш реальна гарантія повернення кредиту є виручка лише у фінансове * стійких підприємств. До них відносяться: підприємства, що мають високий рівень рентабельності і високу забезпече­ність власним капіталом. У таких підприємств відбувається не тільки систематичний приплив грошових засобів, але і

приріст їх у частині створення прибутку, а також попов­нення власного капіталу.

Для фінансове стійких підприємств, які є першоклас­ними клієнтами банку, юридичне закріплення в кредитному договорі погашення позцк за рахунок виручки є достатнім.

Часто в практиці виникає ситуація, коли є загроза не своєчасного надходження виручки.

Фактори ризику можуть бути пов'язані як із процесом виробництва або реалізацією цінностей, так і станом розра­хунків із покупцями, зміною кон'юнктури ринку, сезонни­ми коливаннями тощо.

В усіх цих випадках виникає необхідність мати додат­кові гарантії повернення кредиту.

Кредити, що надаються банком, в основному забезпе­чуються заставою.

Предметом застави згідно Закону України «Про заста­ву» від 02.10.92 р. можуть бути:

— іпотека (земля, нерухоме майно);

— товари в обороті або у переробці (сировина, напівфаб­рикати, комплектуючі вироби, готова продукція);

— заклад (рухоме майно, яке може передаватись у воло­діння банку);

— майнові права (право вимоги, яке належить заставнику);

— цінні папери (купонні листи на виплату процентів, ди­відендів).

Банки надають перевагу саме таким формам забезпе­чення повернення кредиту, а такі форми забезпечення, як поручительство (гарантії) юридичних осіб, страхування можуть бути використані лише при наданні кредиту надій­ним позичальникам.

Таким чином право на заставу - це спосіб забезпечення зобов'язань, при якому кредитор (в даному випадку банк) має право у разі неповернення позики клієнтом одержати перевагу щодо її погашення, виходячи з вартості заставного майна перед іншими кредиторами. Застосування банками • Закону України «Про заставу» повинно забезпечувати своє­часне повернення наданих банками кредитів.

Предметом застави є майно і майнові права. Згідно ст. 4 Закону «Про заставу» предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відсу­джено заставником та на яке може бути звернено стягнення; предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставника після укладення договору застави, 8 тому числі продукція, пледи та інші прибутки (майбутній урожай, при­плід худоби тощо), якщо це передбачено договором.

Ця ж стаття Закону вказує, що предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені до Держа­вного реєстру національного культурного надбання; пред­метом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом; предметом застави не можуть бути об'єкти дер­жавної власності, приватизація яких заборонена законодав­чими актами, а також майнові комплекси державних під­приємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.

Передача майна в заставу що перебуває у спільній влас­ності, здійснюється з письмової згоди співвласників, у разі спільної часткової власності - при виділенні частки майна в натурі.1

При використанні права на заставу між банком, з одно­го боку, і юридичною або фізичною особою, з другого, укладається договір про заставу.

Договір застави укладається як правило, після укладення кредитного договору. Однак угода про заставу може і переду­вати угоді про видачу позики. Але в цьому разі сторони по­винні домовитись про розмір забезпечення заставою вимог.2

Відповідно до ст. 11 Закону «Про заставу» сторонами договору застави заставником і заставоутримувачем мо­жуть бути:

-фізичні особи;

- юридичні особи;

- держава.

Заставником при заставі майна може бути його влас­ник, який має право відчужувати заставлене майно на під­ставах, передбачених законом, а також особа, якій у вста­новленому порядку власник передав майно і право застави на це майно.

Державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійс­нює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим упра­вляти відповідним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого пе­ребувають у державній власності, здійснює заставу нале­жного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних під­приємств.

Заставником може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

При укладанні договору про заставу необхідно перед­бачити:1

— повне найменування юридичної особи, повноваження її представника, прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, яка передає в заставу майно та майнові права. Банк повинен переконатись, що особа має право на заставу майна чи має майнового поручителя (подається статут, положення, свідо­цтво, угода, доручення, приватизаційні папери та ін.);

— повне найменування установи банку, посада, прізвище, ім'я, по батькові керівника установи, або в. о. керівника);

— відомості, що містяться у кредитному договорі (дата, номер цього договору, розмір позички, процентів, строки сплати);

—передачу в заставу заставоутримувачу (банку) майна (майнових прав) у вартості, достатній для збереження, за-- безпечення повернення позики за кредитним договором та процентів за кредит;

— передачу в заставу майна, яке на даний момент ніде не заставлене, вільне від боргів і на яке не звернене стягнення; . _—:зазначення адреси_заставленого майна, належні умови зберігання (чи експлуатації'), порядок використання застав­леного майна, заміни його у випадку втрати, псування, по­шкодження з вини заставника;

— надання заставником заставоутримувачку Книги запи­су застав для ознайомлення і відповідальність за вчасне та достовірне внесення до неї змін у подальшому;"

— право заставоутримувача:

а) користуватися {при закладі) предметом застави і по­рядком використання заставоутримувачем отриманого прибутку та відшкодування збитків заставнику у випадку втрати, нестачі, чи пошкодженні предмета застави;

в) на перевірку стану і умов зберігання заставленого майна;

г) на реалізацію права на заставу у випадку непогашен-ня позики у встановлені строки, а також дострокове стяг­нення з переліком мотивів (неналежне зберігання, ухилення від зміни предмета застави, використанням та інші пору­шення), проводиться відповідно до положень статей 20, 21, 23, 24, 38 Закону України «Про заставу»;

— порядок вирішення спірних питань;

— строк дії договору та юридичні адреси сторін.

Зміст договору застави регулюється положенням ст. 12 Закону «Про заставу», а ст. 13 цього Закону передбачає, що договір застави повинен бути укладений у письмовій формі і нотаріально засвідчений у тих випадках, коли предметом застави є:

— нерухоме майно — за місцем знаходження майна по-свідчується;

— транспортні засоби — за місцем реєстрації цих засобів:

— товари в обороті або у переробці —за місцем знахо­дження власника.

Засвідчення договорів про заставу на такі види майна є обов'язковим, в іншому разі договір не матиме юридичної сили.

Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне за­свідчення договору застави і в тих випадках, коли це не є обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна зі сторін.

Слід зазначити, що внесення будь-яких змін до нотарі­ально засвідчених документів призведе до необхідності їх нотаріального засвідчення. Це положення необхідно зазна­чити у договорі та вкачати, що всі зитрати відшкодовують­ся заставником або особою, яка внесла зміни.

До договору застави додаються документи, перелік яких прикладається до примірного договору:

!, Копія кредитної угоди (в якій указується номер угоди, дата підписання) між заставником і заставоутримувачем.

2. Довідка відповідного органу державної влади про те, що предмет застави не занесено у Державний реєстр націо­нального культурного надбання.

3. Документ про вартісну оцінку предмета застави,

4. Копія страхового полісу (свідоцтва) на заставлене майно.

5. Копія документа, який підтверджує право власності заставника на заставлене майно (свідоцтво, видане нотарі­альною конторою, бюро технічної експертизи, договір ку-півлі-продажу майна та інші документи).

6. Довідка нотаріальної контори або іншого органу про те, шо предмет застави не знаходиться під арештом.

7. Опис майна, що передається у заставу.

Перелік може включати й інші документи.

Договір.застави вважається укладеним з моменту під­писання його сторонами, а у випадку застави нерухомого майна, транспортних засобів, товарів в обороті або у пере­робці - з моменту нотаріального посвідчення.

З моменту нотаріального посвідчення вважається укла­дений договір і стосовно майна, на яке відповідно до закону не вимагається обов'язкового посвідчення у нотаріуса, але це повинно бути передбачено в самому договорі застави.

Право стягнення на предмет застави банк набуває в мо­мент закінчення терміну повернення позики за кредитним договором, якщо інше не передбачено в цьому договорі відповідно до ст. 20 Закону «Про заставу», а при ліквідації чи реорганізації юридичної особи — заставника банк вправі звернути стягнення на заставлене майно незалежно від за­кінчення строку дії кредитної угоди.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, арбітражного суду, третейського суду, а також у безспірному порядку на основі виконавчого запису нотаріальних органів.

Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнен­ня, проводиться судовим виконавцем на підставі виконав­чого листа або наказу арбітражного суду, або виконавчого запису нотаріальних органів. -__._._.....

Питання звернення стягнення на заставлене майно за­конодавче врегульоване Законом «Про заставу» (ст. 20). Однак на практиці цей захід проходить із труднощами, зу­мовленими, як правило, небажанням заставника виконувати свої договірні обов'язки. У таких, випадках необхідно залу­чати правоохоронні органи (суд, міліцію, прокуратуру), які в силу закону і.своїх службових повноважень зобов'язані забезпечити виконання умов договору в разі недобросовіс­ності однієї зі сторін.

У ст. 21 Закону «Про заставу» вказано, що реалізація заставленого майна проводиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором.

Застава припиняється:

- при поверненні заставником кредитного боргу;

- у разі загибелі заставленого майна;

- у разі придбання заставоутримувачем права власності на заставлене майно;

- при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави.

Банк вправі (і повинен) перевіряти документально і фа­ктично наявність, розмір, стан і умови збереження предме­та застави, а також вимагати від заставника вжиття заходів, необхідних для збереження предмета застави.

Іпотека - це застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, зали­шається у заставника або третьої сторони. Згідно ст. 31 За­кону «Про заставу» предметом іпотеки може бути:

-майно, пов'язане з землею -будівля, споруда, кварти­ра, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс;

- інше майно, яке віднесене законодавством до нерухо­мого;

- належні громадянам на праві приватної власності зе­мельні ділянки та багаторічні насадження.

Зміна предмету застави допускається тільки за згодою банку-заставоутримувача.

Договір про іпотеку, який укладається між заставоут­римувачем (банком) і заставником теж має письмову форму і повинен бути обов'язково нотаріально засвідчений (ст. 13 Закону «Про заставу»).

Державний нотаріус, якщо це передбачено договором накладає заборону на відчуження предмета іпотеки. Якщо такий договір посвідчено приватним нотаріусом, підставою для накладання державним нотаріусом заборони є повідом­лення приватного нотаріуса про засвідчення ним договору, яким передбачається накладення заборони відчуження.1

Договір про іпотеку може бути оформлений та складе­ний відповідно до договору застави.

Права іпотечного заставоутримувача:2

1. Перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмету застави.

2. Вимагати від заставника вжиття заходів, необхідних для збереження предмета застави.

3 посягання на предмет застави, яке загрожує втратою або пошкоджен­ням його.

Права іпотечного заставника:

1. Володіти та користуватись предметом застави відпо­відно до його призначення. ,

2. Достроково виконати основне зобов язання, якщо це

не суперечить змісту зобов'язанню

3. Реалізувати за письмовою -гіх>дою заставоутримувача предмет застави з переведенням на наоувача основного боргу, забезпеченого заставою.

4. Передавати за письмовою «Іадою заставоутримувача

предмет застави в оренду. .

Предметом застави товарів в ооороп або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі ви­роби, готова продукція тощо. Прм -«ставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставником товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення наоувачу аоо транспортній організації для відправлення набувачу або пе­редачі на пошту для пересилки набУвачУ» а набуті заставни-ком товари, передбачені в ж^)^ застави, стають предме­том застави з моменту виникненні на них права власності.

Стосовно укладення договорі* 'застави товарів в обороті або у переробці необхідно враховуй™, що ця категорія майна постійно знаходиться у русі, перероби а це, як правило, ви­кликає зміну власника предмета устави. У цьому випадку в договорі застави товарів в обороті аоо у переробці слід пе­редбачити заміну предмета заст*»н Іншим майном. Щодо цього майна, то слід вказати всі йл\> Індивідуальні особливо­сті, його вартість^місіїе знаходженій

Заклад - це застава руком<м\> майна, при якій майно, що складає предмет заставк, пер^Да€ТЬСЯ заставником у во­лодіння заставоутримувача.

За угодою заставоутримувач «3 заставником предмет застави може.дбути залишено у .наставника під замком та печаткою заставоутримувача (тхрда застава). Індивідуапь-но визначена річ може бути заі*а^на У заставника з накла­денням знаків, які засвідчують :*зсгдву.

Щодо обо&язюв заста&)ут^Увача^ то вони врегульо­вані (ст. 45 Закону «Про заставу**

-заставоутримувач зобов'язаний вживати заходів, не­обхідних для збереження предмета закладу;

-у випадку, коли це передбачено договором, одержати з предмета закладу прибуток в інтересах заставника;

- регулярно надсилати заставнику звіт про користуван­ня предметом закладу, якщо користування ним допускаєть­ся відповідно до ч. 1 ст. 46 цього Закону;

- страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставника;

- сплачувати податки та збори, пов'язані з володінням заставленою річчю за рахунок заставника.

Заставоутримувач має право користуватись предметом за­кладу, якщо це передбачено договором. Набуті ним доходи, спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета за­кладу, а також зараховуються в рахунок погашення процентів боргу, забезпеченого закладом зобов'язань чи самого боргу.

Заставник може укласти договір застави як належних йому на момент укладання договору прав вимоги по зо­бов'язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.

У договорі застави майнових прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставника. У договорі застави прав, який не має грошової оцінки, вар­тість предмета застави визначається угодою сторін.1

Цінні папери (облігації, сертифікати) можуть бути при­йняті в заставу за умови передачі заставником банку цінних паперів на зберігання, а також обов'язкової реєстрації фак­ту застави в організації, що надала цінні папери. При цьому необхідно оцінити реальну вартість цінних паперів і мож-> ливість їх реалізації з метою погашення кредиту.

Оформлення в заставу акцій підприємств України по­требує більш детального вивчення їх ринкової вартості та правомірності позичальника розпоряджатися цими папера­ми (право власності). Для підтвердження права власності позичальник подає в банк виписку зі свого особового ра­хунку від реєстратора, що веде реєстр акціонерів підприєм­ства, акції якого пропонуються у заставу.

Поряд із підписанням договору про заставу цінних папе­рів позичальник надає заставне доручення, яке банк пред'являє реєстратору для блокування особового рахунку власника акцій. Форма заставного доручення обов'язково об­говорюється з реєстратором. При цьому кредит надається піс-

ля передачі заставного доручення і блокування особового ра­хунку.

При укладенні договорів застави слід мати на увазі, що згідно з чинним законодавством в Україні можуть випускати­ся такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх респу­бліканських і місцевих Лозик, облігації підприємств, казна­чейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі.

Розглянуті форми забезпечення повернення кредиту, оформляються, як наведено в додатках, спеціальними до­говорами, що мають юридичну силу і закріплюють за кре­дитором визначене джерело для погашення позички у ви­падку відсутності у позичальника грошових засобів при настанні строків виконання зобов'язань.

Але слід зазначити, що використання способів забезпе­чення повернення кредитів є об'ємним та важким проце­сом, який довго триває.

Ефективність існуючих форм забезпечення повернення кредиту залежить від діючого правового механізму, грамо­тності, правового і економічного змісту відповідних доку­ментів, дотримання норм ділової етики гарантій платіжних зобов'язань."

У банківській практиці країн з ринковою економікою найбільш розповсюдженими є такі носії забезпечення кре­дитів:

— гарантія (порука) третьої сторони;

— переуступка контрактів; —-^тгереу ступка дебіторської заборгованості;

—забезпечення товарними запасами;

— забезпечення шляховими документами;

— забезпеченняїнерухомим'майном;

—забезпечення рухомим майном;

— забезпечення дорогоцінними металами;

—забезпечення цінними паперами;

— страхування.     \

Українська практика теж застосовує таку форму забез­печення кредиту як поручительство або гарантія юридичної особи -підприємця, організації банку та інших осіб, яке оформляється як договір поручительства або гарантії між банком і поручителем.

До укладення договору поручительства або гарантії необ­хідно ретельно проаналізувати фінансовий стан поручителя (гаранта) і можливість повернути за позичальника несплаче-ний кредит і належні відсотки по ньому. Такий аналіз необ­хідно проводити за аналогією до аналізу фінансового стану позичальника. При цьому слід одержати дані про раніше на­дані зобов'язання і гарантії, що значаться за балансом пору­чителя (гаранта), а також його статут, свідоцтво про держав­ну реєстрацію та інші необхідні банку документи для визна­чення фінансового стану поручителя (гаранта).

Для стягнення з поручителя (гаранта) несплаченої по­зичальником позички, відсотків, штрафних санкцій банку необхідно наступного дня після настання строку платежу направити поручителю (гаранту) письмову претензію, в якій викласти суть вимог банку.1

У випадку безспірного стягнення боргу з поточного ра­хунку поручителя (гаранта) банк направляє платіжні доку­менти на безспірне стягнення з банк, де відкрито поточний рахунок поручителя (гаранта).

Якщо по закінченні місячного строку з дня одержання поручителем (гарантом) претензії банк-кредитор не одер­жить від поручителя (гаранта) кошти в погашенні заборго­ваності по кредиту і відсотках у повній сумі, питання про стягнення з поручителя (гаранта) коштів необхідно вирішу­вати через суд або арбітражний суд згідно з чинним зако­нодавством, а саме направити позов до суду з додержанням тримісячного строку пред'явлення позову.

Контроль за виконанням кредитних договорів

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням креди­ту-., своєчасним і повним погашенням та сплатою відсотків по ньому. Цим етапом і закінчується процедура отримання кредиту.

*        Зазначимо, що протягом усього строку дії кредитного договору банк підтримує ділові контакти з позичальником, здійснює перевірки стану збереження заставленого майна.

У період дії кредитного договору щоквартально здійс­нюється аналіз господарської діяльності позичальника, йо-

го фінансового стану відповідно до затвердженого порядку, ц разі потреби проводяться перевірки на місцях грошових і розрахункових документів, бухгалтерських записів, звітних бухгалтерських і статистичних документів, а також стану наданої банку застави. При цьому можуть бути використані всі види фінансової та іншої інформації, одержаної від по­чинальника, інших джерел, а також висновки аудиторських організацій про фінансовий стан позичальника. Періодич­ність перевірок визначається банком залежно від строку дії кредитного договору.1

По кожному позичальнику банк формує досьє, в якому систематизується вся інформація, одержана при оформлен­ні позички і контролю за її рухом, копії кредитного догово­ру, договорів застави, гарантії (поручительства) та ін. У досьє по кожному кредиту окремо необхідно вести контро­льний аркуш.

Якщо результати систематичного контролю свідчать про погіршення фінансового стану позичальника і можли­вість затримки в розрахунках по кредиту, то питання вико­нання умов договору підлягає розгляду керівництвом пози­чальника банку. В такому випадку позичальнику може бути запропоновано розглянути можливість скорочення видат­ків, прискорення реалізації продукції, реалізації лишків матеріальних цінностей чи застави, збільшення інших над­ходжень, стягнення дебіторської заборгованості, надання кредитної допомоги дебіторам для розрахунків з позичаль­никамипогашення кредиту~за~рахуно}с коштів на невідкла­дні потреби тощо.

Одночасно з цим банк разом з позичальником складає графік погашення заборгованості по кредиту та нарахова­них відсотках. Якщо графік погашення не виконується, банк докладає додаткових зусиль щодо повернення кредиту та сплати відсотків «(створення тимчасової робочої групи для пошуку шляхів виходу з кризового стану, до якої разом з керівництвом підприємства залучаються працівники кре­дитного відділу та служба безпеки).

У разі погіршення фінансово-господарського стану по­зичальника використання кредиту не за цільовим призна­ченням, ухилення від контролю банку, недостовірності звіт­ності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення раніше одержаного кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, банк має

право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому, в тому числі шляхом спрямування стя­гнення в установленому законодавством України порядку.

При виявленні фактів використання кредиту не за ці­льовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх кош­тів у межах зобов'язань позичальника за кредитним дого­вором встановленому чинним законодавством порядку.

У відповідності з п. 28 Положення НБУ «Про кредиту­вання» у разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати процентів при відсутності домовленості про від­строчення погашення кредиту банк має право застосовува­ти штрафні санкції у розмірах, передбачених кредитним договором."

У разі відмови позичальника від сплати боргів по пози­чках банк стягує борги в претензійно-позовному порядку.

Претензійно-позовну роботу по стягненню боргів ве­дуть юристи банку, а якщо юридичної служби немає, тоді цю роботу виконує кредитний підрозділ або інші особи, уповноважені на це наказом по установі банку.

Якщо позичальник систематично не забезпечує вико­нання зобов'язань по сплаті боргу відповідно до кредитно­го договору, то банк може у передбаченому законодавством порядку звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство.3

До звернення до арбітражного суду банк направляє по­зичальнику належним чином оформлену претензію.4

У претензії зазначається:

— повне найменування та поштові реквізити сторони, якій вона пред'являється;

— обставини, у зв'язку з якими пред'являється претен­зія;

— вимоги заявника виконати зобов'язання перед банком та докази, що підтверджують порушення, допущені другою стороною;

— сума та грошовий розрахунок, якщо претензія підля­гає грошовій одиниці;

— перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника (бан­ку), додаються в оригіналах чи належним чином засвідче­них копіях. Підготовлена претензія візується юристом, кре­дитним працівником і подається керівнику установи банку на підпис.

Претензія підписуєтьЬя керівником банку та надсилаєть­ся адресатові поштою рекомендованим листом з обов'яз­ковим одержанням від поштового відділення квитанції', яка надалі є доказом доарбітражного врегулювання спору, що виник.1 Претензія може вручатись адресатові під розписку.

Претензія має бути розглянута в місячний строк, який обчислюється з дня її одержання. У разі, якщо договором передбачено право провіряти ще раз якість товарів чи про­дукції підприємством (виготовлювачем), то в договорі ма­ють бути зазначені і строки розгляду таких претензій (якщо така перевірка пов'язана з виїздом у іншу місцевість, то такі претензії розглядаються протягом 2-х місяців)/

Про результати розгляду претензії заявник повідомляє­ться у письмовій формі.3

У відповіді на претензію зазначається:4

— повне найменування і поштові реквізити підприємст­ва, організації, що дають відповідь, та підприємства чи ор­ганізації, яким надсилається відповідь;

— дата і номер відповіді;

— дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

- якщо претензію визнано повністю чи частково,- ви­знана сума, номер і дата платіжного доручення на перера­хування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

-якщо претензію відхилено повністю або"частково,-мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

- перелік доданицс до відповіді документів та інших до­казів. X

Якщо претензію відхилено повністю або частково, за­явникові має бути повернуто оригінали документів, отри­маних з претензією, а також надіслано документи, що об­ґрунтовують відхилення претензії, якщо їх нема у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується керівником чи за­ступником керівника банку, підприємства, організації та надсилається рекомендованим листом чи вручається під розписку. Якщо у відповіді про визнання претензії не пові­домляється про перерахування визнаної суми, заявник пре­тензії після закінчення 20 днів з дня отримання відповіді має право пред'явити до банку розпорядження про списан­ня у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то до розпорядження додається копія претензії. В разі, коли є безпідставна від­мова у задоволенні претензії або не отриманні відповіді на претензію у встановлені строки, працівники, відповідальні за роботу, щодо виконання договорів, надають усі наявні матеріали по діяльності за договором юридичній службі банку, яка дає правову оцінку документів та звертається з позовом до судових органів.

Якщо наданих документів виявляється недостатньо, чи вони будуть не належним чином оформлені, юридична служба зобов'язана у письмовому висновку встановити ке­рівнику відповідного підрозділу строк для усунення недо­ліків.

Після списання у безспірному порядку з поточного ра­хунку боржника визнаної ним суми, юрист банку оформляє виконавчий напис нотаріуса на договорі застави.

Далі здійснюється реалізація заставленого майна, за яким служба безпеки здійснює контроль.2

Слід мати на увазі, що кошти, виручені від продажу майна банкрута, передусім спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, забезпечених заставою.3

З метою прискорення розрахунків по прострочених кредитах установи банку можуть використовувати такі форми, як у ступка права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі ст. 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права по зобов'язанню іншій особі, оформивши це угодою про уечупку права вимоги. У ступка права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника. Реко­мендації щодо використання уступки права вимоги при по­гашенні боргу викладені у «Порядку погашення забор­гованості за кредитами шляхом уступки права вимоги».

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення угоди про переведення боргу можливе тільки за угодою банку. В письмовій угоді повинно бути відображено пере­ведення конкретно якого боргу здійснюється і на яких умо­вах.

При наданні згоди на переведення боргу установи банку повинні всебічно вивчити і проаналізувати доцільність та­кої угоди і реальність повернення боргу. Необхідно також врахувати, яке майно заставлене для забезпечення зо­бов'язань та можливість його реалізації в стислі строки.

Важливо також пам'ятати, Ідо поручительство і встано­влена третьою особою застава у забезпечення зобов'язань при переведенні боргу на нового боржника припиняються, оскільки на поручителя і заставника без їх згоди не може бути покладена відповідальність за дії боржника, яку по його зобов'язаннях вони на себе не-брали, В угоді про уступку права вимоги повинно передбачатися що вимога уступається з дати надходження коштів у банк на рахунок погашення боргу, а в разі неперерахування новим кредито­рам суми, передбаченої угодою, договір втрачає чинність.

Після укладення договору уступки права вимоги пер­винний кредитор (установа банку) втрачає право вимагати повернення боргу від боржника, а після укладення догово­ру про переведення боргу установа банку втрачає право вимагати повернення боргу від первинного боржника.

Угоди про переведення боргу у разі необхідності мо­жуть засвідчуватись нотаріально.

Напрямки вдосконалення кредитних відносин в Україні

Для розвитку будь-якого соціально-економічного суспі­льства кредит виступає як система грошових відносин, що пов'язана з тимчасовим перерозподілом власних грошових потоків підприємств, організацій та населення.

За сучасних умов кредит набуває своїх специфічних рис, забезпечує раціональне використання грошових ресур­сів і виступає як фактор прискорення процесу розширеного

відтворення, регулятор грошового обігу, тобто змінює го­тівковий оборот в обігу на безготівковий.

Необхідність використання кредиту зумовлена тим, що надходження коштів підприємству і його платежі не збігаю­ться як за часом, так і за сумою. Тому банк повинен будува­ти кредитні відносини з підприємством таким чином, щоб через кредит сприяти досягненню високоприбуткової діяль­ності, впровадженню у виробництво науково-технічного прогресу, розширенню асортименту товарів і послуг.

Для формування стійких кредитних відносин між пози­чальниками і банками необхідною вимогою є науково об­ґрунтована розробка механізму кредитування. Цей меха­нізм на даному етапі розвитку банківської системи ще не досконало сформований, кожен його етап в умовах еконо­мічної невизначеності набуває специфічних рис. Щоб про­стежити напрями вдосконалення кредитних відносин в Україні розглянемо кредитний механізм, який можна розді­лити на чотири етапи.

Перший етап — розгляд заявки на отримання кредиту. Для отримання кредиту позичальник подає в банк обгрун­товане клопотання (заяву), в якому зазначає - цільове спря­мування кредиту, його суму, строк використання, конкретні дати його повернення, характеристику проекту, який кре­дитується, та економічний ефект від його здійснення, тех-ніко-економічне обґрунтування розрахунком прогнозу над­ходжень від його реалізації, копії контрактів, договорів що­до проекту.

На цьому етапі найбільшу увагу слід приділити цільо­вому призначенню кредиту. У разі виявлення нецільового використання кредитний працівник обов'язково повинен:

1. Скласти акт про факт порушення кредитного договору (оскільки цільове використання кредиту - це принцип бан­ківського кредитування і умова, яка передбачається в креди­тній угоді, згідно Положення НБУ «Про кредитування»).

2. Доповісти керівнику банку про наявність факту по­рушення кредитного договору.

3. Повідомляє позичальника про необхідність достроко-, вого повернення і погашення кредиту, використаного не за цільовим призначенням.

4. Ставить до відома позичальника про суму штрафу за нецільове використання кредиту.

Другий етап — це вивчення кредитоспроможності клієн­та й оцінка ризику майбутньої позики.

Із розвитком ринкових відносин виникла необхідність принципово нового підходу банків до визначення платоспроможності і кредитоспроможності позичальника. Вод­ночас зазначимо, що банківські заклади застосовують без­ліч різноманітних методик оцінки з певною системою кое­фіцієнтів.

За даною методикою визначається в балах рейтинг по­зикодавця. До першого к^Іасу відносяться позичальники, які за підсумком набрали від 100 до І 50 балів. До цих пози­чальників банки застосовують пільговий кредитний меха­нізм, тобто відкривають їм пряму кредитну лінію, встанов­люють скидки з процентних ставок, регулюють умови кре­дитного договору на користь клієнта.

До другого класу відносяться позичальники, які за оцін­кою кредитоспроможності набрали від 151 до 250 балів. За цією позицією банк повинен зосередити увагу на структурі ліквідних активів. Якщо питома вага запасів і готової проду­кції-перевищує'50: відсотків, то до цих позичальників слід застосовувати визначені прийоми захисту від виникнення ризику неповернення позики в строк, а саме: укладення до­говору страхування, встановлення плаваючої процентної ставки тощо. Це викликано тим, що нині даний вид ліквід­них активів практично неможливо реалізувати за короткий строк у зв' язку з проблемами зі збутом продукції.

До третього класу відносять підприємства, які набрали від 251 до 300 балів, як правило, банк відмовляє таким по­зичальникам у кредиті або ж застосовує жорсткі вимоги до дії кредитної угоди.

Третій етап — це прийняття рішення про доцільність видачі позики та вибір конкретної форми її надання.

На даному етапі банк-кредитор повинен визначити чи доцільно видати кредит своєму позичальнику, звернувши увагу на якість параметрів розвитку даного позичальника. Це означає, що банківська позика повинна надаватись саме тим господарствам, у продукції, роботах чи послугах яких суспільство зацікавлене найбільше.

Четвертий етап - оформлення кредитної угоди, де ос­таточно визначаються всі умови кредитування.

Звичайно найбільш відповідальний цей етап для юристів банку, які несуть відповідальність щодо правильного право­вого оформлення і змісту кредитного договору. Тут важливо, щоб договір не був формальним, а дійсно містив заходи по попередженню прострочення плажетів по основному боргу і відсоткам за кредит; в правовому відношенні кредитна угода повинна забезпечити повернення виданої позики.

І, звичайно, особливої уваги заслуговує етап кредиту­вання по забезпеченню повернення кредиту, використовуючи форми забезпечення, передбачені законодавством Ук­раїни. Це - застава, порука та гарантія, штраф (пеня), стра­хування.

Без забезпечення кредит може надаватись лише в тих випадках, коли джерело погашення позички надійне. В ін­ших випадках треба досить уважно провести економічний та юридичний аналіз операції, стану і можливостей пози­чальника.

. Потрібно вдосконалювати правову базу, щоб розшири­ти структуру кредитів. Оскільки, через відсутність чинного законодавства в Україні не застосовуються такі види забез­печення, як земля, іпотека та ін. Цьому причина відсутність єдиного реєстру заставленого майна та відпрацювання ме­ханізму його реалізації у разі визнання клієнта неспромож­ним повернути позичку.

Отже, для того, щоб вдосконалити кредитні відносини в Україні потрібно:

1. Створити дійовий механізм застави майна, для чого: вдосконалити процедуру реалізації майна, звільнити від податку на додану вартість, на прибуток частину коштів (у розмірі неповернутої суми кредиту), одержаної від реаліза­ції заставленого майна.

2. Проводити кредитування у межах наявних у банку кредитних ресурсів, а всі питання, пов'язані з кредитуван­ням, повинні вирішуватись виключно на договірній основі.

3. Дотримуватись вимог Положення «Про кредитуван­ня», зберігаючи принципи кредитних операцій.

4. Дотримуватись Закону України «Про заставу» (угоди повинні нотаріально засвідчуватись відповідно до вимог закону).

5. Надання кредитів повинно належним чином оформ­лятись кредитним договором.

Виконання зобов'язань. Тобто страхування кредитів відрізняється від інших видів страхування. Оскільки, пра­вовий аспект домінує, страхування кредитів визнано особ­ливою формою страхового захисту -страхування від збит­ків на випадок невиконання вимог, тобто відповідальності 'позичальника.

Найважливіші моменти у страхуванні: міра відпові­дальності, встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Це обов'язкові атрибути стра­хового договору.

Відповідальність виникає з настанням страхового випад­ку, в результаті якого з'являється ризик неплатоспроможно­сті. Страховим випадком при страхуванні відповідальності

позичальника вважається непогашення кредиту та несплата відсотків у термін, обумовлений кредитним договором.

За рубежем практикують дві основні форми кредитного страхування —страхування власне кредитів (делькреде-ре) та страхування застави під отримані кредити (кауційне). Розглянемо першу з нихХдив. схему 11).

Відносини контрагентів при страхуванні ризику неповернення кредиту (делькредере страхування)

Страхувальник (як правило, цей банк застрахова­ний) безпосередньо захищає власні інтереси, застосовуючи механізм страхування.

Відносини сторін характеризуються такими ознаками:

Страхувальник (банк):

- отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань;

- бере на себе частину відповідальності (близько 20%);

-зобов'язується кредити, які страхуються, позичати під звичайні відсотки.

Страховик (страхова компанія):

- застосовує санкції при порушенні страхувальником зобов'язань (аж до повної відмови виплатити відшкодуван­ня при страховому випадку);

- пропонує форму договору, як правило, це так зване «загальне покриття» страховим захистом;

- залишає за собою право перевірки і самостійно прийма­ти рішення щодо запропонованих до страхування ризиків;

- переймає право регресу до кредитоотримувача.

Другою формою страхування кредитів (див. схему 12) передбачено, що страхувальник-боржник захищає право свого кредитора чи вірителя (котрі фактично становлять застраховану сторону). У випадку заставного (гарантійно­го) страхування боржник є страхувальником, а застрахова­ним, як правило, виступає кредитор.

Відносини контрагентів при заставному (гарантійному) страхуванні

Кожна з форм — делькредере чи заставна — безумовно, має бути представлена конкретними видами страхування, зміст яких визначають умови надання кредитів. Але попри відмінності техніко-організаційного здійснення страхових операцій їх економічний сенс один: в усіх випадках креди­тного страхування йдеться про захист кредиторів від імові­рних втрат.

Страхування кредитів як новий вид захисту на україн­ському ринку практикується порівняно недавно (від почат­ку 90-х років) у таких двох варіантах:

а) добровільне страхування ризику непогашення креди­тів;

б) добровільне страхування відповідальності пози­чальника за непогашення кредитів (страхувальником тут є боржник, який страхує кредит на користь свого креди­тора).

^     Докладніше розглянемо перший варіант, коли страху-вальник-банк по укладенні кредитного договору може само­стійно застрахувати надану позику, підписавши зі страховою компанією угоду про добровільне страхування кредитного ризику. В цьому випадку сума страхових внесків враховує­ться при встановленні ставки відсотка за кредит. За логікою пов'язаних інтересів ініціаторами таких страхових операцій повинні бути банки як шукачі страхового захисту. За характером ця операція аналогічна страхуванню від нещасного випадку, яким, власне, і є неповернення кредиту.

У вітчизняній практиці перший варіант страхування по­ки що не дуже популярний. Головна причина в тому, що комерційні банки ще побоюються використовувати страху­вання кредитів як основну форму захисту від ризиків бан­ківської діяльності. Без страхового аудиту, широкого висві­тлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній цілком виправдано може виникнути сумнів щодо платоспроможності. З іншого боку, через над­мірно високі страхові премії підвищуються страхові плате­жі, а отже, й витрати виробництва, що, врешті, обертається підвищенням цін на товари й послуги.

Не сприяє поширенню цього варіанта страхування й ускладнена процедура оформлення страхового договору. Вона потребує від банків як звичайної рутинної роботи, так і дуже відповідальної аналітичної, коли доводиться узго­джувати страхові тарифи., характер відповідальності, нада­вати страховику документи, необхідні йому для відкриття регресного позову до боржника тощо.

Дещо простішим щодо процедури є страхування відпо­відальності позичальника за непогашений„кредиту, оскіль­ки страховий поліс розглядається як різновид гарантійного документу страхової компанії банку за фінансовими зо­бов'язаннями до його кліентів-позичальників. Цей варіант страхування може забезпечити повернення кредиту і сплату* відсотків лише в випадку, коли страхова фірма згодна і спроможна виплатити страхову винагороду. Для цього бан­ку необхідно через позичальника одержати від страхової компанії і розглянути такі документи:

— свідоцтво про державну реєстрацію;

— статут і установчі документи;

— ліцензію на проведення страхової діяльності з перелі­ком видів страхування, у тому числі й страхування відпові­дальності;

— правила (умови) страхування, затверджені у передба­ченому статутом порядку;

— договір добровільного страхування відповідальності за типовою формою;

—страховий поліс (свідоцтво або сертифікат)за типо­вою формою.

На платоспроможність страхової компанії в цілому вка­зує наявність перевищення фактичного розміру ЇЇ вільних активів над пасивами. Проте не завадить конкретно про­аналізувати можливості страхової компанії, спираючись на оцінку  факторів,  які забезпечують  фінансову  стійкість страховика:

- власні капітали і резерви, вільні від зобов'язань;

- методологію розрахунку страхових тарифів;

- збалансованість страхового портфеля;

- величину страхових резервів (чи вони адекватні обся­гам зобов'язань);

- розміщення страхових резервів (із дотриманням прин­ципів їх диверсифікації, повернення, ліквідності та прибут­ковості);

- можливості перестрахування.

За результатами аналізу всіх поданих матеріалів з ура­хуванням внесених банком поправок укладається договір страхування, який подається в банк разом зі страховим полісом.

У випадку підготовки рішення про страхування відпо­відальності за непогашення кредиту і відсотків за ним банк повинен уважно розглянути проект договору добровільного страхування з огляду на виконання таких вимог:

-термін дії договору страхування (угоди) повинен пе­ревищувати кінцевий строк погашення кредиту і відсотків за ним на період, протягом якого страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування, охоплюючи термін по­дачі і розгляду заяви;

-договір страхування повинен набути чинності не піз­ніше дати видачі кредиту;

-строк подання страховій компанії заяви про настання страхового випадку повинен бути мінімальним, крім заяви страхувальника, відповідну заяву може подати банк-кредитор;

-дата настання страхового випадку відповідальності страхової компанії за виплату відшкодування має відпові­дати даті погашення кредиту і виплати відсотків. Період, протягом якого проводиться відшкодування, повинен бути мінімальним;

-договір страхування набуває чинності лише після сплати страхувальником усієї суми страхового платежу (премії).

Недоліком заставної масової форми страхування є те, Що страховик не вступає у безпосередні правові відносини з банком-кредитором, а пов'язаний із ним лише опосеред­ковано. Отже, банк як третя особа втрачає пріоритет при

захисті своїх інтересів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на українському страховому ринку не вироблено за­гальних умов страхування кредитів, які б охоплювали най­суттєвіші норми кожного виду страхування. Тому в по­дальшому страхування кредитів, очевидно, розвиватиметь­ся не лише шляхом удосконалення діючих умов стра­хування відповідальності, на зразок страхування застави, а й через поступове його перетворення у страхування типу делькредере, яке можна буде розглядати як страхування банків-кредиторів від «нещасного випадку» у їхній діяль­ності. Такий страховий захист міг би здійснюватись у ре­жимі коверноту і відзначатися більшою стабільністю та захищеністю інтересів кредиторів.

Розділ 7

Кредитні зобов'язання

^ Поняття кредитних зобов'язань

•^ Правова природа кредитного договору

^ Поняття, сторони і форма кредитного договору

^ Відповідальність сторін за кредитним  договором

7.1. Поняття кредитних зобов'язань

У ринковій економіці товарно-грошові відносини обумовлю­ють існування зобов'язань, що пов'язані з наданням на умовах повернення грошей або майна, визначеного родовими ознаками. Це дає можливість поповнювати обігові кошти учасників товар­но-грошових відносин.

Зобов 'язання, які виникають у зв 'язку з наданням грошових кош­тів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах по-| вернених, називають кредитнимизобов'язаннями. _ _

В юридичній літературі тривалий час ведеться дискусія про роль кредитних зобов'язань у цивільних правовідносинах. Одні ав­тори вважають, що кредитні зобов'язання виконують допоміжну функцію, яка пов'язана з обслуговуванням основного зобов'язан--ня-щодо-передачі-май на г-виконаннА робіт, иадан-няюосл-уг {12-;- 6], інші автори вважають кредитні зобов'язання автономними і виді­ляють їх у.конкретні види договірних правовідносин [7; 9; 11; 15].

Зобов'язання щодо кредитування виникають не тільки тоді, коли є факт надання грошей або майна на умовах повернення, а й тоді, коли сторона основного зобов'язання (купівля-яролаж, підряд та ін.) надала іншій стороні відстрочку виконання зо­бов'язання (сплатити грошові кошти, передати майно, виконати ! роботи, надати послуги).

Є дві основні форми кредиту — грошовий і комерційнийовий кредит — цс відносини щодо пе­редачі грошей або речей, які їх заміняють, у власність боржника із зобов'язанням останнього повернути еквівалентну кількість грошей і або речей.

Комерційний кредит — це відстрочка виконання зобов 'язання за основним договором (купівля-продаж, підряд, надання юридичних по-\ слуг).

Відповідно до ст. З Закону України «Про банки і банківську {діяльність»  операції по залученню та  розміщенню  грошових і нк.гкідів і кредитів можуїь здійснювати тільки банки. Але питан­ня про те, що тільки банки можуть надавати грошові кредити, на сьогодні є спірним і однозначно не вирішеним у законодавстві. І

Право власника кредитувати інших за рахунок власного май­на або майна, що перебуває в його в повному господарському віданні (оперативному управлінні) випливає з його повноважень І власника, які зазначені, зокрема, у статтях 2, 4, 19, ЗО, 37-39 За­кону України «Про власність». До майна юридичних осіб нале­жать основні фонди та обігові кошти в національній та інозем­них валютах. Це, зокрема, випливає зі статей 1, 22—29, 34, 35, 39 Закону України «Про власність», ст. 10 Закону України «Про під­приємства в Україні», ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», ст. ІЗ Закону України «Про товарну біржу».

Отже, надавати грошові кредити в Україні, крім банків, мо­жуть підприємства та інші юридичні особи, незалежно від,орга­нізаційно -правової форми їхньої діяльності і форми власності на їхнє майно.

Визначаючи кредитні відносини банків та інших суГЛ-.юін. слід зазначити, то останні мають право кредитувати тільки за рахунок власних коштів, а банки мають виключне право надава­ти грошові кредити за рахунок як власних, так і залучених коштів (п. 1 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Такий висновок випливає з тлумачення чинного законодавства.

Деякі фахівці пропонують віднести грошові кредити, які на­даються суб'єктами підприємницької діяльності за рахунок влас­них коштів, до комерційних кредитів [8, 176]. !

І

Підсумовує дискусію щодо форм кредиту проект Цивільного

кодексу України, який визначає дві основні форми кредиту — банківський (ст. 1115) і комерційний (сг. 1118). Відповідно до за­значених норм банківське кредитування здійснюється спецшль- г ним суб'єктом — банком або іншою кредитною організацією.

Банківське кредитування як форма кредиту достатньо висвіт­лене в юридичній літературі [4, 191—212; 16, 232—235]. Ми спи-і нимось на кредитних договорах, які опосередковують відносини банків та  інших кредитних організацій по наданню грошових і коштів позичальникам кредитів. ;

і

7.2. Правова природа кредитного договору

* і

Щодо правої природи кредитного договору у фахівців немаї: ! єдиної точки зору. Одні вважають його самостійним договором цивільного права [7, 40-55; 10, 69; 5, 434-437], інші — різнови­дом договору позики [1, 58; 3, 43; 15, 213-218]. Основна теоре- | тична проблема тут пов'язана з реальністю та консенсуальністю ' кредитного договору, а також його односторонністю та двосто- | ронністю. !

На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфимова [8, 182—184]. Розбіжність у поглядах вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався на підставі подання клієнтом до банку за­яви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтову­вали необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив на

заяві підпис про видання кредиту. Прибічники «реальності» кре­дитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього ха­рактеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника бан­ківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники «консенсуальності» договору банківського кре­диту розглядали зазначений підпис керуючого банківською ^ста­новою як акцепт, а отже, сам договір як консенсуальний і дво­сторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту вини­кало у клієнта безпосередньо з моменту здійснення підпису керівником банку.

«Визначення договору реальним і одностороннім, — зазначав Є. Г. Полонський, — привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що ав­томатично тягне,за собою обмеження прав госпоргану» [10, 116].

Слушною є позиція М. М. Агаркова, котру підтримує біль­шість фахівців. Аналізуючи ст. 218 і 219 Цивільного кодексу РРФСР 1922 р., він писав, що вони «регулюють договір про від­криття кредиту у формі позики в складі «попереднього договору про укладення в майбутньому договору-позики» (попередній до­говір позики). Попередній договір позики може бути двосторон­нім або одностороннім. У разі двостороннього попереднього дого­вору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. У разі одностороннього попереднього договору-позики, -зобов'язання виникає-тільки- для однієї.. стора.-_. ни — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. До­говір про відкриття банком кредиту в формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)» [1, 82].

Аналіз ст. 1115 і 1117 проекту Цивільного кодексу України дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір — це різновид договору позики.

У ч. 2 ст. 1115 проекту цього кодексу прямо говориться, що до відносин за кредитним договором застосовуються правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачене правилами для кредитного договору і не випливає із його суті.

7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору

За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти позичаль­никові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а по­зичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї. Коли виникає момент кредитної угоди, — питан­ня спірне, основна теоретична проблема тут стосується реаль­ності і консенсуальності кред>Ітного договору.

На підставі аналізу нормативних актів, які нині регулюють правовідносини щодо надання банківських кредитів, можна зро­бити висновок, що кредитний договір є консенсуальний. Такий вис­новок випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема, Положення про кредитування (постано­ва Правління Національного банку України за № 246 від 28 ве­ресня 1995 р.), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України (постанова Правління Національного банку України за № 97 від 20 травня 1994 р.), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова Правління Національного банку Украї­ни за N° 37 від 21 лютого 1996 р.) тощо. |

Поняття кредитного договору, запропоноване проектом Ци­вільного кодексу України (ст.  1115), дає можливість визначити кредитний договір як консенсуальний, з особливістю, передбаче- . ною ст. 1117 проекту. Ця особливість полягає в тому, що креди- | тодавець має право відмовитися від надання позичальникові пе- і редбаченого договором кредиту повністю або частково у разі по- ( рушення процедури визнання позичальника неплатоспроможним | або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що | надана позичальникові сума не буде повернена своєчасно. Вод-1 ночас позичальник має право відмовитись від одержання креди- і ту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до | встановленого договором строку його надання, якщо інше не пе­редбачено законом, іншими правовими актами або договором.

Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім.  Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'я­зок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне в Україні  законодавство  передбачає здійснення "консорціумного>"| кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.

Банківські консорціуми оформляються шляхом відповідного договору для здійснення кредитування програм із значними об-1 сягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки і кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідпо- І сини між консорціумом та позичальником (позичальниками) ре- : гулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасника­ми. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юри- і дичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками

угоди. -                   і

і

Кредитний договір завжди є сплатним. Як правило, позичаль­ник сплачує за кредит відсотки, їх розмір і порядок сплати виз­начається в договорі сторонами залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до ст. 13 Заколу України «Про банки і банківську діяльність» регулювання відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом встановлення відсоткової облікової ставки.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть пере­глядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди креди­тора та позичальника.

Таким чином,  якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підвищення від­соткової ставки Національним банком України. За таких обста­вин внесення відповідних змін до договору має бути здійснене у порядку, встановленому ст. 11 Арбітражного процесуального ко-I дексу України. До внесення зміни в договір щодо відсоткової ! ставки за кредит сторони і арбітражний суд повинні виходити з ! передбаченої договором ставки [14].

І       Порядок сплати відсотків за строками (щомісячно, щоквар-і тально та ін.) встановлюється сторонами в договорі.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник.

Кредитодавцем відповідно до чинного законодавства можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансо­во-кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку | України на залучення і розміщення грошових вкладів та креди-; тів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання банків, які і створюються .для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України «Про банки і (банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з вида­чею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороня­ється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Оскільки на цей час законодавство України не перед­бачає таких випадків, договори кредитування, в яких кредито-і давнем  виступає не банк (фінансово-кредитна установа), слід вважати такими, що не відповідають вимогам закону. До таких договорів потрібно застосовувати наслідки, пере;Ібачені ст. 48 і Цивільного кодексу України [14].

На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що

кредитні договори з  господарюючими  суб'єктами  укладають

структурні одиниці (відділення, філії) комерційних банків. Якщо

це передбачено відповідними повноваженнями структурної оди-

| ниці (положення, статут, довіреність), остання має право укла-

! дати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором

у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. У разі

порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею

банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 Цивільного

кодексу України).

!       Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних по­вноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках є підстави

і керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України [14].

Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного по­зичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ри-

зик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичаль­ника можуть бути:

— забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків;

— репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, | дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни); |

— оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкуренто­спроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках, по- ! пит на продукцію, послуги, обсяги експорту); :

— економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальни­ка, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка от­римана банком при оформленні кредиту, систематизується у кре­дитній справі позичальника.

Крім того, слід мати на увазі, що залежно від виду кредиту позичальником  як  стороною  кредитного договору може  бути особа,  яка має  спеціальні  властивості.  Так,   позичальниками іпотечного кредиту можуть бути юридичні та фізичні особи, які І мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Споживчий  кредит надається фізичним особам-резидентам на ! придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг, і Ломбардний  кредит надається Національним банком України [ комерційним банкам під забезпечення державних цінних папе- | рів, випущених Міністерством фінансів України, список яких за- | тверджується Правлінням Національного банку України. Як ви­няток, за рішенням Правління Національного банку України, під забезпечення ломбардного кредиту можуть прийматися й інші | цінні папери. !

Кредитний договір має особливіш предмет, яким завжди висту- \ ппють кошти (національна або іноземна валюта). Відповідно до | кредитного договору кредитодавець зобов'язується надати пози-| чальникові кошти на умовах і в розмірі, що передбачені догово- і ром, у власність (повне господарське відання, оперативне управ-1 ління). Інші речі, визначені родовими ознаками, не можуть бу- | ти предметом кредитного договору. І

Саме цим кредитний договір відрізняється від договору май-- нового найму, згідно з яким наймач зобов'язаний повернути ін­дивідуально визначену річ. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути визначену суму грошей, а не конкретні

купюри.

Як правило, кредитодавець надає позичальникові кредит у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з по­зичкового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий

рахунок позичальника. У готівковій формі кредит може надава­тися для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продук^-ції, а також фізичним особам-резидентам при наданні спожив­чого кредиту.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у без­готівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позич­кового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у по­рядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахуван­ня на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не пе­редбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (ва­лютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та спла­та відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальни­ка, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною ви­могою банку в установленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості сплатити борг позичальником, він стягуєть­ся з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодав­ством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сто­ронами при укладенні угоди про надання кредиту.

__„Залежно...віо_ум_рв.надання і використання коштів, порядку повернення заборгованості тощо визначають різні типи кредит­них договорів [6, 343—344].

Контокорентний кредит — класична форма кредиту [2, 421—524]. Він надається позичальникові у різних формах: у го­тівковій формі, банківського переказу тощо.

Акцептний (рамбурсний) кредит використовується, я& прави­ло, для поповнення обігових коштів. При акцептному кредиті позичальник оформляє переказний вексель, зазначаючи платни­ком банк. Банк акцептує цей вексель за умови, що позичальник надасть банкові покриття векселя до настання строку платежу по ньому.

Анальний (гарантований) кредит пов'язаний з наданням кре-дитодавцем гарантій виконання позичальником грошового зобо­в'язання за цивільно-правовою угодою, яка опосередковує куттів-і лю-продаж товару, надання послуг, виконання робіт.

Форма кредитного договору. Чинні в Україні закони, які ре­гулюють кредитний договір, зокрема, гл. 33 Цивільного кодексу України і Закон України <'Про банки і банківську діяльність» не передбачають вимог щодо форми і змісту кредитного договору. Щодо цього питання в нинішніх умовах потрібно виходити з норми п. 15 Положення про кредитування (постанова Правління | Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.).

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кре­дитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальни­ком тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зо­бов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складан­ня одного документа, підписаного кредитором та позичальни­ком, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограма­ми, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Проект Цивільного кодексу України — (ст. 1116) передбачає просту письмову форму кредитного договору. Особливість фор­ми кредитного договору за проектом Цивільного кодексу поля­гає в тому, що недодержання письмової форми не має наслідком визнання кредитного договору недійсним.

Відповідно до ст. 820 Цивільного кодексу Російської Феде­рації, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі. Вбачається, що стосовно цього є певні переваги норми ст. 1116 проекту Цивільного кодексу України — адже обов'язкова пись­мова форма кредитного договору дає можливість позичальникові уникати повернення кредиту у разі, якщо кошти фактично бу­дуть надані без належного оформлення договору.

Як і всі інші угоди, кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які його укладають. У зв'язку з цим потрібно враховувати, що статутні документи юридичних осіб часто встановлюють обмеження повноважень керівників при ук­ладанні кредитних угод на значні суми. У літературі з цього при­воду були висловлені думки про те, що підписанняіфедитноґо до­говору особою, яка не має відповідних повноважень, само по собі не тягне визнання кредитного договору недійсним [8, 186].

Зміст кредитного договору. Кредитний договір — це угода, із якої одночасно випливають обов 'язок кредитодазця надати кредит і обов 'язок позичальника повернути грошову суму та сплатити від­сотки на неї.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбаче­них кредитним договором. Основними із них с: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільовий характер.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповер­нення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, сг,іроковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк, з відповідною сплатою за його ко­ристування.

Цільовий характер використання передбачає вкладення по­зичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним дого­вором.

Цінною з точки зору прав та обов'язків сторін кредитного до­говору є ст. 1117 проекту Цивільного кодексу України, яка пе­редбачає можливість односторонньої відмови від надання креди­ту кредитодавцем або його одержання позичальником.

Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу України виконан­ня зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати відсоткової ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

При вирішенні спорів,, пов'язаних з відповідальністю поручи­теля (гаранта) перед банком, що надав кредит позичальникові, слід мати на увазі таке.

Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гаран­том) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодек­су України, яка поширюється і на гарантії (ст. 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недій­сність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього догово­ру має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 Цивільно­го кодексу України.

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефоно­грама тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договір­ні, відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лксіїі банк пррти цього не заперечив. Якщо в кредитному дого­ворі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України у разі не­виконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають пе­ред банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже^кщо^іншого не встановлен6\догово-ром поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими стаття­ми 174 та 175 Цивільного кодексу України.

Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає со­лідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за 'кредитним договором.

Отже, гарант несе субсидіарну відповідальність, І тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаран­та сплати основної заборгованості позичальника та сум відсотко­вої ставки за наданий кредит тільки за відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобо­в'язання.

Згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу України порука або га­рантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобо-

в'язання,   зокрема,   виконання   зобов'язання   позичальником (ст. 216 Цивільного кодексу України).

Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протя­гом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичаль­ником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновле­ний арбітражним судом.

Якщо в кредитному договорі строк виконання позичальни­ком зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи га­рантії (ч. 2 ст. 194 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої нона входить, належним чином оформлені повнова­ження на укладання від ЇЇ імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, сама по собі не може бути підставою для виз­нання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та відсоткової ставки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банкові, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітраж­ний суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умо­ви у банку немає правових підстав вимагати від страховика спла­ти суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевіри­ти наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 зазначеного Закону. Викла­дений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у ви­платі страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися стра­ховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), то є формою догово­ру страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони

цього договору права укласти його І в іншій письмовій формі від­повідно до вимог ст. 44 Цивільного кодексу України та ст. 15 за­значеного Закону, і отже, в арбітражного суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність полісу чи сертифіката, який посвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону Украї­ни «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страху­вання. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, шо встановлюються страховиком само­стійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинно братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.

Страховик має відповідати за договором страхування тільки тоді, коли на рахунку позичальника кредиту немає достатніх кош­тів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.

Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичаль-| нйка перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Відсоткова ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернен-і ня сум кредиту та відсоткової ставки у визначений договором і строк до нього може буги застосована майнова відповідальність і зі ідно із Законом України <.<Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним до­говором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

і       Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, як­що інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодав­ства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в до­говорі між банком та гарантом немає умови про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичаль­ником* у арбітражного суду нема правових підстав для покладан­ня цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за нада­ний кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм харак­тером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забез­печуватися також заставою (ст. 178 Цивільного кодексу України [ та ст. З Закону України «Про заставу»). Відповідно до ст. 11 за- | значеного Закону в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. | «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заста­ву» державне підприємство, за яким майно закріплено на правах І повного господарського відання, самостійно здійснює заставу | цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підпри- і ємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава ! яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, | уповноваженим управляти відповідним державним майном. Ст. 4 і Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави дер- • жавного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм влас- І пості чинне законодавство таких обмежень не передбачає. ;

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов .

догонору щодо предмета застанії, буде встановлено, що належно позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з по­рушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосовува- і ти ст. 48 Цивільного кодексу України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'я­зання боржника заставою. Однак слід мати на увазі, що у випад- ; ках. коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні за­соби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального за­свідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, пе­редбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про за­ставу», ст. 48 Цивільного кодексу України).

Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, від­шкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у ви­падках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійснен-• ням забезпеченої застаною вимоги, якщо інше не передбачено | договором застави (ст. 19 Закону «Про заставу»). |

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється бан­ком відповідно до ст. 20 цього Закону, а щодо майна селянсько­го (фермерського) господарства — відповідно до п. 4 ст. 25 За­кону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконан­ня зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде викона­но, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відпо­відно до ст. 76 Цивільного'кодексу України перебіг строку по- | зовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

І       Згідно зі ст. 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реор-| ганізації, ліквідації) юридичної особи-заетаводавця заставодер-і жатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпе-I ченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позов­ної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен | був дізнатися про наявність зазначених обставин,