Шляхи та умови підвищення комунікативної компетентності особистості

  

 

ЗМІСТ

 СТУП……………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ……………………………………….5

1.1. Сутність поняття комунікативної компетентності………………….5

1.2. Компоненти комунікативної компетентності………………….……9

1.3. Особливості розвитку комунікативної компетентності……….…..13

РОЗДІЛ ІІ. ШЛЯХИ ТА УМОВИ ПІДВИЩЕННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІФАХІВЦЯ………………………………………….……16

2.1. Особливості підвищення комунікативної компетентності фахівця: традиції та інновації……………………………………………………………..16

2.2. Методичні рекомендації з оптимізації комунікативної компетентності фахівця……………………………………………………..….23

ВИСНОВКИ………………………………………………………..……28

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………….……….30

 

 

ВСТУП

 

Наукові дослідження та практичний досвід свідчать, що кожна людина, незалежно від рівня особистого розвитку та професійних обов’язків, лише тоді може вважати себе повноцінною особистістю, коли досягне досконалості у сфері міжособистісної взаємодії. Успішність міжособистісної взаємодії пов’язана з таким поняттями, як спілкування і комунікативна компетентність. Увага до комунікативної компетентності зросла тоді, коли в практику спілкування людини стали впроваджуватися методи, розраховані на розвиток її комунікативних здібностей.

На жаль, на практиці спостерігається безпосередне застосування технологій формування комунікативної компетентності, здебільшого розроблених за кордоном, що не завжди відповідає існуючим науковим підходам до розвитку особистості в цілому. Таким чином, виникає необхідність звернутися до проблеми комунікативної компетентності як інтегральної якості особистості.

У зв’язку із зазначеним вище в роботі поставлена наступна мета: визначити сутність, структуру та шляхи розвитку комунікативної компетентності як інтегральної якості особистості.

Методичну і теоретичну основу дослідження становлять положення: про визначну роль спілкування для поступального руху особистості, яка формується і розвивається (В. Мяясищев, Г. Костюк); про існування комунікативної функції психіки поряд з когнітивною і регулятивною (Б. Ломов); про діяльнісне розуміння процесу спілкування (О. Леонтьев); про особистість як діяльнісного суб’єкта, котрий керується в діяльності і спілкуванні власними усвідомленими цілями і мотивами, і генетико-моделюючий підхід до її вивчення (С. Максименко); про мотиваційну детермінованість розгортання комунікативної активності (С. Рубінштейн, М. Лісіна); про етичний аспект спілкування та гуманну комунікативну стратегію (К. Абульханова-Славська, Г. Балл, О. Бодальов); а також психолого-педагогічні дослідження, присв’ячені мовленню та мовленневій діяльності (А. Годлевська, Л. Долинська, І. Зязюн, В. Семиченко та інші).

Метою дослідження є визначення методів та засобів підвищення комунікативної компетентності  особистості.

Об'єктом дослідження є комунікативна компетентність особистості.

Предметом дослідження виступає особливість підвищення комунікативної компетентності фахівців.

 

РОЗДІЛ І.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

 

1.1. Сутність поняття комунікативної компетентності

Визначаючи сутність комунікативної компетентності, звернемося, насамперед, до словників, в яких відображаеться певна інтеграція усіх сучасних підходів до визначення понять:

1. Компетентний:

– який має достатні знання в будь-якій галузі: який з чим-небудь добре обізнаний, тямущий, який фрунтуеться на знанні, кваліфікований;

– який має певні повноваження; повноправний, повновладний у розвоязанні якоїсь справи;

– володіє компетенціею.

2. Компетенція:

– коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу чи посадовій особі;

– коло питань, в яких хто-небудь добре обізнаний;

– знання і досвід у тій чи іншій галузі [7; 8; 12].

Поняття «комунікативна компетентність» детально аналізується в роботах Ю. Ємельянова. Він тлумачить названу категорію як засновану на знаннях та чуттевому досвіді здатність особистості орієнтуватися в ситуаціях спілкування, вільно володіти вербальними і невербальними засобами спілкування, наголошуючи на тому, що така здатність передбачає соціально-психологічне навчання, тобто подальшу можливість навчатися спілкуванню. До прояву комунікативної компетентності автор також відносить уміння людини організовувати так званий міжособистісний простір у процесі ініціативного й активного спілкування з людьми [4].

На думку Ю. Ємельянова, комунікативна компетентність завжди набувається в соціальному контексті. Основними факторами, що детермінують її розвиток, є життевий досвід людини, її загальна ерудиція, мистецтво, спеціальні наукові методи.

Ю. Жуков, Л. Петровська, П. Растянников трактують комунікативну компетентність як синонім поняттю «компетентність у спілкуванні». За визначенням авторів, комунікативна компетентність – це здатність встановлювати і підтримувати необхідні  контакти з людьми. Отже, визнаючи труднощі, повоязані з пошуком точного визначення властивостей, що входять до складу комунікативної компетентності, науковці пропонують таке визначення: «Комунікативна компетентність – система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії в певному колі ситуацій міжособової взаємодії» [6].

Е. Руденський визначає комунікативну компетентність як систему внутрішніх ресурсів особистості, потрібних для ефективних комунікативних дій у широкому діапазоні ситуацій міжособистісної взаемодії. Ці ресурси включають: когнітивні можливості людини щодо сприймання, оцінювання та інтерпретації ситуацій; планування людиною її комунікативних дій у спілкуванні з людьми; правила регуляції комунікативної поведінки і засоби її корекції.

На думку О. Мудрика, характеристиками комунікативної компетентності є:

– по-перше, відповідність поведінки контексту стосунків, в яких вона виявляється;

– по-друге, знання правил спілкування, адаптаційні навички та гнучкість у втіленні цих знань;

– по-трете, комунікативна компетентність пов’язана зі стосунками, а не з індивідами.

Л. Петровська вважає, що компетентність у спілкуванні – це складне поєднання перцептивних, комунікативних, інтерактивних елементів спілкування творчого і репродуктивного, глибинного і поверхового, маніпулятивного і суб’єкт-суб’єктного.

У структурі комунікативної компетентності автор виокремлює два компоненти (вони ж – типи компетентності):

1) суб’єкт-об’єктні, репродуктивні форми спілкування чи оволодіння зовнішньою, операційно-технічною стороною поведінки;

2) суб’єкт-суб’єктні, продуктивні, глибинні і особистісно-значеннєві утворення [11].

Комунікативна компетентність, на думку М. Обозова, може визначатися у двох аспектах:

– як оріентованість особистості в різних ситуаціях спілкування, що фрунтується на знаннях і чуттевому досвіді;

– як здатність особистості ефективно взаємодіяти з оточенням завдяки розумінню себе та інших в умовах постійної зміни психічного стану, міжособистісних стосунків і соціальної ситуації.

А. Добрович вважає, що основою комунікативної компетентності є загальна здатність спостерігати (бачити і чути) і одночасно запамоятовувати мовленневі акти, виразні рухи обличчя й тіла, переміщення та пози людей, тактильні впливи, запахи та їхню локалізацію, а також сполучення перерахованих дій, ознак, характеристик.

Результати спостереження усвідомлюються і закріплюються у когнітивних структурах психіки у вигляді знань, умінь і навичок, що становлять індивідуальний досвід людини.

Отже, під комунікативною компетентністю розуміють здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми, певну сукупність знань, умінь і навичок, що забезпечують ефективне спілкування. Вона передбачає уміння змінювати глибину і коло спілкування, розуміти і бути зрозумілим для партнера по спілкуванню. Комунікативна компетентність формується в умовах безпосередньої взаємодії, тому є результатом досвіду спілкування між людьми.

Спираючись на прийняту в соціальній психології структуру спілкування, що включає перцептивний, комунікативний й інтерактивний аспекти, комунікативну компетентність можна розглядати як складову спілкування. Тоді комунікативний процес розуміється як «інформаційний процес між людьми як активними суб’єктами, з урахуванням відношень між партнерами» [8].

Тобто, виникае «вузьке» поняття «комунікація». Однак часто комунікацію розуміють як синонім спілкування, підкреслюючи, що «комунікативний вплив е психологічним впливом одного комуніканта на іншого з метою зміни його поведінки» [1].

Виокремлюють такі складові комунікативної компетентності:

– орієнтованість у різноманітних ситуаціях спілкування, яка заснована на знаннях і життєвому досвіді індивіда [7];

– спроможність ефективно взаємодіяти з оточенням завдяки розумінню себе й інших при постійній видозміні психічних станів, міжособистісних відносин і умов соціального середовища [7];

– адекватна орієнтація людини в самій собі, власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації [3];

– готовність і уміння будувати контакт з людьми [3];

– внутрішні засоби регуляції комунікативних дій [6];

– знання, уміння і навички конструктивного спілкування [9];

– внутрішні ресурси, необхідні для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаемодії [5].

Таким чином, комунікативна компетентність постає як структурний феномен, що містить як складові цінності, мотиви, установки, соціально-психологічні стереотипи, знання, уміння, навички.

 

1.2. Компоненти комунікативної компетентності

У контексті проблеми ефективності спілкування доцільно згадати про таке явище в людській взаемодії, як роль. Роль е фіксацією визначеного положення, що займає той або інший індивід у системі міжособистісних відносин. У психології виокремлюють різні види ролей (формальні, внутрішньогрупові, міжособистісні, індивідуальні, активні, латентні, стихійні та інші), які впливають на особливості комунікативної поведінки людини [1].

Людина завжди перебуває в контакті з іншим партнером (реальним, уявним, обраним, навоязаним і тому подібне). Інваріантними складовими спілкування є такі компоненти, як партнери-учасники, ситуація, завдання. Варіативність же пов’язана з характеристиками самих складових – партнерів по спілкуванню, ситуацій, цілей спілкування. Тому компетентність у спілкуванні передбачає розвиток умінь адекватної самооцінки, орієнтації людини в самій собі, власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації і завданні [11].

Головною якісною характеристикою зазначених вище психологічних інструментів вважається «загальна спрямованість» на людину, що, у свою чергу, є підставою ефективного спілкування. Орієнтація особистості насамперед на позитивні якості в іншій людині є важливою в ефективному спілкуванні, тому що вона сприяє розкриттю особистісного потенціалу людини, з якою ми спілкуємося [2].

Підкреслюється роль пізнавальних процесів у структурі комунікативної компетентності, і, перш за все, мислення як здатності аналізувати вчинки, бачити мотиви, що спонукають до них. Умовою успішного спілкування людини з іншими людьми вважають соціально-психологічну перцепцію, яка включає ідентифікацію, емпатію, соціальну рефлексію [1].

Таким чином, комунікативна компетентність включає не тільки особистісні властивості індивіда, але й певним чином організовані пізнавальні процеси та емоційну сферу.

Однією із складових комунікативної компетентності є уміння усвідомлювати і долати комунікативні бар’єри. Такі бар’єри можуть виникати, наприклад, при відсутності розуміння ситуації спілкування, що викликається розходженнями між партнерами (соціальними, політичними, релігійними, фаховими, які породжують різну інтерпретацію тих самих понять, що обумовлюють різноманітне світовідчуття, світогляд, світосприймання). Бар’єри в комунікації можуть носити також психологічний характер, відображаючи індивідуальні психологічні особливості тих, хто спілкується, їхні сформовані відношення: від дружби до ворожості по відношенню один до одного.

Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знаків, точніше, знакових систем. Розрізняють вербальну і невербальну комунікації, що використовують різноманітні знакові системи. Відповідно до цього можна виділити вербальний і невербальний рівень комунікативної складової компетентності в спілкуванні. Вербальна комунікація використовує в якості знакової системи людську вимову, природну звукову мову, тобто систему фонетичних звуків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний. Інший вид комунікації включає немовні знакові системи (оптико-кінетичну, пара- і екстралінгвістичну). Невербальний вид комунікації може викликати серйозну проблему: якщо у вербальній комунікації за кожним словом стоїть більш-менш визначений зміст, то в невербальній системі комунікації не тільки важко поставити зміст у відповідності знаку, а й взагалі виділити знак, тобто одиницю аналізу в цій системі комунікації.

Інтерактивна сторона спілкування – це умовний термін, що позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов’язані із взаємодією людей з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. Якщо комунікативний процес існує на основі певної спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу ціеї діяльності неминуче припускає, що досягнуте порозуміння реалізується в нових спільних спробах розвинути діяльність далі, організувати її. Участь одночасно багатьох людей у цій діяльності означає, що кожний повинен зробити до неї свій особливий внесок, що і дозволяє інтерпретувати взаемодію як організацію спільної діяльності. Інтерактивна сторона спілкування являє собою побудову загальної стратегії взаемодії, де важливо не тільки обмінятися інформаціею, але й організувати «обмін діями», спланувати загальну діяльність.

Наступним компонентом комунікативної компетентності є перцептивна складова.

Це та сторона компетентності, на основі якої будується спільна діяльність і комунікативний процес.

Умовно перцептивну складову компетентності в спілкуванні можна назвати здатністю адекватного сприйняття однієї людини іншою, але це лише умовно: сааме слово «сприйняття» не відбиває всю складність цього явища. Перцептивний компонент комунікативної компетентності виступає в ролі регулятора процесу спілкування.

Вибір людиною тієї або іншої лінії поведінки в кожній конкретній ситуації передбачає сприйняття й оцінку партнерів, самого себе і ситуативного контексту в цілому [9].

У процесі міжособистісного сприйняття і пізнання виникає ряд «ефектів»: первинності, новизни, ореолу. Велику роль грають також явища стереотипізації і каузальної атрибуції.

Якщо ж казати про структуру комунікативної компетенції, то треба зазначити які саме компоненти виділяють більшість авторів;

1) особистісний, який у деяких авторів включає у себе ціннісні установки, направленість особистості на спілкування, установки на спілкування, або деякі характеристики «Я» - концепції (відношення до самого себе, самооцінка). Інші автори вкладають у цей компонент емоціональний, афективний, мотиваційний зміст;

2) когнітивний – який розглядається як система комунікативних знань, здібностей до розуміння ситуації спілкування, невербальну перцепцію, розуміння самого себе і партнера по спілкуванню, тощо;

3) поведінковий компонент, який включає у себе комунікативні техніки, що використовуються у різних ситуаціях спілкування, поведінкові установки, направленість на вирішення конфліктних ситуацій.

Виокремлюють такі складові комунікативної компетентності:

- орієнтованість у різноманітних ситуаціях спілкування, яка заснована на знаннях і життєвому досвіді індивіда;

- спроможність ефективно взаємодіяти з оточенням завдяки розумінню себе й інших при

постійній видозміні психічних станів , міжособистісних відносин і умов соціального середовища;

- адекватна орієнтація людини в самій собі - власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації;

- готовність і уміння будувати контакт з людьми;

- внутрішні засоби регуляції комунікативних дій;

- знання, уміння і навички конструктивного спілкування;

- внутрішні ресурси, необхідні для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.

Таким чином, комунікативна компетентність постає як структурний феномен, складовими якої виступають цінності, мотиви, установки, соціально-психологічні стереотипи, знання, уміння й навички особистості.

Також однією із складових комунікативної компетентності є уміння усвідомлювати і долати комунікативні бар'єри. Такі бар'єри можуть виникати, наприклад, при відсутності розуміння ситуації спілкування, що викликається розходженнями між партнерами (соціальними, політичними, релігійними, фаховими , які породжують різну інтерпретацію тих самих понять, що обумовлюють різноманітне світовідчуття, світогляд, світосприймання). Бар'єри у комунікації можуть носити також психологічний характер, відображаючи індивідуальні психологічні особливості тих, хто спілкується, їхні сформовані відношення : від дружби до ворожості по відношенню один до одного [2].

Отже, узагальнюючи вище викладене, можна зробити висновок, що комунікативна компетентність постає як інтегральна якість особистості, що виконує функцію адаптації й адекватного функціонування особистості в соціумі, містить у собі установки, стереотипи, позиції спілкування, ролі, цінності особистості тощо.

 

1.3. Особливості розвитку комунікативної компетентності

Питання про розвиток комунікативної компетентності можна розглядати у двох аспектах: по-перше, у процесі соціалізації і виховання; по-друге, засобом спеціально організованого соціально-психологічного тренінгу.

Щодо першого аспекту, то людина черпає з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних і зорових форм, як символічних, так і образних, що дає їй можливість синтезувати, класифікувати різноманітні епізоди соціальної взаємодії. Зрозуміло, що в ході стихійного оволодіння «мовою» соціально-перцептивної сфери можуть утворюватись неадекватні пізнавальні схеми, як причини неадекватних комунікативних дій, що, у свою чергу, може призвести до неефективності в ситуації спілкування. Найчастіше це відбувається за умови «однобокого» залучення людини до специфічної субкультури, освоєння нею лише окремих прошарків культурного багатства, і тільки розширення сфери соціальних контактів і включення в нові канали комунікації можуть скорегувати існуючі деформації.

На думку Л. Петровської, аналітичне спостереження комунікативної взаємодії (як реальної, так і поданої в художній формі) дає не тільки можливість «тренування» набутих пізнавальних засобів, але й сприяє оволодінню засобами регуляції власної комунікативної поведінки. Зокрема, процес спостереження дозволяє виявити систему правил, керуючись якими люди організовують свою взаємодію. Оріентуючись на вихід взаємодії, спостерігач може зрозуміти, які правила сприяють, а які перешкоджають успішному протіканню комунікативних процесів. Це може послужити основою формування власної системи «правил ефективної комунікації». Ще в більшій мірі аналітичне спостереження впливає на операційний склад комунікативних дій [11].

Згідно з Л. Петровською важливим моментом процесу розвитку комунікативних умінь на визначеному етапі становлення особистості є уявне програвання своєї поведінки в різноманітних ситуаціях. Планування своїх дій «в уяві» є складовою частиною комунікативної дії, що протікає нормально. Таке планування в уяві, як правило, безпосередньо випереджає реальне виконання комунікативних дій, а також може відбуватися і завчасно, і після завершення комунікативного акту. І не завжди уявне втілюється в реальність, але утворювані в ньому «поведінкові заготовки» можуть актуалізуватися в інших ситуаціях. Це призводить, з одного боку, до деяких глибоко продуманих вчинків, а з іншого боку – до дій, що є досить нераціональними і такими, які не можна пояснити. Здатність людини діяти «в умі» може бути цілеспрямовано використана для удосконалювання  спілкування в ситуації соціально-психологічного тренінгу [11].

Таким чином, комунікативна компетентність має декілька джерел розвитку в процесі становлення особистості людини: трансляція комунікативних умінь у процесі міжособистісної взаємодії з іншими людьми, оволодіння культурною спадщиною, спостереження за поведінкою інших людей та аналіз актів комунікації, програвання в уяві комунікативних ситуацій. Розвиток комунікативної компетентності в процесі соціально-психологічного тренінгу можливий з погляду двох підходів: спрямованість на знаходження багатої різноманітної палітри спілкування та подолання труднощів, що можуть виникати в процесі спілкування.

 

РОЗДІЛ ІІ.

ШЛЯХИ ТА УМОВИ ПІДВИЩЕННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ФАХІВЦЯ

 

2.1. Особливості підвищення комунікативної компетентності фахівця: традиції та інновації

Реальні зрушення у вдосконаленні комунікативної компетентності, як відомо, відбуваються під впливом різних (стихійних) обставин суспільного життя, що має поєднуватися з цілеспрямованим її розвитком й активністю самого суб’єкта спілкування.

Відтак, оптимальне формування комунікативної компетентності на різних етапах професійного становлення особистості передбачає забезпечення таких психолого-дидактичних умов:

– визначення зовнішніх впливів як зовнішньої спонуки для розвитку складових комунікативної компетентності, що має на меті цілеспрямоване навчання спілкуванню через різні інноваційні форми ведення занять:

а) проблемні лекції, які моделюють пошукову діяльність;

б) лекції-візуалізації, на яких застосовуються опорні схеми-таблиці з відповідним коментарем їх тренером;

в) лекції – прес-конференції, спрямовані на забезпечення обміну думками, емоціями, досвідом міжособистісної взаємодії;

г) організація спеціального семінару (традиційна групова форма) спільно з застосуванням новітньої технології – коучинга, що акумулює в собі можливості тренінгових методів, запитальних технологій і дає змогу розкрити професійно-комунікативний потенціал фахівця. При цьому ми ґрунтуємося на баченні процесу навчання спілкуванню як спільної діяльності педагога-психолога (консультанта і тренера) й того, кого навчають, – саме такий підхід відстоював засновник вітчизняної психології Г.С. Костюк;

– реалізація внутрішніх спонук як чинника, за Г.С. Костюком, „саморуху”, „саморозвитку особистості” – в тому числі фахівця, його природних сил. Для набуття особистісного досвіду професійно-комунікативної компетентності доцільне використання психолого-комунікативного тренінгу як методу активної навчально-комунікативної діяльності, що може включати такі засоби: групову дискусію, ігрові технології, вправи на прояв вербальної та невербальної креативності, рефлексивні коментарі тощо.

Отже, оптимальне формування комунікативної компетентності на різних етапах професійного становлення особистості можливе під впливом навчання та виховання і завдяки її внутрішній роботі та самореалізації в діяльності як суб'єкта спілкування.

Тим часом у педагогічній взаємодії – на підставі врахування діалогічної природи спілкування – потрібно послуговуватися низкою загальних методичних рекомендацій щодо комунікативного розвитку фахівця.

По-перше, навчання спілкуванню, вихованню комунікативно компетентної особистості фахівця має ґрунтуватися передусім на принципах „суб’єкт-суб’єктної педагогіки”. З практики відомо, що встановлення суб’єкт-суб’єктних відносин в умовах традиційних (суб’єкт-об’єктних) форм навчання – дуже складне завдання.

По-друге, у процесі вироблення стилю взаємодії і вдосконалення комунікативної поведінки слід враховувати ту обставину, що правила міжособистісної взаємодії з іншими людьми і між ними можна опанувати лише в реальному процесі спілкування, що є вельми не простим завданням.

По-третє, навчання спілкуванню, розвиток комунікативної компетентності традиційно поєднує лекційну підготовку з вправлянням (тренувальними вправами), а також повторне повернення до теорії з метою аналізу отриманих результатів. При цьому, на думку Ю.М. Ємельянова, не варто ставити знак рівності між навчанням і тренінгом, між навчальним і тренувальним аспектами, оскільки термін „тренінг” має вживатися не для позначення методів навчання, а для позначення методів розвитку здібностей до навчання або оволодіння будь-яким складним видом діяльності, зокрема спілкуванням [3]. І такий тренінг може бути спеціально організованим або природним.

Разом з тим дані ряду авторів – зокрема, Л.І. Анциферової, Ю.М. Ємельянова – підтверджують, що треба поєднувати традиційні методи з активними груповими методами [1; 2; 3; 4]. Особливо це стосується людей зрілого віку як основної маси кваліфікованих спеціалістів. Адже з віком посилюються зв’язки між образним, практичним і вербально- образним мисленням, що робить використання цих методів вельми доцільним у практиці післявузівської підготовки спеціалістів. Крім того, активним груповим методам як одному з видів лабораторного навчання і спілкування властивий особистісно-розвивальний підхід.

Вони мають, затвердженням Ю.М. Ємельянова, низку безумовних переваг:

– по-перше, люди стають більш відкритими для прийняття точок зору своїх партнерів, більш готові до зміни власних настановлень, зростає їх соціальна активність й ініціатива в пошуку оригінальних рішень.

– по-друге, створюються умови для вироблення загальнозрозумілої психологічної мови, а також консолідації колективного досвіду в пізнанні психічної реальності, що дає змогу доказово подавати свої переживання, прагнення, цілі й очікування.

– по-третє, таке навчання і спілкування дає можливість учасникам усвідомлювати межу між процесуальним й змістовим аспектами комунікації.

– по-четверте, цей метод дає змогу зрозуміти структурно-функціональні взаємини в житті груп і колективів, що зазвичай постають у змішаному і тому незрозумілому для спостерігача вигляді [3].

Як показало дослідження, такі основні характеристики комунікативної компетентності, як комунікативно-мовленнєва, соціально-перцептивна й інтерактивна, зазвичай визначають її розвиток, що має посилюватися у педагогів і психологів у міру набуття ними професіоналізму. У зв’язку з цим вдосконалення інтерактивної компетентності як здатності фахівця організовувати і регулювати взаємодію та взаємовплив і досягати взаєморозуміння треба здійснювати у напрямку виховання спрямованості на партнера як на мету, а не об’єкт, спілкування, забезпечення діалогічного характеру міжособистісної взаємодії, розвитку вміння встановлювати емоційно насичений контакт з ним, реалізацію конструктивних тенденцій розв’язання конфліктної ситуації, але з використанням усієї палітри способів елімінування конфлікту.

Для гармонізації міжособистісної взаємодії суб’єкт спілкування має активно вправлятися у вдосконаленні тих інтерактивних умінь подолання розбіжностей і залагодження конфлікту, які позитивно впливають на емоційний стан і сталість відносин партнерів зі спілкування: це вміння попереджувати і „згладжувати” конфлікти, вміння „визнавати помилки” і здатність до компромісних дій. Разом з тим слід активізувати вияв суперництва, значення якого зменшилося у педагогів і психологів, починаючи від етапу професійної адаптації до етапу професійної майстерності [7]. Однією з причин цього було, ймовірно, небажання можливих суперників провокувати конфліктні відносини. Та саме суперництво як один з показників подолання розбіжностей у взаємодії виступає, на нашу думку, своєрідною спонукою у творчому вирішенні виниклих у міжособистісній взаємодії проблем і ним не потрібно нехтувати у процесі вдосконалення відповідної компетентності. І хоча суперництво (за свідченням автора методики Томаса) і не належить до конструктивних способів розв’язання конфліктної ситуації і передбачає можливі прояви агресивності у спілкуванні, але саме суперництво, або (якщо перейти на мову економіки) конкуренція, – рушій прогресивного розвитку: саме воно забезпечує боротьбу ідей, позицій. (До речі, як кажуть фахівці, не було б Стіва Джобса, то у власника компанії Microsoft Білла Гейтса не було б стимулу для створення Windows такою, якою вона є нині). Однак слід враховувати і те, що тільки здатність до співробітництва забезпечує продуктивність поведінки в конфліктній ситуації, бо обидва її учасники досягають успіху. Треба програвати реальні психологічно складні ситуації: проблемні, конфліктні, що сприяє зростанню комунікативної компетентності особистості і підвищенню її соціальної адаптованості.

Тим часом для оптимального функціонування особистості – з позиції трансактного аналізу – в ній мають бути гармонійно поєднані всі три стани «Я»: Дорослого, Батька і Дитини, а також повинен своєчасно актуалізуватися певний Я-стан у тих випадках, коли це потрібно для гармонійного спілкування. Результати ж дослідження не свідчать про чіткість виконання потрібної функції Я-станом досліджуваних – психологи зазвичай віддають перевагу позиції Дорослого, а у педагогів переважають позиції Батька і Дитини у спілкуванні, тобто моралізаторство й імпульсивність. І хоча для педагогічного спілкування характерна «батьківська позиція» вчителя – вона поєднує альтруїзм і офіційність поведінки (категоричність інтонацій, авторитарність, моральність), але у сучасних учнів подібне викликає нерідко емоції протидії та неприйняття. Тому цим фахівцям потрібно постійно вправлятися у виробленні позиції, адекватної конкретній комунікативній ситуації, аби запобігти порушенням, дисгармонії у спілкуванні. Варто зазначити, що у рекомендаціях вчителям зазвичай не наголошується на потребі актуалізації у педагогічній взаємодії – поряд з моральною – ще й емотивної і раціональної сфер особистості вчителя.

Так само важиво розвивати комунікативно-мовленнєву компетентність – особливо вміння невербального спілкування , що забезпечує експресивність і природну виразність поведінки фахівця в педагогічній і психологічній практиці.

Традиційно у процесі професійно-комунікативної підготовки акцентується увага на лінгвістичній стороні: фонетичний, граматичний, лексичний і стилістичний аспекти мовленнєвого спілкування. Але мовленнєва діяльність – це ще й реалізація особистісного, комунікативного начала, що означає вміння суб’єкта вживати мовлення для спілкування з оточенням, регулювати комунікативну поведінку, управляти пізнавальними процесами, невербально підсилювати зміст повідомлення. Звідси для педагога-психолога важливий постійний розвиток психологічного аспекту мовлення – бути засобом спілкування, тобто здатність цих фахівців не тільки повно і логічно, а й переконливо для співрозмовника висловлювати свої думки; вміння його слухати та чути, розуміти смисл мовленого ним. До того це і здатність розуміти внутрішній світ вихованців й активно та емоційно впливати на їх розвиток. Такий підхід вимагає від цих фахівців постійного пошуку більш точних й емоційно виразних засобів вербального і невербального спілкування. Адже у процесі навчання чи консультування учень саме у педагога запозичує комунікативно-мовленнєвий досвід, інтеріоризуючи його і набуваючи таким чином індивідуального досвіду спілкування, що «віртуально» включає в себе і мовленнєві традиції (норми), і новітні засоби раціонального опрацювання і передавання інформації.

У зв’язку з цим вкрай важливо вдосконалювати соціально-перцептивну компетентність – зокрема, психологічну проникливість, психологічну прозорливість, соціальну інтуїцію, виробляти гнучку здатність до корекції образу іншого у процесі взаємодії, що сприяє посиленню розуміння психологічної й особистісної сутності партнера зі спілкування, емпатійності й рефлективності суб ’єкта діяльності. Врахування цього веде до адекватності взаєморозуміння і досягнення ефективності комунікативної діяльності. Невпинний розвиток такої компетентності дасть також змогу посилити «полікультурну грамотність» досліджуваних фахівців: вона розглядається І.М. Лапшиноюяк уявлення про розмаїття культур в інтегрованому середовищі, усвідомлення соціальних особливостей довкілля та його впливу на оточуючих, толерантність підходу до національних та культурних норм тощо [8].

Поза тим труднощі у подальшому розвитку професіоналізму психологів, у тому числі у сфері спілкування, їх емоційне перенапруження можуть бути пов’язані із зазвичай неправильним розумінням педагогічною спільнотою функціональних обов’язків практичного психолога у школі. Тому потрібне всебічне інформування всіх суб’єктів навчально-виховного процесу про професійні завдання цих фахівців. Попри існування двох напрямків у діяльності психолога в школі: перспективного, спрямованого на розвиток, становлення індивідуальності кожної дитини, на формування її психологічної готовності до життя; й актуального , що вимагає орієнтації на вирішення сьогоденних проблем, пов ’язаних з тими чи тими труднощами у навчанні та вихованні школярів; він не повинен брати на себе всі завдання виховання і розвитку учнів, а вчителеві залишати тільки функцію повідомлення знань. Як стверджує М.П. Матвеєва, психолог потрібен там, де проблеми дитини носять не педагогічний, а психологічний характер, де самі лише педагогічні прийоми впливу виявляються неефективними [10]. В такому випадку психолог проводить консультативну чи корекційну роботу з дитиною, здійснюючи або перебудову її внутрішнього психологічного світу (консультування), або зміну зовнішньої поведінки (корекція).

Разом з тим будь-яка взаємодія у системі „людина-людина” – особливо це стосується професій педагога і психолога, складність яких зумовлена потребою взаємодії з різними за віком людьми, пов'язана з необхідністю контролювати власні слова і вчинки. Це потребує неабияких зусиль, викликає емоційне перенапруження і справляє травмуючий вплив [11]. Тому важливо постійно дбати про психопрофілактику емоційного виснаження, до появи якого, на думку В.В. Макарова (2000), призводять особистісні особливості індивіда: інтровертованість, підвищені тривожність, емпатійність і чутливість; професійна підготовленість як володіння техніками та прийомами, а також організація праці: умови роботи, складність завдань, обсяг роботи, оплата праці та ін.

Отже, і психолог, і педагог мають володіти високорозвиненою комунікативною компетентністю як психологічним інструментом реалізації в діяльності своєї особистості, виконання фахових завдань і як засобом психопрофілактики та розвитку самих себе як суб’єктів спілкування.

 

2.2. Методичні рекомендації з оптимізації комунікативної компетентності фахівця

Проаналізуємо методи оптимізації комунікативної компетентності представників професій типу „людина – людина” та їх особистісного самовдосконалення, що є спонукою до комунікативного розвитку на різних етапах професіоналізації за Зеєром.

Професійна оптація (12-16 рр.).

Проблеми розвитку комунікативної компетентності: професійно-комунікативна невизначеність, неадекватна самооцінка, несформованість професійно-комунікативних мотивів і цінностей, невміння управляти емоціями та почуттями, незнання умов повноцінного слухання, неадекватні поведінкові реакції, невіра у власні сили, невпевненість у собі, хвилювання.

Методи психокорекції та розвитку комунікативної компетентності. Групове та індивідуальне консультування, організоване навчання, індивідуальна самостійна робота: вироблення морально- комунікативних якостей і вмінь; вправляння щодо зняття емоційного напруження; тренування не рефлексивного (пасивного) і рефлексивного (активного) слухання; моделювання комунікативної поведінки, ознайомлення з невербальними поведінковими реакціями (експресії обличчя, комунікативні жести та пози, рукостискання тощо); тренування впевненості у собі.

Методи особистісного вдосконалення. Самовизначення професійне, розвиток мотивів і цінностей, самопізнання, самоусвідомлення, сублімація (трансформація агресивних проявів у соціально прийнятні форми), розвиток особистісно-комунікативних якостей.

Професійна підготовка (16-23 рр.)

Проблеми розвитку комунікативної компетентності: дисбаланс культурного і соціального розвитку, недостатність психологічної підготовки, неволодіння комунікацією за допомогою невербальних засобів спілкування, невміння послуговуватися психологічними захисними механізмами у спілкуванні, незнання способів захисту від маніпуляцій, неволодіння технікою асертивної поведінки, неадекватність реагування у конфлікті.

Методи психокорекції та розвитку комунікативної компетентності. Групова робота за схемою “навчання – тренінг – навчання”, індивідуальне консультування та самостійна робота: діагностування комунікативних вмінь та навичок; розвиток аутопсихологічної ідентифікації, вироблення навичок самопрезентації; розвиток соціально-перцептивної здатності,техніки інтонування, міміки і пантоміміки, комунікативного жестикулювання та семантичних рухів; тілесно-орієнтований і танцювально-руховий тренінги; тренінг емпатійності; комунікативно-мовленнєва підготовка; вправляння в емоційному регулюванні; ознайомлення із правилами асертивної поведінки у взаємодії, зі способами маніпуляції (прихований психологічний вплив) та захисту від неї (цивілізована конфронтація чи зустрічна маніпуляція); інформування про види конфліктної взаємодії та шляхи її подолання.

Методи особистісного вдосконалення. Самопізнання, самоактуалізація, самореалізація як суб’єкта спілкування, культурне зростання, самодіагностування особистісно-комунікативних якостей, самообмеження, розвиток емпатійного потенціалу, самовдосконалення, опанування психотехнологій Я-твердження і Ви-твердження як способів безконфліктної міжособистісної взаємодії.

Професійна адаптація (18-25 рр.).

Проблеми розвитку комунікативної компетентності: Низький рівень соціальної адаптованості: невпевненість у собі, тривожність, нестриманість, напружений стан, тотальний психологічний захист; прояви асоціальної поведінки (грубощі, роздратованість, презирливе, зневажливе ставлення до людей); відсутність самокритичного ставлення до себе; малодиференційований образ “Я”; надконтроль чи втрата контролю, неволодіння технікою асертивної відмови.

Методи психокорекції та розвитку комунікативної компетентності. Групова та індивідуальна робота за схемою “тренінг – професійна діяльність – тренінг”, фахове консультування: моделювання комунікативної поведінки, набуття практики публічного виступу; тренування раціональних способів спілкування, вироблення спільної стратегії взаємодії у партнерів, рефлексивної поведінки, емпатійного слухання; емоційна децентрація (тренування конструктивних способів виходу зі стресу); вправляння у викликанні почуття симпатії за допомогою інтонації; тренінг асертивності (відстоювання своїх інтересів зі збереженням доброзичливого ставлення до інших).

Методи особистісного вдосконалення. Самонавчання, самовиховання, самоконтроль, подолання емоційних проблем через самонавіювання, розширення засобів невербального вираження, розвиток здатності обстоювати свої права зі збереженням почуття власної гідності.

Первиннапрофесіоналізація (23-30 рр.).

Проблеми розвитку комунікативної компетентності: недостатня комунікативна компетентність у діяльності; емоційна холодність чи емоційна спустошеність; труднощі у розв’язанні різних ситуацій спілкування, невміння давати ефективні критичні оцінки; особистісна конфліктність.

Методи психокорекції та розвитку комунікативної компетентності. Практична індивідуальна (чи групова) робота, поєднана із фаховим консультуванням: тренування комунікативних вмінь та навичок (в тому числі вміння слухати); вправляння у діалогічності спілкування; вправляння у регулюванні поведінки в емоціогенних ситуаціях; опанування технік конструктивної критики і тренування вміння справлятися з критикою; розвиток здатності оцінювати психологічну проблематику ситуації, вправляння у виробленні позиції, адекватної комунікативній ситуації; відпрацювання способів психологічного захисту.

Методи особистісного вдосконалення. Самоаналіз, самоконтроль, програвання конкретних психологічних ситуацій, комунікативно-рольова гра з відтворенням реальних подій та міжособистісних взаємин;самовизначення рівня особистісної конфліктності, розробка програми з її подолання, а також самостійна робота у цьому напрямку.

Вторинна професіоналізація (28-40 рр.)

Проблеми розвитку комунікативної компетентності: Суб’єктивне спотворрення інформації, виснаження емоційних ресурсів: спустошеність, пригніченість, закритість; гіперсоціалізованість, авторитарність, самовпевненість, відсутність критичного ставлення до себе.

Методи психокорекції та розвитку комунікативної компетентності.

Групова тренінгова робота й індивідуальне консультування: тренування прийомів суб’єкт-суб’єктної взаємодії; аналіз психологічної (і педагогічної) ситуації; зняття негативних емоцій (гніву, роздратування, нестриманості, нервозності тощо); тренування способів конструктивної поведінки у спілкуванні, розв'язанні конфліктної ситуації; додержання нормативності взаємодії із співрозмовником.

Методи особистісного вдосконалення. Самоаналіз, самоконтроль, емоційне саморегулювання, самостимулювання, соціально- перцептивне вдосконалення, гармонізація трансакційних Я- станів особистості.

Професійна майстерність (від 35р.).

Проблеми розвитку комунікативної компетентності: професійне “вигорання”: когнітивне виснаження, комунікативна деформація, емоційне перенапруження, відчуття меншовартості, зниження самооцінки; енерційність, неуважність до інших людей; відмова від міжособистісної взаємодії; бар’єри.

Методи психокорекції та розвитку комунікативної компетентності. Групове тренування і самостійна робота, яка має поєднуватися з фаховим консультуванням: комунікативний тренінг; тренінг релаксації; тренінг рефлексії; вправляння у зниженні рівня тривожності, емпатійності, чутливості; підвищення самооцінки; корекція індивідуального образу “Я”; вправляння у подоланні проблемних і конфліктних ситуацій.

Методи особистісного вдосконалення. Самоаналіз, самоконтроль, подолання емоційних бар'єрів, розвиток самокритичності, самоактуалізація, психолого-педагогічна імпровізація, самопроектування діяльності, творчий пошук прийомів вдосконалення, взаємопізнання, взаємооцінка.

Отже, за результатами дослідження ми дійшли висновку про потребу впровадження процес професійної підготовки і діяльності педагога і психолога як традиційно вживаних, так і новітніх комунікативних технологій та засобів, які враховували б рівень психологічної готовності фахівця до їх освоєння і реалізації у діяльності на кожному з етапів його професійного становлення для ефективного подолання труднощів міжособистісної взаємодії.

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

На підставі вищесказаного можна зробити такі висновки з проблеми комунікативної компетентності:

Комунікативна компетентність є системою внутрішніх ресурсів ефективної взаємодії: позицій спілкування, ролей, стереотипів, установок, знань, умінь, навичок.

Ефективне спілкування завжди передбачає спонтанний і творчий процес, тому ефективне спілкування – це спілкування, що розвиває. Крім особистісних особливостей, до комунікативної компетентності входять особливості пізнавальних процесів й емоційної сфери. У цілому комунікативна компетентність пов’язана з адекватним використанням усієї палітри можливостей.

Аналіз поняття комунікативної компетентності дозволяє виявити проблеми обгрунтування критеріїв ефективного спілкування і адекватної відповідності форм спілкування і ситуації спілкування.

У процесі становлення особистості розвиток комунікативної компетентності має декілька джерел: ідентифікація з дорослим, засвоення культурної спадщини, спостереження за поведінкою інших людей, програвання в уяві комунікативних ситуацій. Сучасний стан суспільних процесів дозволяє констатувати той факт, що природне формування комунікативної компетентності не відповідає вимогам соціальної дійсності. Цю проблему дозволяє вирішити цілеспрямоване формування комунікативної компетентності в процесі соціально-психологічного тренінгу.

Формування комунікативної компетентності відкриває нові можливості в розв’язанні проблем особистісного та професійного зростання людини, вимагає не просто відповідних знань, а й уміння застосовувати свої знання в практичній діяльності.

Оптимальне формування комунікативної компетентності на різних етапах професійного становлення особистості фахівця потребує постійного навчання та тренування, а головне – внутрішньої роботи і самореалізації в діяльності як суб'єкта спілкування. Відтак, поряд з постійним розвитком інструментальних засобів суб’єкта фахового спілкування – комунікативних вмінь та навичок – до важливих чинників оптимізації розвитку комунікативної компетентності належить взаємопов'язане особистісне й професійно-комунікативне вдосконалення фахівця: поглиблення його комунікативних мотивів і потреб, розвиток ціннісної сфери, стабільна професійна спрямованість, самоорганізація в діяльності спілкування, виховання морально-комунікативних якостей, результатом чого є набуття ним комунікативного професіоналізму.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     Андреева Г.М. Социальная психология /Г.М. Андреева. – М. : Аспект прогресс, 2000. – 290 с.

2.     Бодалев А.А. Личность и общение / А.А. Бодалев. – М., 1982. – 198 с.

3.     Бондар С. Компетентність особистості інтегрований компонент навчальних досягнень учнів // Біологія і хімія в школі. – 2003. – № 2. – с. 8-9.

4.     Вачугов Д. Д. Основы менеджмента / Д. Д. Вагучов. –  М. : Высшая школа, 2005. — 376 с.

5.     Гулай О.І. Компетентнісний підхід як основа нової парадигми освіти / О.І.Гулай // Педагогічні науки. - 2009. - № 4 - С. 45-51.

6.     Емельянов Ю. Н. Активное социально – психологическое  обучение /  Ю. Н. Емельянов. – Л. : Издат Лен. Гос. Ун., 1985. – 162 с.

7.     Емельянов Ю.H. Теория формирования и практика совершенствования коммуникативной компетентности / Ю.H. Емельянов. – СПб., 1999. – 403 с.

8.     Емельянов Ю.Н. Теоретическое формирование и практика совершенствования коммуникативной компетенции: Автореферат дисc. доктора псих. наук. - Л., 1991. – 36с.

9.     Жуков Ю.М. Диагностика и развитие компетентности в общении: спецпрактикум по социальной психологии / Ю.М. Жуков, Л.А. Петровская, П.В. Растянников. – М. : Академия, 2007. – 104 с.

10.           Зимняя И.А. Ключевые компетенции как результативно-целевая основа компетентностного подхода в образовании. - М., 2004. – 180с.

11.           Кубенко І. М. Що таке компетентність і як її розуміють в освіті / І. М. Кубенко [Електронний ресурс] // Додаток до електронного журналу «Теорія та методика управління  освітою». – Вип № 1, 2010. – 13 с. –Режим доступу : http://tme.umo.edu.ua/docs/Dod/1_2010/kubenko.pdf.

12.           Лебеденко Ю.М. Компетентнісний підхід в системі вищої освіти [Електронний ресурс] / Ю.М Лебеденко. – Режим доступу: http://conf.vstu.vinnica.ua/humed/2006/txt/06lumsvo.pdf

13.           Методы практической социальной психологии: Диагностика. Консультирование. Тренинг: учебное пособие для вузов / [А. К. Ерофеев, Ю. М. Жуков, С. А. Липатов] ; за ред. Ю. М. Жукова – М. : Аспект-Пресс, 2004. – 256 с.

14.           Нагорна Н. В. Формування у студентів понять компетентності й компетенції [текст] / Н. В. Нагорна // Виховання і культура. – 2007. – № 1-2 (11-12). – С. 266–268.].

15.           Орбан-Лембрик Л.Е. Психологія управління: [посібник] / Л.Е. Орбан-Лембрик. – К. : Академвидав, 2003. – 568 с.

16.           Петровская Л.А. Компетентность в общении /Л.А. Петровская. – М., 1989. – 216 с.

17.           Пометун О.І. Дискусія українських педагогів навколо питань запровадження компетентнісного підходу в українській освіті // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи. - К.: «К.І.С.», 2004. - 112 с , С 64.

18.           Равен Дж. Педагогическое тестирование: проблемы, заблуждения, перспективы: пер. с англ. / Дж. Равен. – М.: Когито-Центр, 1999. – 144 с.

19.           Родигіна І.В. Компетентнісно орієнтований підхід до навчання. – Х.: Вид. група «Основа», 2005. 96 с. – (Б-ка журн. «Управління школою»; вип. 8(32)).

20.           Ромащенко І. Формування комунікативної компетентності маркетологів іншомовного спілкування англійської мови як основоположна складова сучасної освіти / І. Ромащенко // Молодь і ринок : наук.-пед. журнал Дорогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – Дорогобич. – 2011. № 2 (73). – С. 23 – 27.

21.           Саух І.В. Моделі професійної компетентності менеджера туристичної індустрії як основа конкурентоспроможності [Електронний ресурс] / І.В. Саух. – Режим доступу:  http://tourlib.net/statti_ukr/sauh.htm.

22.           Тараненко І.  Г.  Розвиток життєвої компетентності та соціальної інтеграції : досвід європейських проблем / І. Г. Тараненко // Кроки до компетентності та інтеграції у суспільство. За ред. І. Єрмакова. – К. : Контекст, 2000. – С. 37–40.

23.           Трофимова Г. С. Дидактические основы формирования коммуникативной компетентности обучаемых : автореф. дис. на соискание науч. степени д-р пед. наук. : спец. 13.00.01 “Общая педагогика, история педагогики и образования” / Г. С. Трофимова. – СПб. : СпбГУ, 2000. – 33 с.

24.           Уварова Г.Ш. Шляхи модернізації підготовки кадрів для сфери туризму // Тенденції,проблеми та перспективи розвитку національного ринку туристичних послуг: регіональний аспект: матеріали Всеукраїнської наук. конф., Київ, 18-19 листопада 2010 р.. – Київ : Національний авіаційний університет, 2010. – С. 289-295.

25.           Химинець В.В. Компетентнісний підхід до професійного розвитку вчителя освіти [Електронний ресурс] / В.В. Химинець. – Режим доступу: http://zakinppo.org.ua/2010-01-18-13-44-15/233-2010-08-25-07-10-49

26.           Хуторской А.В. Ключевые компетенции и образовательные стандарты // Отделение философии образования и теоретической педагогики РАО. - Центр «Эйдос». Доступ: www.eidos.ru/journal/2002/0423.htm; http//www.eidos.ru/news/compet. Htlm.

27.           Якимчук Ю. В. Шляхи інтенсифікації розвитку комунікативних здібностей майбутніх фахівців міжнародних відносин / Ю. В. Якимчук // Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. – Серія : педагогічні та психологічні науки. – Х., 2010. – Вип. №54. – С. 266 – 269.