правове регулювання державного замовлення

 Як прогнозування і планування використовується в безпеці державного  регулювання економіки?

Для виконання функцій державного регулювання економічними процесами потрібно спрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього потрібно прогнозування на всіх рівнях управління.

Прогноз – це науково обґрунтоване міркування про можливийстан об’єкта у майбутньому.Державний прогноз економічного та соціального розвиткукраїни – це система кількісних показників та якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації у країні на визначений період, щоохоплює формування структури економіки та соціальноїінфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг та їх споживання,зовнішньоекономічної діяльності.

Прогнозування поєднує у собі два елементи – передбачення та пропонування.

Розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;  дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах; оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації івиявлення тенденцій майбутнього, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка; виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі.

Макроекономічне планування як складова механізму широко використовується в економічно розвинених країнах із метою соціально­економічної стабілізації, забезпечення динамічності розвитку економіки.

Планування – це специфічна управлінська діяльність звизначення цілей та шляхів їх досягнення. Змістом розробки планів є визначення взаємопов’язаних завдань структурним підрозділам об’єкта планування, обґрунтування потрібних ресурсів, визначення показників для контролю та оцінки ступеня досягнення цілей.

Виділяють три основні форми макроекономічного планування: директивне, індикативне та стратегічне.

Директивний план – має силу закону, адресний та обов’язковий для виконання. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Воно притаманне командній економіці. В основі цієї форми регулювання економіки є абсолютизація державної форми власності як основної ієдиної.

Індикативний план – це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави.

 

Наведіть відмінності між дисконтною і дивізійною політиками регулювання валютного курсу

Одним з основних інструментів валютного регулювання в Україні на сьогоднішній день є девізна політика.Девізна валютна політикаце політика регулювання валютного курсу шляхом продажу чи купівлі іноземної валюти.Національний банк здійснює девізну політику на підставі регулювання курсу національної грошової одиниці доіноземних валют шляхом купівлі та продажу валюти на центральних ринках. Основною формоюреалізації девізної політики є управління валютними резервами (диверсифікація). Девізна політика включає наступніінструменти регулювання валютного курсу:– валютна інтервенція;– управління валютними резервами;– девальвація та ревальвація валют;– регулювання режиму валютного курсу.

Під дисконтною політикою розуміютьсистему економічних та організаційних заходів, які використовуються при застосуванні дисконтної ставки (відсотка)при регулюванні інвестицій і збалансуванні платіжних зобов’язань. Ця політика орієнтована передусім накоригування валютного курсу з метою регулювання грошового потоку, динаміки і рівня цін, обсягу грошової масита міграцію короткотермінових активів. Істотний вплив на економічну ситуацію у країні чинить дисконтна політикацентрального банку, вона інформує про майбутню монетарну політику. Зростання облікової ставки часто єпередумовою уповільнення темпів зростання економіки. Проте, варто пам`ятати, що деколи центральні банкипідвищують облікову ставку з метою утримання розміру дисконтних позичок від надмірного зростання. Такаситуація виникає у разі зростання ринкових ставок стосовно облікової ставки, коли значно зростає обсяг дисконтнихпозичок, тож центральний банк вимушений врівноважити відсоткові ставки. І в такому випадку підвищення обліковоїставки не свідчитиме про намір центрального банку проводити обмежувальну монетарну політику.

Головними прийомами цієї політики є регулювання (підвищення або зниження) облікових (дисконтних) ставокз метою впливу на попит і пропозицію позикових капіталів, на курси обміну валют, а також на стан платіжногобалансу країни. Підвищення облікової ставки спрямоване на зменшення суми кредитів, що їх надає Національнийбанк України комерційним банкам (кредитна рестрикція), а відтак – на зменшення грошової маси в обігу,збереження валютних резервів та підтримку курсу національної валюти, стимулювання припливу іноземних капіталів.Зниження облікової ставки, навпаки, заохочує надання кредитів (кредитна експансія). Це зумовлює розширенняобсягів виробництва, відплив іноземного капіталу, а також збільшення грошової маси в обігу.

Інструменти валютного регулювання являють собою сукупність методів і важелів, за допомогоюяких здійснюється вплив на валютний курс шляхом виконання спеціальними державними органами своїхповноважень у сфері валютного регулювання і контролю. Сучасні тенденції використання тих чи інших інструментіввалютного регулювання в Україні, свідчать про те, що більш дієвим та найбільш значущим інструмент є управліннязолотовалютними резервами. Стійкість національної валюти досягається лише при комплексному застосуваннівалютних резервів та інструментарію валютного регулювання.

 

В чому суть амортизаційної політики в системі податкового регулювання доходів підприємств

 

Терміни «амортизація» наведено в П(С)БО No7 «Основні засоби»  і п.п. 14.1.3 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України.

ПКУ визначає, що «амортизація -це систематичний розподіл вартості основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів, що амортизується, протягом строку їх корисного використання (експлуатації)» [12]. Дане визначеннявідрізняється від тлумаченняамортизації Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", який відповідно втратив свою чинністьз прийняттям ПКУ, і в більшій мірі втілює положення ряду нормативно-правових актів з бухгалтерського обліку, зокрема, Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби"[13]. У ПКУ вже не використовуєтьсятермін "основні фонди" як застарілий. У цілому можна відмітити, що ПКУ в питаннях правового регулювання амортизації та податку наприбуток підприємств уніфікованоподаткове законодавствота нормативні акти з питань бухгалтерського обліку.

Згідно ПКУ амортизація, як і раніше, зменшує об’єкт оподаткування, але не окремо, ау складі витрат. Також виникає таке поняття як собівартість (саме податкова собівартість, яка значно відрізняється від бухгалтерської). Саме тому амортизація виробничих основних засобів та необоротних активів, що безпосередньо пов’язані з виробництвом товарів (виконанням робіт, наданням послуг) у періоді її нарахування не зменшує податкове зобов’язання. Спочатку її включають до податкової собівартості товарів (робіт, послуг) і лише після їх продажу амортизація у складі такої собівартості зменшує оподатковуваний прибуток.

У ПКУ основними елементами для нарахування амортизації є:

1.Групи основних засобів йінших необоротних активів та мінімально допустимі строки їхамортизації.

2.Групи та строки користування нематеріальними активами.

3.Методи нарахування амортизації.

4.Особливості реалізації амортизаційної політики на підприємстві.

Основні засоби при визначенні об’єкта оподаткування поділено на 16 груп (на 1 та 13 групи амортизація не нараховується). Ця класифікація має враховуватись платником податку при застосуванні методів амортизації та розрахунку відповідних норм. Зазначимо, що класифікація основних засобів та інших необоротних активів, наведена в ПКУ, майже повністю повторює групи основних засобівв П(С)БО No7 «Основні засоби».

За ПКУ нематеріальні активи для нарахування амортизації поділено на 6 груп та встановлено строки дії права користування ними.

Таким чином, позиції бухгалтерського та податкового обліку щодо нарахування амортизації практично збігаються. Лише по окремих аспектах податкові групи виписані більш детально – за групою 2 (капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом), групою 3 (будівлі, споруди, передавальні пристрої), групою 4 (машини та обладнання), групою 6 (транспортні засоби).

 

Назвіть особливочсті правового регулювання комерційної концесії

Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на підставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесійних відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних правоволодільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Комерційна концесія (зарубіжні аналоги - франчайзинг, франшиза) - оптимальний засіб забезпечення розширення бізнесу комерційних організацій (зазвичай крупних) без тягаря створення філій та дочірніх підприємств у певній місцевості й навіть на території іншої держави. За допомогою системи договорів комерційної концесії комерційна організація - правоволоділець отримує можливість збільшити виробництво певних товарів (надання певних послуг) з підтриманням відповідних (зазвичай високих) стандартів їх якості, залучивши до цього інших суб'єктів підприємництва та контролюючи їх діяльність. У такий спосіб швидко створюється розгалужена мережа бізнесу комерційної організації - правоволодільця.

Комерційна концесія як вид підприємництва, що здійснюється на підставі відповідного договору (франчайзинга, франшизи), набула значного поширення лише в 70-х роках XX століття (хоча ще в 30-і роки того ж століття такі договори використовувалися в США для виробництва та збуту товарів).

специфічні риси договору комерційної концесії (франчайзингу, франшизи), що відрізняють його від інших договорів, у тому числі концесійних, ліцензійних: спеціальний суб'єктний склад: сторонами договору можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності; необхідним елементом предмета договору є падання правоволодільцем користувачеві комплексу виключних прав, ділової репутації та комерційного досвіду правоволодільця; за договором комерційної концесії користувачеві надається лише право використовувати відповідні виключні права, що належать правоволодільцеві, без їх передання (уступки) контрагенту; метою є надання користувачеві комплексу виключних прав, що належать правоволодільцеві, для їх використання у підприємницькій діяльності користувача; специфіка прав та обов'язків сторін договору, зумовлена його метою.

 Так, правоволоділець, наділяючи користувача правом та використання комплексу виключних прав, повинен надавати користувачеві технічне та консультаційне сприяння, навчати його працівників, контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються). У такий спосіб досягається створення чи розширення мережі правоволодільця щодо виробництва та збуту товарів (робіт, послуг);

попри повну економічну залежність від правоволодільця, користувач зберігає свою юридичну самостійність та діє у сфері майнового обігу від свого імені за умови інформування споживачів (покупців, замовників) про використання ним виключних прав правоволодільця;

з метою захисту інтересів правоволодільця і, відповідно, виключення посилення конкуренції на ринку товару, для виробництва якого користувачеві передається комплекс виключних прав, в договір включаються різного роду обмежувальні умови щодо діяльності користувача'.

Комерційна концесія здійснюється зазвичай на підставі договору комерційної концесії. Водночас таким договором може бути передбачена можливість укладення користувачем договору комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, встановлені законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії.

 

Обгрунтуйте суть та необхідність правового регулювання державного замовлення

Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, по-перше, формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, та, по-друге, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ).

Правову основу функціонування механізму державних закупівель в Україні становлять Закон «Про поставки продукції для державних потреб» (1995 р.), постанови КМ України «Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням», «Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)», «Про створення єдиної системи закупівель товарів (робіт, послуг) за рахунок коштів Державного бюджету та іноземних кредитів, що залучаються під гарантії Кабінету Міністрів України» та інші нормативно-правові акти.

Організаційна робота щодо впровадження державної політики у сфері державних закупівель здійснюється Міжвідомчою комісією з питань регулювання закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням державних закупівель при Міністерстві економіки, а також відповідними підрозділами інших центральних державних органів. На регіональному рівні цю роботу здійснюють відповідні структурні підрозділи управлінь економіки місцевих державних адміністрацій.